Він пішов туди.
— Що тут сталося? — почувся суворий голос поручника Дуба, який зупинився прямо перед Швейком.
— Мельдую послушно, пане лейтенанте, — відповів Швейк за всіх, — ми дивимося.
— А куди ж ви дивитесь? — розкричався поручник Дуб.
— Мельдую послушно, пане лейтенанте, ми дивимося вниз, у рів.
— А хто вам дозволив?
— Мельдую послушно, пане лейтенанте, це бажання нашого пана полковника Шредера з Брука. Коли ми від’їздили на фронт, він у своїй прощальній промові сказав, щоб ми, коли будемо проходити місця бойовищ, звертали увагу на те, як розгортався бій, щоб мати якусь користь для себе. І ось тут, пане лейтенанте, у цьому кюветі, ми бачимо, скільки речей доводиться кидати воякові, коли він на п’яти плює. Ми бачимо, мельдую послушно, пане лейтенанте, як це нерозумно, коли солдат тягне за собою всілякі непотрібні причандали. Це його тільки зайво обтяжує, і він передчасно втомлюється. Коли він тягне на собі такий тягар, йому важко воювати.
У поручника Дуба раптово зблиснула надія, що ось нарешті він зможе спровадити Швейка під воєнно-польовий суд за антимілітаристичну, протидержавну пропаганду, і тому швидко спитав:
— Отже, ви гадаєте, що солдат повинен кидати патрони або багнети, щоб вони валялися десь у вирві, як онде там?
— О, ні, аж ніяк, мельдую послушно, пане лейтенанте, — відповів Швейк, приємно посміхаючись. — Будьте ласкаві поглянути туди вниз на той кинутий нічний горщик.
І дійсно, під насипом на купі глиняних черепків нахабно валявся горщик з відбитою емаллю і роз’їдений іржею. Всі ці предмети, уже не придатні для домашнього господарства, складались тут начальником вокзалу, напевно, як матеріал для дискусій археологів майбутніх сторіч, які, надибавши на це скопище, зовсім помакітряться, а діти у школах будуть вивчати вік емальованих нічних горщиків.
Поручник Дуб задивився на цей предмет, і йому залишалося тільки констатувати, що це справді один з тих інвалідів, які свою юність провели під ліжком.
На всіх це справило величезне враження; оскільки поручник Дуб мовчав, обізвався Швейк:
— Мельдую послушно, пане лейтенанте, одного разу ось із таким горщиком трапилася сміхотворна пригода на Подебрадському курорті. Про це оповідали у нас в шинку на Виноградах. Саме тоді в Подебрадах почали видавати журнальчик «Незалежність», який очолював подебрадський аптекар. А редактором зробили якогось Ладіслава Гаєка з Домажліц. Той пан аптекар, щоб не збрехати, був великий дивак. Він збирав старі горщики та інші дрібні речі і просто-таки зібрав цілий музей. Одного разу той Гаєк Домажліцький запросив у гості до подебрадського курорту свого приятеля, який також писав до газет. Ну, вони обидва добре нажлукталися, бо вже цілий тиждень не бачились. І той йому обіцяв, що за частування напише «філітон» до «Незалежності», тобто до цього незалежного журналу, від якого він залежав. І написав «філітон» про одного колекціонера, який у піску на березі Лаби знайшов старий емальований нічний горщик, і, гадаючи, що це шолом святого Вацлава, наробив з ним такого галасу, що подивитися на той шолом прибув єпископ Бриних з Градця з процесією і з корогвами. Подебрадський аптекар вирішив, що це натяк на нього, і подав на Гаєка в суд.
Поручник Дуб з насолодою скинув би Швейка туди вниз, але оволодів собою і загорлав на всіх:
— Годі вам тут ґав ловити. Ви мене ще не знаєте, але горе вам, якщо мене пізнаєте. А ви, Швейку, залишитеся тут, — загрозливо сказав Дуб, коли Швейк намірився з іншими йти до вагона.
Вони залишилися віч-на-віч. Поручник Дуб обмірковував, що б йому такого страшного сказати, але Швейк випередив його:
— Мельдую послушно, пане лейтенанте, добре, якби така погода протрималася. Вдень не дуже гаряче, а вночі теж вельми приємно, так що це найзручніша пора воювати.
Поручник Дуб витягнув револьвер і спитав:
— Знаєш, що це таке?
— Мельдую послушно, пане лейтенанте, знаю. Пан оберлейтенант Лукаш має якраз такий самий.
— Так ти, голото, запам’ятай! — поважно і з гідністю сказав поручник Дуб, засовуючи назад револьвер, — що з тобою могло б трапитися щось дуже неприємне, коли б ти продовжував свою пропаганду.
Поручник Дуб обернувся і пішов, повторюючи про себе:
— Це я йому дуже добре сказав: пропаганду. Так, пропаганду!
Перш ніж влізти до свого вагона, Швейк ще хвилину прогулювався, буркочучи собі під ніс:
— Куди ж мені його зарахувати?
І чим далі, тим ясніше у свідомості Швейка вимальовувалась назва «півпердун».
У військовому лексиконі слово «пердун» віддавна дуже охоче вживалося, і цією почесною назвою нарікали головним чином полковників або літніх капітанів і майорів. Це було вищим ступенем уживаного назвиська «паршивий дідок». Без цього епітета слово дідок було б ласкавою назвою старого полковника або майора, який багато горлав, але любив своїх вояків і боронив їх в суперечках з іншими полками, особливо, коли йшлося про чужі патрулі, які витягали його солдатів з шиночків, якщо вони не мали дозволу швендяти о цій порі поза казармами. «Дідок» піклувався про своїх солдатів: обід, наприклад, мусив бути добрий. Однак він обов’язково мав якогось коника: причепиться до чогось, і нема на нього впину. Тому його й називали «дідком».
Але коли дідок безпричинно присікувався і до вояків, і до унтерів, придумував для них нічні військові вправи і подібні речі, його називали «паршивим» дідком. З «паршивого» дідка як вищий ступінь злобної причепливості та ідіотизму розвинулося слово «пердун». Це слово втілювало в собі все. Але між цивільним «пердуном» і військовим «пердуном» була велика різниця. Перший, цивільний — теж начальник, і його в установах загально так називають і прислуговуючий персонал, і дрібні службовці. Це філістер-бюрократ, який присікується до того, що, скажімо, чорнило недостатньо висушене бібулою, і таке інше. Це взагалі тип пришелепуватого дурня в людському суспільстві, мул, який вдає з себе дуже мудрого, хизується, буцімто все розуміє, все може пояснити, і до того ж на всіх ображається.
Хто був в армії, звичайно, розуміє, яка різниця між таким цивільним типом і «пердуном» в мундирі. Тут це слово означало дідка, який був справді паршивим, ліз усюди, як оса, а проте пасував перед кожною перешкодою, солдатів не любив і безуспішно з ними боровся. Не умів здобути собі авторитету, який мав «дідок» і навіть «паршивий дідок».