Маркіза де Сад: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ш а р л о т а. Графиня де Сен-Фон прибули. Кажуть, із прогулянки, та вирішили зайти…

М о н т р е й. Он як? (Замислено.) Ну, гаразд, і так усе про нас знає… Проведи її!

Ш а р л о т а. Слухаю.

(Шарлота виходить, одночасно входить графиня де Сен-Фон.)

Г р а ф и н я. Я, даруйте, не чекала, поки мене проведуть. Нічого? Не у вікно ж на мітлі влетіла.

М о н т р е й. Що ви таке кажете! (Хреститься.)

Г р а ф и н я. Навіть коли ви хреститеся, до баронеси де Сіміан вам далеко. У вас це виходить якось вимушено, ніби тільки задля доброго звичáю.

М о н т р е й. Воля ваша так казати.

М о н т р е й. Тобто стали фавориткою короля? Але ж він до жінок не дуже…

Г р а ф и н я. Дайте ж мені сказати! Саме така чудова слухачка, як ви, мені й потрібна. Не легкодуха боягузка, як баронеса де Сіміан, а безстрашна сміливиця, ладна до останнього боронити доброчесність.

М о н т р е й. Вважатиму за честь вислухати вас, графине.

Г р а ф и н я. Розумієте, так набридли всі ці любовні пригоди, зловмисні інтриги, комедія масок на кшталт королеви Марґо, таємні розваги в нетрищах міста. Навіть власна лиха слава — й та приїлася. Врешті, мої гріхи в спальні починалися, в ній же й закінчувалися. А те, що я називала коханням, було наче мед із присмаком попелу. Тут я й збагнула: треба чогось величнішого, божественного…

М о н т р е й. Невже ви вирішили вести благочестиве життя?..

Г р а ф и н я. Заспокойтеся, до цього не дійшло. Пані Монтрей, коли для насолоди треба дедалі більше гострих приправ, пригадуєш, як раділа, коли тебе малу карали, й відчуваєш невдоволення, бо ніхто не карає тебе зараз. І розпалюєшся від того, що дратуєш незримого пана, злостиш його, плюєш на нього. Та ба — до вседержителя, мов до собаки ледачого. Куняє собі на осонні, й не те, що не загавкає, а навіть оком не змигне, хоч ти його за хвіст хапай чи за вуса тягай.

М о н т р е й. То це у вас господь бог собака ледачий?

Г р а ф и н я. Так, та ще й підтоптаний.

М о н т р е й. Добре, що доньки вже дорослі. Бо юним дівчатам слухати таке…

Г р а ф и н я. Та стривайте, пані Монтрей, не про це мова. Я помилилася в маркізі де Саді. Я гадала, він, такий білорукий та золотоволосий, бичує, карає, катує, бо має на це право, бо він — намісник бога на землі. Але тепер мені відкрилося, щó він таке. Маркіз нічим не ліпший од мене, ми з ним одного гніздечка птиці. Той, хто тримає нагай, і той, по кому нагай гуляє, хто виміряє кару, і хто приймає кару, — всього лише дратівники сонного ледачого собаки. Один дражнить собаку тим, що вимахує нагаєм, другий — тим, що зносить шмагання, один — тим, що проливає кров, другий — тим, що кров пускають йому… Та собака знай собі куняє. Отож ми з маркізом одне одного варті.

М о н т р е й. Як же ви це зрозуміли?

Г р а ф и н я. Я й не зрозуміла. Я відчула…

М о н т р е й. І коли?

Г р а ф и н я. Коли відчула, питаєте? Коли з мене зробили престол.

М о н т р е й. Як це престол?

(Рене та Анна здивовано перешіптуються.)

Г р а ф и н я. Ну, знаєте, як із людини роблять престол? Моє оголене тіло перетворили на престол. Для чорної меси.

(Слухачки зойкують від здивування. Рене здригається і, слухаючи, непокоїться дедалі більше.)

Про місце та імена вмовчу. Пана Ґібура з часів Людовика XIV давно нема на світі, та й мені не рівнятися з пані де Монтеспан. Але, подібно до пані де Монтеспан, я запропонувала для меси власне тіло — моє білосніжне оголене тіло. Я лягла горілиць на чорний, наче в труні, покров. Навіть із заплющеними очима я відчувала, яка біла, прекрасна, осяйна моя нагота. Жінкам знайоме це відчуття — коли заплющиш очі, чує вся шкіра оголеного тіла. Живіт мені прикрили серветкою. На дотик вона була достеменно як прохолодне свіжовипране простирадло — також знайоме відчуття. У западинку між грудьми поклали срібне розп’яття. Пригадалося, як по втіхах пустотливий коханець вкладав мені між грудей грушу. Мені на лоно поставили срібну святу чашу. Її прохолода була точнісінько як у нічної вази з севрської порцеляни… Ніщо, аніщо не зроджувало в мені трепету блюзнірської насолоди. Пора священнодійства наближалася. В обох руках у мене опинилися свічки. Їхнє полум’я ледь жевріло, немов удалині, й тільки краплі теплого воску раз по раз спливали мені на пальці. За часів короля-сонця на чорній месі, здається, приносили в жертву немовля, та зараз підупала навіть меса, тож довелося вдовольнитись ягням. Священик виголосив ім’я Ісуса Христа, мекання ягняти десь наді мною раптом перервалося дивним жалісним скриком, і цю мить, так-так, саме цю хвилю, коли мені на груди, на живіт, у святу чашу на моєму лоні ринула кров, гарячіша за піт будь-якого коханця, рясніша за піт будь- якого коханця… саме тут мою холодну душу, для якої все досі було напівзабавою, напівпримхою, вперше охопило полум’я шалених радощів. Нарешті я пройнялася цим таємним дійством. Я по-новому побачила власну постать — розпусну й водночас наче розіп’яту. Я відчула, як краплі воску з запалених свічок, немов цвяхи, простромили долоні. Не подумайте, ніби я хизуюся перед вами. Зрозумійте: трепет душі Альфонса добре знаний і мені. От тільки я спізнала його зовсім інакше. Альфонс чинить так, щоб дивитися, я — щоб дивились на мене. В нас різний досвід. Але мені відкрилося, щó він таке, коли кров жертовного ягняти ринула дощем на моє оголене тіло.

Р е н е. І щó ж він таке?

Г р а ф и н я. Альфонс — це я.

М о н т р е й. Що?