Пастка-22: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Пастка військового розуму

«Гіпербола, пародія й ґротеск», — скаже проникливий читач після знайомства з цим романом і, звичайно, матиме рацію. Але, якщо подумати, хто може назвати хоч одного пристойного письменника XX століття, у творчості якого армія цілком серйозно була б змальована як школа мудрості, добра і краси? Я не можу. Зате протилежних прикладів — скільки завгодно: Гашек, Селін, Ремарк, Олдінґтон, Во, Бьоль, Войнович...

Твори згаданих і незгаданих авторів, незважаючи на приналежність самих письменників до різних часів і народів, об'єднує один спільний прийом — так званий «ефект очуднення». Принцип, що лежить в основі цього ефекту, простий: оскільки homo sapiens, бажаючи залишатися таким і надалі, не спроможний збагнути секретної логіки маневрів, учасником яких він мимоволі стає, то йому краще подивитися навколо себе відстороненим, дивакуватим оком. Таким робом трагічний розлад між індивідуальною правдою живої істоти та загадковою стратегією бездушної системи доводиться до межі повного маразму, а відтак порція рятівного «патафізичного» сміху читачеві гарантована. І абсолютно ні до чого тут демагогія про «священний обов’язок»: людина може віддати життя за тих, кого вона любить, але терпіти знущання маразматичних батьків-командирів (буде це армія чи завод, лікарня чи вищий навчальний заклад) жоден моральний імператив не приписує.

Приблизно такі варіації на військову тему навіює роман Геллера, за що він мені й подобається. І судячи з усього — не мені одному, бо ось уже понад півстоліття Catch-22 незмінно займає верхні позиції у різноманітних рейтингах англомовної літератури. Есесерівська критика не дуже розуміла, як їй на цей твір реагувати: з одного боку, Геллер змалював американських офіцерів безнадійними ідіотами й кар’єристами, і за це його треба було хвалити; з іншого — Друга світова війна постала у романі безглуздою м’ясорубкою, що могло викликати у нашого читача непатріотичні роздуми. Цікаво, а як інакше повинна сприймати війну людина, яку забирають з її нью-йоркської стріт і пропонують загинути десь в Італії через те, що Гітлер зі Сталіним не змогли самі з’ясувати, хто з них хитріший?

Винесена в заголовок роману «пастка» (вона ж — юридична «поправка») прекрасно демонструє загальний принцип військового життєвлаштування. Згідно з нею, «турбота про власну безпеку перед лицем реальних та безпосередніх загроз є виявом здорового глузду». Здавалося б, цілком розумний параграф. Тільки висновки з нього, як то в армії, випливають дещо інакші: «Орр божевільний, і його можна списати на землю. Все, що від нього вимагається, — попросити про це; і як тільки він про це попросить, він уже не вважатиметься божевільним і змушений буде вилітати на завдання. Орр був би божевільний, якби далі літав на завдання, і нормальний — якби не літав, але якщо він нормальний, то мав би літати далі. Якщо він літає, то, значить, божевільний і не мусить літати; але якщо він би не хотів літати, то, значить, нормальний, а тому мусить»».

Чи треба дивуватися, що головний герой роману Йосар’ян вважає всіх навколо психами: своїх — бо йдуть на смерть, чужих — бо хочуть його вбити. Врешті-решт він одноосібно укладає сепаратний мир, тобто просто дезертирує, рятуючи власну шкіру. Зрадник? Можливо. Але принаймні адекватніший за тих, хто ним керує. Взагалі, немає сумніву: ті, що нами керують, мусять бути цинічними і підступними — інакше вони б не керували. А все ж вони не мусять бути аж настільки безпросвітними йолопами. Наразі ж виглядає саме так, бо генерали, які рік за роком послідовно демонструють, що солдати для них — лише гарматне м’ясо на шляху реалізації великих військових планів, одного дослівно чудового дня можуть залишитися без війська. Або й нахапатися давно заслужених куль вітчизняного виробництва.

Олександр Бойченко

Моїй мамі, дружині Ширлі і моїм дітям — Еріці та Теду

Острів Піаноза лежить у Середземному морі за вісім миль на південь від Ельби.

Він дуже малий і, очевидно, не міг вмістити всі описані події.

Персонажі роману, як і місце дії, також вигадані.

Розділ 1

Техасець

Це була любов з першого погляду.

Коли Йосаріан уперше побачив капелана, то відразу шалено закохався.

Йосаріан лежав у шпиталі з болем у печінці, що лише трохи не дотягував до жовтяниці. Лікарів бентежило те, що то була не зовсім жовтяниця. Якби біль переріс у жовтяницю, вони б узялися її лікувати. Якби ж він не переріс у жовтяницю і минув, вони б змогли виписати Йосаріана. Але отака постійна не зовсім жовтяниця збивала їх з пантелику.

Щоранку вони робили обхід — троє метких і серйозних чоловіків, гострих на язик і не гострих на око, в супроводі меткої та серйозної сестри Дакет, однієї з палатних медсестер, яким не подобався Йосаріан. Вони читали температурний графіку ногах його ліжка і нетерпляче запитували про біль. Коли він казав, що все те саме, вони не приховували свого роздратування.

— Далі немає випорожнень? — питався лікар у чині полковника.

Коли Йосаріан заперечливо хитав головою, лікарі переглядалися.

— Дайте йому ще одну таблетку.

Сестра Дакет занотовувала, що Йосаріану слід дати ще одну таблетку, і всі четверо переходили до наступного ліжка. Жодній з медсестер не подобався Йосаріан. Насправді біль у його печінці вже минув, та Йосаріан нічого не говорив, а лікарі нічого не підозрювали. Вони лише підозрювали, що він насправді випорожнюється, але нікому про це не каже.

У шпиталі Йосаріан мав усе, чого душа бажала. Готували тут непогано, а їжу приносили йому в ліжко. Завжди були зайві порції свіжого м’яса, а в гарячу пору по обіді йому та іншим хворим давали холодний фруктовий сік або молочно-шоколадний напій. Окрім лікарів та медсестер, ніхто й ніколи йому не докучав. Якусь часину вранці він мав цензурувати листи, зате потім аж до самого вечора міг ліниво собі вилежуватися з чистим сумлінням. У шпиталі йому жилося комфортно, і залишатися там було нескладно, бо його температура завжди трималася на позначці 38,3. Йому жилося навіть комфортніше, ніж Данбарові, котрий постійно мусив падати і розбивати собі фізіономію, щоб йому принесли їсти до ліжка.

Після того, як вирішив пролежати тут до кінця війни, Йосаріан написав усім, кого знав, що він у шпиталі, ні словом не згадавши, з якої причини. Одного дня в нього з'явилася краща Ідея. Усім знайомим він повідомив, що вирушає на дуже небезпечне завдання. «Шукали добровольців. Це дуже небезпечно, але хтось мусить це зробити. Напишу, як тільки повернуся».

І відтоді він уже нікому не писав.

Усіх пацієнтів-офіцерів у палаті примушували цензурувати листи, написані пацієнтами-рядовими, які лежали в окремих палатах. Це була монотонна робота, і Йосаріан з розчаруванням довідався, що життя рядових було лише трохи цікавішим за життя офіцерів. До кінця першого ж дня він знудився. Щоб якось розважитись, він почав вигадувати різні забави. Смерть означенням, проголосив він одного дня, і з листів, що проходили через його руки, позникали всі прислівники і прикметники. Назавтра він оголосив війну прийменникам. Набагато вищої планки в творчості він сягнув наступного дня, коли зачорнив у листах усе, крім прийменників. Це створювало, як йому здавалось, динамічнішу напругу між рядками, і практично в кожному випадку зміст листів набував універсальнішого звучання. Невдовзі він оголосив поза законом усі звертання та підписи, сам текст залишаючи без змін. Якось він замалював геть увесь лист, окрім привітання «Люба Мері», а внизу дописав: «Я вмираю за тобою. Р.О. Шипмен, капелан, Збройні сили США». Р. О. Шипмен був капеланом їхнього полку.

Вичерпавши усі можливості в самих листах, він кинувся в атаку на імена та адреси на конвертах, недбалим порухом руки, мовби він сам Господь, дощенту змітаючи будинки і вулиці, знищуючи цілі метрополії. Пастка-22 вимагала, щоб на кожному цензурованому листі стояло ім'я офіцера-цензора. Більшість листів він узагалі не читав. На тих, які він узагалі не читав, він писав своє ім'я. А ті, які прочитав, підписував: Вашингтон Ірвінг. А якщо це йому приїдалося, то навпаки: Ірвінг Вашингтон. Цензурування конвертів мало серйозні наслідки: десь там, у верхніх військових ешелонах, прокотилася хвиля занепокоєння, і звідти назад у палату відправили військового слідчого, який вдавав із себе пацієнта. Усі знали, що перед ними військовий слідчий, бо він безперестанку допитувався про офіцера на ім'я чи то Ірвінг, чи то Вашингтон, і тому що відразу на другий день він відмовився цензурувати листи. Йому вони видалися надто монотонними.

Цього разу палата була чудовою, однією з найкращих, в яких йому з Данбаром пощастило побувати. З ними лежав двадцятичотирьохлітній капітан-винищувач з ріденькими золотистими вусиками; його були збили над Адріатичним морем серед зими, а він навіть не застудився. Тепер було літо, капітана ніхто не збивав, а він казав, що має грип. У ліжку праворуч від Йосаріана, все ще в любовній позі на животі, розлігся переляканий капітан з малярійною інфекцією в крові та укусом комара на дупі. Через прохід від Йосаріана лежав Данбар, а за Данбаром — капітан артилерії, з котрим Йосаріан перестав грати в шахи. Капітан був добрим шахістом, а партії — завжди цікавими. Йосаріан перестав грати, бо партії були настільки цікавими, що гра втратила сенс. Був там також освічений техасець із Техасу, що мовби зійшов з кольорового екрана; як патріот, він вважав, що люди заможні — тобто порядні — мають мати більше голосів на виборах, ніж нероби, повії, злочинці, дегенерати, атеїсти і непорядні люди — тобто незаможні.

У той день, коли принесли техасця, Йосаріан виполював із листів римовані слова. То був ще один тихий, гарячий, безтурботний день. Спека важко тиснула на дах, приглушуючи звуки. Данбар знову непорушно лежав на спині, втупившись, мов лялька, в стелю. Він щосили старався подовжити своє життя. Робив він це, наганяючи на себе нудьгу. Данбар так важко працював над подовженням свого життя, що Йосаріан подумав було, що той уже помер. Техасця поклали в ліжко посеред палати, і невдовзі він почав щедро ділитися своїми поглядами.

Данбар схопився, мов підстрелений.

— Ось воно, — збуджено вигукнув він. — Чогось бракувало, я завжди знав, що чогось бракувало, і тепер я знаю чого. — Він угатив кулаком по долоні. — Патріотизму нема, — оголосив він.