— У Мніховому Градішті був теж такий самий пан. Він таке саме сказав іншому панові, а той йому відповів: «Зустрінемося під шибеницею».
— Ну й ідіот же ви, Швейку, — сказав надпоручник Лукаш, — але не смійте за своєю звичкою відповісти мені «Мельдую послушно, я дійсно ідіот».
— Frappant![134] — вигукнув капітан Заґнер, вихиляючись з вікна.
Він радий був би в цю ж мить сховатися назад, але не встиг, бо кара Божа вже звершилася: під вікном стояв поручник Дуб.
Поручник Дуб висловив свій жаль з того приводу, що капітан Заґнер пішов, не вислухавши його думок стосовно наступу на Східному фронті.
— Щоб зрозуміти як слід цей колосальний наступ, — вигукував поручник Дуб до вікна, — ми повинні уявити собі, як розгортався наступ в кінці квітня. Ми мусили прорвати російський фронт і вибрали для цього прориву найвигідніше місце між Карпатами і Віслою.
— Я з тобою про це не сперечаюся, — сухо відповів капітан Заґнер і відійшов від вікна.
Коли за півгодини поїзд знову рушив далі на Сянок{53}, капітан Заґнер простягнувся на лаві і вдав, що спить, аби поручник Дуб не присікувався до нього із своїми висновками щодо наступу.
У вагоні, де їхав Швейк, бракувало Балоуна. Він випросив дозвіл обтерти хлібом казан, в якому варили ґуляш, і тому їхав сьогодні у вагоні, де везли польові кухні, в дуже незручному положенні: тільки-но поїзд рушив, Балоун влетів головою в казан, звідки тільки ноги його стирчали.
Але незабаром він пристосувався до нового становища, і з казана знову долинало таке плямкання, немовби їжак полював на тарганів, а трохи пізніше почувся благальний голос Балоуна:
— Прошу вас, братіки, заради Бога святого, киньте мені сюди ще шматок хліба, тут ще багато підливи.
Ця ідилія тривала до найближчої станції, куди 11-а рота приїхала з казаном, що вилискував, як та бляха.
— Хай вам Бог заплатить, друзі, — сердечно дякував Балоун. — Відколи я в армії, це вперше мені усміхнулося щастя.
Йому й справді пощастило. На Лупківському перевалі Балоун дістав подвійну порцію ґуляшу. Крім того, надпоручник Лукаш, вдоволений з того, що Балоун приніс з офіцерської кухні недоторкнутий обід, залишив йому добру половину. Балоун тепер був зовсім щасливий. Він чебиряв ногами, звісивши їх з вагона, і раптом уся військова служба здалася йому чимось теплим і родинним.
Ротний кухар почав його дурити, мовляв, у Сяноку їм зварять вечерю і ще один обід в рахунок тих вечерь і обідів, яких вояки не діставали протягом усієї поїздки. Балоун лише притакував головою і шепотів:
— Побачите, друзі, Господь Бог нас не покине.
Всі щиро сміялися, а кухар, присівши на польову кухню, заспівав:
За станцією Щавне у видолинках знову почали з’являтися невеликі військові кладовища. З поїзда було видно цегляний хрест з безголовим Ісусом Христом, який позбувся голови при бомбардуванні залізничної колії.
Поїзд прискорював швидкість і мчав униз долиною до Сянока. Обабіч до самого обрію тягнулися численні зруйновані села.
Біля Кулашної внизу, в річці, лежав розбитий поїзд Червоного Хреста.
Балоун витріщив очі, його особливо вразили розкидані внизу частини локомотива. Комин угруз в залізничний насип і стирчав звідти, наче дуло двадцятьвісімки.
Це видовище привернуло увагу усього вагону, де їхав Швейк. Більш за всіх розхвилювався кухар Юрайда:
— Та невже ж вільно стріляти по вагонах Червоного Хреста?
— Не вільно, але припускається, — відповів Швейк. — Примірялися добре, а потім кожен зможе відбрехатися, що це було вночі і Червоного Хреста не помітили. Та взагалі на світі багато чого не вільно робити, але ж роблять. Головне, спробувати зробити те, чого не можна робити. Під час цісарських маневрів у Пісеку прийшов наказ, що під час походу забороняється зв’язувати вояків у козли. Але наш капітан додумався, як це все ж таки зробити, бо наказ дійсно був ні в тин, ні у ворота. Адже кожному зрозуміло, що зв’язаний у козли вояка не зможе марширувати. І він, власне, не порушуючи цього наказу, розумно його обійшов, він попросту розпорядився зв’язаних у козли солдатів кидати на обозні вози. Таким чином вони марширували далі. Або, наприклад, такий випадок, що стався на нашій вулиці п’ять або шість років тому. В одному будинку на другому поверсі мешкав пан Карлік, а поверхом вище — якийсь студент консерваторії Мікеш, дуже порядна людина. Він страх як любив жінок і почав, між іншим, бігати за донькою цього пана Карліка, який мав транспортну контору, цукерню, а також десь на Моравії палітурну майстерню під чужим прізвищем. Коли пан Карлік довідався, що студент консерваторії бігає за його донькою, завітав до нього на квартиру і сказав: «Ви, сякий-такий голодранцю, і мріяти не смійте, щоб одружитися з моєю дочкою. Я вам її не дам». «Добре, — відповів йому пан Мікеш, — ні, так ні, що маю робити, не буду ж я вішатися?» За два місяці знов приходить до нього пан Карлік разом із жінкою, і обоє в один голос репетують: «Негіднику, ви збезчестили нашу доньку!» «Звичайно, — відповів він, — я, вельможна пані, дозволив собі її скурвити». Тоді пан Карлік почав на нього кричати, що було вже зовсім не до речі. Він, мовляв, його попереджував, що не дозволить такому лайдакові одружуватись з його донькою, але той йому відповів, мовляв, правильно, він і так її не візьме, а про те, що він може з нею робити, тоді не було й мови. Про це тоді і не говорили, а щодо одруження, то він слова дотримає, хай не турбуються, він її не візьме, в нього твердий характер, а не такий, куди вітер віє. Він, мовляв, завжди дотримує слова і коли вже щось сказав, то це для нього закон. А якщо його будуть переслідувати, то він анітрішечки не боїться, бо в нього совість чиста. Ще небіжка мамуня на смертельній постелі заклинала його, щоб ніколи в житті не посмів брехати, і він, мовляв, їй пообіцяв і навіть подав руку, а така присяга непорушна. В його родині, каже, узагалі ніхто ніколи не брехав, він і в школі завжди мав найкращі оцінки з поведінки. Так ото бачите на цьому прикладі: хоч дещо не вільно робити, але все ж таки можна. Шляхи можуть бути різні, але всі хай прагнуть до єдиної мети[135].
— Любі друзі, — сказав волонтер, який наполегливо записував свої враження. — Нема лиха без добра. Цей висаджений в повітря напівспалений і скинутий з насипу поїзд Червоного Хреста збагатить у майбутньому славну історію нашого батальйону новим геройським подвигом. Уявляю собі, що десь приблизно 16-го березня, як я вже собі відзначив, з кожної роти нашого батальйону зголоситься декілька простих солдатів під командою десятника пустити у повітря панцирний поїзд ворога, який нас обстрілює і перешкоджає переходу через ріку. Вони, переодягнені у селянський одяг, чесно виконали своє завдання. Що я бачу! — вигукнув волонтер, заглядаючи у свій зошит. — Як сюди потрапив наш пан Ванєк?
— Слухайте, пане рахунковий, — звернувся він до Ванєка, — який чудовий розділ в історії батальйону присвячується вам. Ви вже, здається, один раз там фігурували, але це буде набагато краще і видатніше. — Волонтер почав читати патетичним голосом: — «Геройська смерть фельдфебеля-рахівника Ванєка. Здійснити відважний подвиг — висадити ворожий панцирний поїзд — зголосився також і фельдфебель-рахівник Ванєк, переодягнений, як і інші, в селянський одяг. Вибух його ошелешив, а коли він опритомнів, то побачив себе в оточенні ворогів, які негайно відправили його до штабу своєї дивізії. Дивлячись смерті просто у вічі, Ванєк відмовився давати будь-які відомості про розташування і сили нашої армії. Через те, що він був переодягнений, його засудили як шпигуна до повішення, але, враховуючи його високий чин, цю кару змінили розстрілом. Страта відбулася тут же, біля цвинтарного муру. Відважний фельдфебель-рахівник Ванєк попрохав, аби йому не зав’язували очей. На питання, чи має якесь бажання, відповів: «Передайте через парламентера моєму батальйонові моє останнє вітання, передайте: я вмираю, переконаний, що наш батальйон і далі буде йти шляхами перемог. А ще перекажіть панові капітанові Заґнерові, що згідно з останнім наказом по бригаді денна порція консервів збільшується на дві з половиною банки на одного солдата». Так помер наш фельдфебель-рахівник Ванєк, викликавши своїм останнім реченням панічний переполох у ворога, який думав, що, перешкоджаючи нам переходити через ріку, він відріже нас від бази постачання і тим заподіє нам швидку смерть від голоду, а разом з тим і деморалізацію у наших рядах. Про його спокій, з яким він дивився смерті у вічі, свідчить той факт, що Ванєк перед стратою грав з ворожими штабними офіцерами у дурня. «Мій виграш передайте російському Червоному Хресту», — сказав він, стоячи перед дулами гвинтівок. Це благородство і великодушність зворушили військових представників аж до сліз».
— Пробачте, пане Ванєку, — продовжував волонтер, — що я дозволив собі розпоряджатися вашими виграними грішми. Я спочатку думав цю суму віддати австрійському Червоному Хресту, але, зрештою, з позицій гуманності це не має значення, головне, аби гроші потрапили до якоїсь гуманної установи.
— Наш небіжчик, — сказав Швейк, — міг би віддати ці гроші «юшковій установі» міста Праги, але так, мабуть, навіть краще, бо пан міський голова на них купив би собі ліверної ковбаси на сніданок.
— Ну і що ж, крадуть усюди, — сказав телефоніст Ходоунський.
— Найбільше крадуть в Червоному Хресті, — із злістю сказав кухар Юрайда. — Я мав у Бруку знайомого кухаря, який варив у лазареті для сестер-жалібниць. То він мені розповідав, як завідуюча лазаретом і старші сестри відправляли додому цілі ящики малаги і шоколаду. Злодія робить завжди добра нагода. Це самовизначення людини. Кожна людина протягом нескінченного життя переживає численні метаморфози і раз в житті, в певний період своєї діяльності на цьому світі, мусить зробитися злодієм. Особисто я вже пережив один такий період…
[134] Ну й диво! (франц.).
[135] Перефразована цитата з поеми Яна Коллара «Дочка Слави».