Пастка-22: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Куди? Куди ж ви можете втекти?

— Досить легко можу добратись до Рима. І там сховатись.

— І кожну хвилину свого життя боятися, що вас знайдуть? Ні, ні, ні, ні, Йосаріане. Це був би згубний і ганебний вчинок. Ще ніхто не розв’язав своїх проблем, втікаючи від них. Прошу мені повірити. Я лиш намагаюсь допомогти вам.

— Саме це сказав мені один добрий детектив, перед тим як вирішив засунути палець у мою рану, — відказав Йосаріан із сарказмом.

— Я не детектив, — з обуренням відповів майор Денбі, і щоки його знову зчервоніли. — Я професор університету з високорозвинутим чуттям добра і зла, мені нема чого вас обманювати. Я взагалі нікому не брешу.

— А що б ви зробили, якби хтось із полку спитав вас про нашу розмову?

— Збрехав би.

Йосаріан глузливо розсміявся, і майор Денбі, попри збентежений рум’янець, з полегшенням відхилився на спинку крісла, немовби радіючи з перепочинку, що його обіцяв мінливий настрій Йосаріана. Йосаріан дивився на нього з сумішшю стриманого жалю і зневаги. Він сів, обіпершись на спинку ліжка, запалив сигарету, ледь всміхнувся кривою усмішкою і з несподіваним співчуттям споглядав той яскраво виражений, банькатий жах, що назавжди закарбувався на обличчі майора Денбі в день вильоту на Авіньйон, коли генерал Дрідл наказав вивести його надвір і розстріляти. Зморшки переляку залишаться навіки, мов глибокі, чорні шрами, і Йосаріанові стало жаль цього лагідного, морального ідеаліста середніх років, як йому завжди ставало жаль стількох людей, чиї вади були невеликі, а турботи — легкі.

І, підкреслено доброзичливо, він спитав:

— Денбі, як ви можете працювати з такими людьми, як Каткарт і Корн? Невже вас від цього не верне?

Йосаріанове питання здивувало майора Денбі.

— Я роблю це, щоб допомогти своїй країні, — мовив він так, неначе відповідь була очевидною. — Полковник Каткарт та підполковник Корн — мої начальники, і виконувати їхні накази — це єдиний вклад, який я можу зробити для військової потуги. Я працюю з ними, бо такий мій обов’язок. А крім того, — додав він набагато тихіше, опустивши очі, — я людина не агресивна.

— Країна вже не потребує вашої допомоги, — неприязно зауважив Йосаріан. — Отож ви допомагаєте лише їм.

— Я стараюсь про це не думати, — щиро признався майор Денбі. — Але я стараюсь зосередитися лише на головному й забути, що й вони з цього скористають. Я кажу собі, що ці люди мало значать.

— Знаєте, якраз у цьому моя біда, — задумливо і приязно мовив Йосаріан, схрестивши руки на грудях. — Між мною і будь-яким ідеалом завжди опиняються шайскопфи, пекеми, корни і каткарти. І це якось міняє сам ідеал.

— Постарайтесь не думати про них, — впевнено порадив майор Денбі. — Не дозволяйте їм впливати на ваші цінності. Ідеали прекрасні, а от люди — не завжди. Підведіть очі й побачите більшу картину.

Йосаріан відкинув пораду, скептично похитавши головою.

— Коли я підводжу очі, то бачу лише, як люди наживаються. Не бачу ні неба, ні святих, ні ангелів. Бачу, як наживаються на кожному чистому пориві і на кожному людському нещасті.

— Але й про це мусите не думати, — наполягав майор Денбі. — І постарайтеся, щоб це вас не смутило.

— Ох, це мене насправді не смутить. А смутить те, що вони мають мене за сцикуна. Себе вони мають за розумників, а нас усіх — за тупаків. І знаєте, Денбі, оце я щойно подумав, вперше, що вони, можливо, мають рацію.

— А ви постарайтесь не думати і про це, — переконував майор Денбі. — Думайте лиш про добробут своєї країни і про людську гідність.

— Ага, — сказав Йосаріан.

— Я серйозно, Йосаріане. Це не Перша світова війна. Ви не повинні забувати, що ми воюємо з агресорами, котрі в разі перемоги не залишать живими ні вас, ні мене.

— Знаю, — буркнув Йосаріан, відчувши раптовий приплив хмурого роздратування. — Господи, Денбі, я заслужив ту свою медаль, байдуже, з яких мотивів вони її мені дали. Я відлітав сімдесят клятих бойових завдань. Не треба мені розказувати про обов’язок воювати на захист моєї країни. Я весь час воював, щоб її захистити. А тепер я трохи повоюю, щоб захистити себе. Моїй країні вже ніщо не загрожує, а моє життя в небезпеці.

— Війна ще не скінчилась. Німці підходять до Антверпена.

— Німців за кілька місяців розіб’ють. А ще за кілька місяців розіб’ють Японію. І якщо я зараз покладу життя, то аж ніяк не за свою країну, а за Каткарта з Корном. Отож я здаю свій бомбардувальний приціл — аж до кінця війни. Віднині я дбаю лише про самого себе.

Майор Денбі відповів з поблажливою усмішкою:

— Уявіть собі, Йосаріане, якби всі так думали.

— Тоді я був би останнім дурнем, якби думав інакше. Хіба ні? — Йосаріан сів рівніше і глянув лукаво. — Знаєте, я маю дивне відчуття, ніби колись я вже мав з кимось таку саму розмову. Точно як у нашого капелана, котрому здається, що він усе переживає вдруге.

— Капелан хоче, щоб ви погодились на відправку додому, — зауважив майор Денбі.