Пастка-22: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Балакуча капеланова впевненість не похитнулась ні на мить.

— Тоді я чіплятимусь до генерала Пекема чи навіть до генерала Шайскопфа. А знаєте, що я ще зроблю? Я вріжу капітанові Блеку по носі, при найпершій зустрічі. Саме так, вріжу кулаком по носі. І зроблю це у всіх на очах, щоб він не міг мені дати здачі.

— Ви обидва здуріли? — запротестував майор Денбі, його булькаті очі вирячились від болючого страху й обурення. — Ви обидва зійшли з розуму! Слухайте, Йосаріане ...

— Чудо, кажу я вам, — проголосив капелан і, вхопивши майора Денбі за талію і відставивши лікті, закружляв з ним у вальсі. — Справжнє чудо. Якщо Орр зміг догребти до Швеції, то я зможу взяти гору над полковником Каткартом і підполковником Корном, треба лиш бути завзятим.

— Капелане, будь ласка, стуліть рот, — вивільняючись, чемно попрохав майор Денбі і схвильованим жестом стер піт з чола. Потім схилився над Йосаріаном, який саме діставав черевики. — А що з полко...

— Мені однаково.

— Але ж це мо...

— До дідька їх обох!

— Але ж це їм буде на руку, — вперто наполягав майор Денбі. — Про це ви подумали?

— Нехай ці вилупки процвітають, мені байдуже, якщо вже я не можу їх зупинити, а тільки потривожити втечею. Тепер я мушу дбати про себе, Денбі. Я мушу добратися до Швеції.

— Вам це не вдасться. Це неможливо. Географічно це майже неможливо — дістатися звідси туди.

— Чорт, Денбі, я знаю це. Але принаймні спробую. В Римі є одна дівчинка, чиє життя я хотів би врятувати, якщо я її знайду. Я заберу її з собою до Швеції, якщо тільки знайду, тож не такий вже я й егоїст, адже так?

— Суцільне божевілля. Ваше сумління вам ніколи не дасть спокою.

— І слава Богу. — Йосаріан засміявся. — Я б не хотів жити так, щоб на душі не шкребло. Правильно, капелане?

— Я вріжу капітанові Блеку просто кулаком по носі, щойно побачу,—хвалився капелан, посилаючи в повітря два короткі удари лівою, а тоді один незґрабний хук правою. — Ось так.

— А ганьба? — допитувався майор Денбі.

— Яка ганьба? Зараз мені тут ганьби вистачає. — Йосаріан міцно зав’язав шнурівку на другому черевику і схопився на ноги. — Ну, Денбі, я готовий. Потримаєте язика за зубами і дасте мені шанс сісти на попутний літак?

Денбі розглядав Йосаріана мовчки, з дивною, сумною посмішкою. Він уже перестав потіти і здавався зовсім спокійним.

— А що б ви зробили, якби я спробував вас зупинити? — запитав він з гіркою насмішкою. — Побили б мене?

Йосаріана здивувало й зачепило це запитання.

— Ні, звичайно, ні. Навіщо ви так кажете?

— Я вас поб’ю, — похвалився капелан, підскакуючи, немов у танці, до майора Денбі і боксуючи в повітрі. — Вас і капітана Блека, і навіть, можливо, капрала Віткома. Уявляєте, як це буде прекрасно, коли виявиться, що я вже більше не мушу боятися капрала Віткома?

— Ви справді зібралися мене зупинити? — запитав Йосаріан майора Денбі і пильно глянув на нього.

Майор Денбі відскочив від капелана і на якусь хвилину задумався.

— Ні, звісно, ні! — бовкнув він і раптом з надмірним поспіхом замахав обома руками, показуючи на двері. — Звісно, я не буду вас зупиняти. Ідіть, ради Бога, і покваптесь! Гроші потрібні?

— Трохи є.

— Ось, маєте ще, — з гарячковим збудженням майор Денбі простяг Йосаріанові грубу пачку італійських лір і обіруч схопив його руку, щоб не лише його підбадьорити, але й вгамувати тремтіння власних пальців. — Зараз у Швеції, мабуть, гарно, — з тугою зазначив він. — Там такі милі дівчата. І народ такий прогресивний.

— До побачення, Йосаріане, — мовив капелан. — І хай вам щастить. Я залишаюсь тут і буду завзятий, і коли війна скінчиться, ми ще зустрінемось.

— Бувайте, капелане. Дякую, Денбі.

— Як ви почуваєтесь, Йосаріане?