Маркіза де Сад: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Р е н е. Не треба, мамо. І як ви тільки наважилися… Але може вони й справді щось удіють, справді врятують Альфонса.

М о н т р е й. Принаймні, обіцяли.

Р е н е. Добре. Варто було вибратися до Парижу, щоб це почути. Бідолашний Альфонс!

М о н т р е й. То ти приїхала не через те, що скучила за мною? (Ніби ненавмисне.) А де зараз Альфонс?

Р е н е (з безневинним виглядом). Цебто як?

М о н т р е й. Ти що, дійсно не знаєш? Рідна жінка не знає, де він?

Р е н е. Якби знала, могла б і прохопитися на біду. То краще вже й не знати — для безпеки, бо його безпека для мене понад усе.

М о н т р е й. Яка ж ти доброчесна дружина! Як розквітли в тобі моє виховання й ідеали! Шкода тільки, що за чоловіка тобі дісталося таке створіння…

Р е н е. Доброчесність цінна незалежно від того, хто дістався за чоловіка. Хіба не так ви мене вчили, мамо?

М о н т р е й. Так то воно так, але все має межу.

Р е н е. Якщо злочини мого чоловіка переходять межу, то й моя доброчесність мусить перейти межу.

М о н т р е й. Ах, серце крає дивитись, як відважно ти зустрічаєш страждання. А згадаєш, яке щасливе ти мала дитинство, ще жахливішим бачиться нинішнє нещастя. Твій батько, президент податкової палати, був хоч і не значного роду, але статки мав — таким, як де Сад, годі й у слід ступити. Ми викохали тебе в заможності, твої шляхетність, краса й виховання не зганьбили б навіть королівський дім. Ти була гідна найкращої долі. Ну як я могла так помилятися в цьому чоловікові! Твій шлюб виявився страшним, наче мара. Мов у Прозерпіни, що незчулася, як дісталася за жінку володареві підземного царства. Ніхто ніколи не сказав лихого слова про нас із твоїм батьком, за що ж нашій бідолашній донечці така недоля?

Р е н е. Ну що ви все недоля, та недоля! Терпіти не можу цього слова. Недоля в прокаженої, що жебрає при дорозі.

М о н т р е й. Я завжди тобі поступаюся. Йду назустріч, бо бажаю тобі добра. От тільки ти хочеш урятувати чоловіка, а мені доводиться, ховаючи сором, просити за нього. І все ж, і все ж… Якщо вже ти тут, я скажу тобі, що думаю. Я готова навіть утратити зв’язок із королівським родом. Розлучися з Альфонсом!

Р е н е. Бог забороняє розлучення.

М о н т р е й. То бодай живи окремо. Покинь його в будь-який спосіб, але раз і назавжди. Бог забороняє розлучення, та в милості своїй дозволить тобі піти від чоловіка. Ти звільнишся від страждань, але збережеш зв’язок із домом Бурбонів.

(Пауза.)

Р е н е. Ні, мамо, я не розлучуся з Альфонсом у жоден спосіб.

М о н т р е й. Чому? Звідки така непохитність? А може, треба сказати, впертість? Чи ти хочеш справити враження на людей?.. Сумніваюся, що ти аж так його кохаєш.

Р е н е. Кохаю чи не кохаю, не про це мова. Але, мамо, це точно не впертість, і не бажання справити на когось враження… Не знаю, чи зрозумієте ви. Через недавній випадок я доконечно дізналася, чого прагне Альфонс, що він учинив, як про це відізвався світ. Безсонними ночами в замку Лакост я без упину думала про пережите по шлюбі. І тепер я розумію все. Усе, чуєте, мамо! Зернятка, розсипані в моїй пам’яті, раптом у дивовижний спосіб з’єдналися й перетворилися на коштовне намисто. Намисто з рубінів. Червоних, наче кров. Пригадую, в Нормандії, під час весільної подорожі Альфонс зупинив карету серед галявини лілей і сказав: «Ці квіти аж просяться, щоб їх упоїли!» Він лив червоне вино з барильця на білосніжні лілеї та зчудовано дивився, як шарлатові краплі скочуються з білих пелюстків…

Пам’ятаю, коли ми вперше вийшли вдвох на прогулянку замком Лакост, він помітив у сторожці дрова, перев’язані солом’яним перевеслом, і кинув: «Не огидні дровини, а березові полінця, пов’язати б золотим поворозом, — оце було б гарно!»… Під час полювання, теж у Лакості, він вирвав серце з закривавлених грудей упольованого зайця, й зі сміхом мовив: «Умістилище кохання в зайця таке саме, як у людей»… Щоразу тоді мені думалося: то просто його примхи, й тільки нещодавно всі ті випадки об’єднались, і я збагнула їх сенс. Збагнула серцем, не розумом. Якщо розсіяні в пам’яті рубіни раптово зібралися в намисто, — то треба берегти його, як зіницю ока, як найбільшу коштовність. Либонь у далекому минулому, такому далекому, що й пам’ять не сягає, розірвалася нитка мого намиста. І лише зараз я спромоглася зібрати разом розсипані колись рубіни.

М о н т р е й. Ти хочеш сказати, то було приречення?

Р е н е. Ні, не приречення.

М о н т р е й. Але це рубінове намисто розсипала не ти, а Альфонс.

Р е н е. Проте подарував він його мені.

М о н т р е й. В тобі промовляють гордощі й самозакоханість. Ти сама себе занапастиш.

Р е н е. Я ж казала, ви мене не зрозумієте. Так і сталося. Мамо, я спізнала істину. На ній і стоїть моя подружня доброчесність. Чи ви спроможетеся зрозуміти, що каже вам дружина маркіза де Сада?

М о н т р е й. Ця істина — лише нагай і цукерки. Лише безчестя й сором.

Р е н е. Це голос мудрощів, мамо. Так роблять усі. Трапляється щось незвичайне. Вони злітаються, мов мухи на падализну, висотувати свої мудрощі. А щойно труп поховано, занотовують, що дізналися, й вигадують для цього назви. Безчестя, сором абощо. Але мудрощі — це не моє. Я спіткалася з тим, для чого не винайти назви. Легше за все було б погодитися: так, Альфонс — потвора, а я — добропорядна, така, як усі, про яку не почуєш лихого слова.

М о н т р е й. Альфонс таки справді потвора. Порядній людині не варто й силуватися зрозуміти його. А хто спробує, сам лиха не мине.