— До свого банкіра?
— Вірніше, до каси свого банку. Я розумію під цим океанське дно, на якому багатства знаходяться в більшій безпеці, ніж у державних сховищах.
І я розповів канадцеві про події вчорашнього дня з таємною надією, що тепер він змінить свою думку про капітана і відмовиться од планів утечі. Але моя розповідь викликала у Неда лише глибокий жаль, що він сам не зміг узяти участі в прогулянці по місцю битви в бухті Віго.
— А втім, — промовив він, — справа ще не закінчилася! Це немовби невдалий удар гарпуна! Те, що не вийшло вчора, може вдатися навіть сьогодні ввечері!..
— В якому напрямі йде тепер “Наутілус”? — запитав я його.
— Не знаю! — відповів Нед. — Що ж! Дізнаємось опівдні.
Канадець повернувся до Конселя. Одягнувшись, я пішов до салону. Компас не показував нічого втішного. Курс “Наутілуса” був на південний захід. Ми повернулися до Європи спиною.
Я чекав з деяким нетерпінням результатів вимірів, що повинні були бути нанесені на карту. О пів на дванадцяту резервуари спорожнились і наш корабель піднявся на поверхню океану. Я кинувся на палубу. Нед Ленд був уже там.
Поблизу не було ніякої землі. Лише саме неосяжне море. І тільки на обрії виднілися кілька парусників, які, очевидно, користуючись попутним вітром, прямували до мису Сен-Рок з тим, щоб потім обминути мис Доброї Надії. Небо було похмуре, насувалася буря.
Розлючений Нед намагався очима пронизати туманний горизонт. Він ще сподівався, що за цією завісою знову побачить бажану землю.
Опівдні на кілька хвилин показалося сонце. Помічник капітана скористався цим моментом, щоб зробити виміри. Потім на морі з’явилися хвилі, які з часом ставали все більшими. Ми змушені були спуститися вниз; слідом за нами люки закрилися.
Через годину, подивившись на карту, де вже була нанесена точка нашого перебування, я побачив, що “Наутілус” знаходився під 16° 17? довготи і 33°22? широти, на відстані ста п’ятдесяти льє од найближчого берега. В таких умовах не можна було й думати про втечу.
Можна собі уявити, як розгнівався канадець, коли довідався від мене про наше місцеперебування. А щодо мене, то я не дуже сумував. Навпаки, я почував себе так, ніби позбувся величезного тягаря, що давив на мене, і з насолодою знову розпочав свою звичайну роботу.
Увечері, годині об одинадцятій, до мене несподівано зайшов капітан Немо і дуже люб’язно запитав, чи не втомився я від попередньої безсонної ночі. Я відповів заперечливо.
— Тоді, пане Аронакс, я пропоную вам цікаву екскурсію.
— Будь ласка, капітане.
— Ви бачили підводні глибини лише вдень, при сонячному освітленні. Бажаєте глянути на них темної ночі?
— Дуже бажаю!
— Але попереджаю, що прогулянка буде втомлива. Доведеться довго йти і підніматися на гору. До того ж, місцеві дороги знаходяться в досить поганому стані.
— Те, що ви мені говорите, капітане, лише подвоює мою цікавість. Я готовий іти слідом за вами.
— Тоді ходімте, пане професоре, одягнемо наші скафандри.
Прийшовши в роздягальню, я побачив, що в екскурсії нас не будуть супроводжувати ні мої товариші, ні матроси команди. Капітан Немо навіть не запропонував мені запросити Неда і Конселя.
Через кілька хвилин ми вже були одягнені у водолазні костюми. На спини нам прив’язали резервуари з великою кількістю повітря, але електричних ліхтарів не було. Я звернув на це увагу капітана.
— Вони нам не знадобляться! — відповів він.
Мені здалося, що я погано почув його, але не зміг повторити запитання, бо голова капітана Немо вже зникла в металевій кулі. Закінчивши одягання, я відчув, що мені в руку дають обкутий залізом кийок. Невдовзі, після звичайної процедури виходу, ми вже йшли по дну Атлантичного океану на глибині трьохсот метрів.
Наближалася північ. Вода була зовсім чорна, але капітан Немо показав мені рукою на якусь далеку червонувату точку, невідоме джерело світла, що блищало на відстані миль двох од “Наутілуса”. Що це був за вогонь, яким було його походження, чому і як він горів під водою, — я не міг цього пояснити. В усякому разі, він хоч і слабо, але освітлював нам шлях. Незабаром я призвичаївся до глибокої темряви і зрозумів, чому в цих умовах ліхтарі і апарати Румкорфа були непотрібні.
Я йшов поряд з капітаном Немо на помічений нами вогонь. Дно весь час, хоч і непомітно, підвищувалося. Спираючись на кийки, ми посувалися великими кроками. Але загалом наша хода була повільною, бо ноги часто заглиблювалися в мул, плутались у водоростях, чіплялися за плоскі камені.
Всю дорогу в мене над головою щось потріскувало. Іноді цей звук посилювався і тоді нагадував барабанний дріб. У скорому часі я зрозумів його причину. Це була злива, яка з силою й шумом падала на поверхню океану. Інстинктивно в мене промайнула думка, що зараз я змокну! Але відразу ж я розсміявся над її абсурдністю — боятися дощу під водою! Під товстою тканиною водолазних костюмів вода не відчувається, і здається, що ти перебуваєш у повітрі, трохи щільнішому, ніж земна атмосфера, от і все.
Через півгодини ходьби дно стало скелястим. Медузи, мікроскопічні рачки і пенатули трохи освітлювали його своїм фосфоресціюючим сяйвом. Я помічав купи каміння, що було вкрите мільйонами зоофітів і поросло переплутаними водоростями. Часто мої ноги ковзалися на цьому слизькому килимі, і без кийка я вже не раз упав би. Обертаючись назад, я весь час бачив білувате світло прожектора “Наутілуса”, що блідло в міру нашого віддалення од нього.
Кам’янисті купи, про які я щойно згадував, були розташовані на океанському дні в певному порядку, причин якого я пояснити не міг. Я помічав велетенські борозни, що губилися десь у далекій темряві, а тому справжньої довжини їх не можна було уявити. Зустрічалися також інші, незрозумілі для мене незвичайні речі. Мені здавалося, що мої важкі, підбиті свинцем черевики ступають по кістках, які ламаються з сухим тріском. Що це була за рівнина, якою ми йшли? Я хотів спитати капітана, але мова жестів, яка дозволяла йому перемовлятися з матросами команди в час підводних екскурсій, була для мене ще зовсім незрозумілою.