Пастка-22: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ні, певно, що ні. Це була б повна капітуляція. Та й загинути можна.

— Отже, ви б утекли?

Майор Денбі вже був готовий дати горду відсіч, але тут же затнувся, його напіврозкритий рот стулився без слова, губи втомлено відкопилились.

— Мабуть, тоді я не мав би надії вижити, правда?

Його чоло і випуклі білки очей знову нервово заблистіли. Він схрестив безвольні долоні на колінах і сидів отак, майже не дихаючи і втупивши в підлогу понурий погляд, примирений з поразкою. Темні, довгі тіні косо падали від вікна. Йосаріан зосереджено дивився на майора, і ніхто з них навіть не ворухнувся, коли надворі різко загальмувала машина і швидкі кроки затупотіли до будинку.

— Ні, надія для вас є, — згадав Йосаріан з млявим припливом натхнення. — Вам міг би допомогти Майло. Він зараз впливовіший за полковника Каткарта і дещо мені заборгував.

Майор Денбі похитав головою і відповів невиразним тоном:

— Майло з полковником Каткартом тепер друзі. Він зробив полковника Каткарта віце-президентом і після війни обіцяє високу посаду.

— Тоді нам поможе колишній РПК Вінтерґрін! — вигукнув Йосаріан. — Він їх обох ненавидить, а це його добряче заведе.

Майор Денбі знову безрадісно похитав головою.

— На минулому тижні Майло та колишній РПК Вінтерґрін об’єднались. Тепер вони партнери в «Підприємстві М і М».

— Отже, надії в нас немає?

— Немає.

— Взагалі немає?

— Взагалі немає, — підтвердив майор Денбі. За хвилину він підвів очі, осяяний невиразною думкою. — А чи не краще було б, якби вони зникнули нас, як зникнули багатьох інших, і звільнили від усіх цих убивчих турбот?

Йосаріан сказав «ні». Майор Денбі погодився, меланхолійно кивнувши, і знову втупив очі в підлогу, і для них обох взагалі не було надії, аж доки в коридорі зненацька не загримотіли кроки і, репетуючи на весь голос, до палати ввірвався капелан з запальною новиною про Oppa, настільки радісно збуджений, що ще якусь хвилину-дві його було годі зрозуміти. Сльози великого піднесення іскрилися в його очах, і коли Йосаріан нарешті збагнув, в чому річ, він вискочив з ліжка з недовірливим скриком.

— У Швеції? — крикнув він.

— Орр! — крикнув капелан.

— Орр? — крикнув Йосаріан.

— У Швеції! — крикнув капелан і закивав головою в радісному екстазі, і почав нестримно гарцювати по палаті в реготливому, розкішному божевіллі. — Це чудо, скажу я вам! Це чудо! Я знову увірував в Бога! Я вірую! Його винесло на берег у Швеції після стількох тижнів у відкритому морі! Це чудо.

— Винесло на берег, чорта з два! — Йосаріан і собі заскакав по палаті, на все горло регочучи до стін, до стелі, до капелана і майора Денбі. — Його не винесло на берег у Швеції. Він догріб до Швеції! Він догріб туди, капелане, догріб!

— Догріб?

— Він так спланував! Він зумисне поплив до Швеції!

— Ет, все одно! — відказав капелан з тим самим запалом. — Все одно це чудо, чудо людського розуму і людської стійкості. Подумайте тільки, на що він спромігся! — Капелан обхопив голову долонями і корчився від сміху. — Ви тільки уявіть! — подивовано вигукнув він. — Тільки уявіть собі, як він уночі пропливає Гібралтарську протоку на отому своєму жовтому плоті з блакитним весельцем...

— Слідом за ним тягнеться волосінь, до самої Швеції він їсть сиру тріску, а щодня о п’ятій вечора готує собі чай...

— Я ніби бачу його! — вигукнув капелан, зупинивши на мить своє торжество, щоб перевести дух. — Це чудо людського завзяття, кажу я вам. Відтепер я буду саме таким! Я буду завзятим. Так, я буду завзятим.

— Він знав, що він робить, на кожному кроці свого шляху! — тішився Йосаріан, переможно знявши угору стиснуті кулаки, немов сподівався витиснути з них усю правду. Він крутнувся і став обличчям до майора Денбі. — Денбі, ви йолоп! Зрештою, надія є. Хіба не бачите? Може, навіть Клевінджер живий, причаївся десь у тій своїй хмарі, доки не буде безпечно вийти з неї.

— Про що ви говорите? — питав спантеличений майор Денбі. — Про що ви обоє говорите?

— Принесіть мені яблук, Денбі, а також каштанів. Біжіть, Денбі, біжіть. Принесіть мені яблучок-дичок та кінських каштанів, поки не пізно, і для себе прихопіть.

— Каштани? Дички? На якого біса вони вам?