З цими словами канадець вийшов, залишивши мене приголомшеним від усього, що я почув. Мені чомусь здавалося, що коли настане час утечі, його вистачить для того, щоб подумати, посперечатися. Але впертий канадець не дозволив цього. І що я міг йому заперечити? Нед Ленд сто разів був правий! Це був сприятливий випадок, і він користувався ним. Чи міг я відмовитись од свого слова і взяти на себе відповідальність за майбутню долю своїх товаришів, коли б не поступився власними інтересами? Хіба не може завтра капітан Немо затягнути нас знову в далекі від усякої землі океанські простори?
В цей час почувся досить сильний свист. Я зрозумів, що резервуари “Наутілуса” заповнюються водою і він починає заглиблюватись у води Атлантичного океану.
Я залишився в своїй каюті. Мені не хотілося зустрічати капітана Немо і ховати від нього очі, які б неминуче викрили стурбованість, що охопила мене. Яким сумним здався мені цей день, сповнений вагань! Мені хотілося, з одного боку, повернутися на волю, а з другого — я жалкував за “Наутілусом”, за своєю незакінченою працею про таємниці підводного світу. Подумати тільки: я повинен був покинути океан, “мою Атлантику”, як я називав його жартома, не обстежити найбільші його глибини, не вирвати захованих у ньому таємниць, які були мені розкриті Індійським і Тихим океанами! Мені пощастило прочитати лише перший том найбільш захоплюючої в світі книги природи, і я мусив припинити читання на найцікавішому місці. Які сумні години довелося мені пережити в той час! Думка про те, що незабаром я буду на суші, в повній безпеці, оточений товаришами, нібито тішила мене, але на зміну їй, всупереч розуму, приходило бажання, щоб якась непередбачена обставина перешкодила виконанню плану Неда Ленда.
Двічі я заходив у салон подивитися на компас: переконатися, чи наближає нас “Наутілус” до берегів чи, навпаки, віддаляє од них.
“Наутілус” увесь час ішов поблизу португальського узбережжя, держачи курс прямо на північ. Отже, залишалося тільки готуватися до втечі. Мій вантаж не був особливо великим: самі лише записки, і більше нічого!
Я питав себе: що подумає капітан Немо про наше зникнення? Які турботи чи навіть біль викличе воно в нього? Що він зробить, незалежно від результатів нашої спроби — удасться вона чи не вдасться? Нічого й говорити, що я не мав ніякого права скаржитися на нього. Навпаки, нічия гостинність не була більш щирою, ніж його! Але навіть покидаючи його, я не міг бути обвинувачений у невдячності. Нас не зв’язувала з ним ніяка клятва. Він розраховував не на наше слово честі, а тільки на неможливість утекти з “Наутілуса”, - ця обставина назавжди повинна була зробити нас його полоненими. Крім того, неодноразові одверті заяви капітана Немо про те, що ми ніколи в житті не покинемо судна, виправдовували всі наші спроби втечі.
Я не бачив капітана з часу нашої розмови поблизу берегів острова Санторіна. Невже випадок зведе мене з ним перед нашою втечею? Я й хотів, і боявся цього. Я прислухався, чи не почую кроків у його каюті, що межувала з моєю. Але до мого вуха не долинав жоден звук. Здавалося, каюта була пустою.
Тоді я запитав себе: чи була взагалі в цей час на борту ця загадкова людина? З тієї ночі, коли шлюпка покидала “Наутілус” з якоюсь таємничою метою, мої думки й здогадки про капітана Немо трохи змінились. Я подумав, що, незважаючи на його заяви, капітан Немо продовжував підтримувати якісь зв’язки з землею. Невже він ніколи не залишав “Наутілус”? Адже інколи траплялося, що я не бачив його цілими тижнями. Що він робив у цей час? І тоді, коли я вважав, що в нього наступав черговий приступ мізантропії, можливо він виконував десь на суші якусь таємничу місію, яку я так і не міг розгадати?
Подібні думки не давали мені спокою. В нашому дивному становищі можна було нескінченно робити найнеймовірніші припущення. Я відчував нестерпну тривогу. Цей день, сповнений чекання, тягнувся для мене без кінця і краю. Годинник дзвонив з невимовною повільністю. Я не знаходив собі місця.
Обід був для мене накритий, як звичайно, в моїй каюті. Заклопотаний думками про майбутнє, я їв погано. З-за столу підвівся о сьомій годині. Сто двадцять хвилин — а я лічив кожну хвилину — відділяли мене од тієї миті, коли я повинен був приєднатися до Неда Ленда.
Моє хвилювання зростало. Серце шалено билося, я не міг залишатися на одному місці: ходив уперед і назад, намагаючись заспокоїти нервове збудження посиленим рухом. Думка, що ми можемо загинути при цій сміливій спробі, мало непокоїла мене; більше за все я боявся, що наш план відкриється раніше, ніж ми покинемо “Наутілус”, що ми повинні будемо стати перед розгніваним або, ще гірше, прикро враженим капітаном. Це особливо гнітило і тривожило мене.
Я вирішив востаннє оглянути салон. Вузьким коридором я пройшов у музей, де провів стільки приємних і корисних годин. Я дивився на всі багатства, скарби так, як може дивитися людина напередодні одвічного заслання, знаючи, що вона сюди більше ніколи не повернеться. І справді, я добровільно залишав назавжди всі ці чудеса природи, шедеври мистецтва, серед яких стільки днів жив. Мені захотілося востаннє подивитися крізь вікна салону на води Атлантичного океану. Але віконниці були герметично зачинені і залізний корпус корабля відділяв мене од океану, таємниць якого я до цих пір ще не знав.
Обходячи зал салону, я дійшов до дверей, які вели в каюту капітана Немо. На превеликий подив, вони були напіввідчинені. Я мимоволі відступив на крок. Якщо капітан Немо був у кімнаті, він міг би мене побачити. Проте ніякого шуму не було чути, і я знову наблизився. Каюта була пуста. Я штовхнув двері і зробив кілька кроків усередину. Її вигляд, як і раніше, був суворий і навіть аскетичний.
І раптом мене вразили кілька офортів, яких я не по мітив під час мого першого візиту. Це були портрети видатних історичних діячів, що все своє життя присвятили якій-небудь великій ідеї людства: Костюшка [73] — героя за визволення Польщі, Боцаріса [74] — Леоніда [75] сучасної Греції, О’Коннела [76] — борця за незалежність Ірландії, Джорджа Вашингтона [77] — засновника Північно-Американського союзу, Маніна [78] — італійського патріота, Авраама Лінкольна [79] , забитого кулею фанатика-рабовласника, і, нарешті, мученика за справу звільнення негрів від рабства, повішеного на шибениці Джона Брауна [80] , як змалював його Віктор Гюго.
Який зв’язок існував між цими героями і капітаном Немо? Чи міг я тепер, нарешті, з допомогою цієї галереї портретів відгадати таємницю його життя? Може, він теж був вождем пригніченого народу, визволителем рабів? Чи, може, він був одним з героїв жахливої війни між американськими північними і південними штатами, війни сумної і уславленої назавжди?..
Раптом годинник продзвонив восьму годину. Перший удар молоточка по дзвінку пробудив мене від думок. Я здригнувся, ніби чиєсь невидиме око проникло в найглибші таємниці моїх думок, і поквапливо вийшов з кімнати. Мій погляд перш за все зупинився на компасі. Ми, як і раніше, прямували на північ. Лаг показував середню швидкість, манометр — глибину приблизно в шістдесят футів. Отже, все складалося на користь проекту Неда.
Я повернувся в свою каюту і тепло одягнувся: натягнув високі морські чоботи, шапку з шкіри морської видри, теплу куртку з морського шовку, підбиту шкірою тюленя. Тепер я був готовий. Залишалося чекати. Глибоку тишу на кораблі порушувало лише гудіння гвинта. Напружуючи всю увагу, я прислухався коло дверей, боячись, що раптом почую вибух людських голосів, які будуть свідчити, що Неда Ленда застали в момент здійснення його проекту втечі. Мене охопила смертельна тривога. Даремно я намагався оволодіти собою і стати спокійним.
О дев’ятій годині без кількох хвилин я приклав вухо до перегородки, що відділяла мене від каюти капітана. Ніяких звуків! Я вийшов з своєї каюти і повернувся в салон. Він був напівзатемнений, але в ньому теж не було нікого. Я відчинив двері, що вели в бібліотеку. Те саме напівсвітло, та ж сама пустота. Я став коло дверей, що виходили до центрального трапа, і почав чекати сигналу Неда Ленда.
У цей момент шум від обертання гвинта помітно зменшився, а потім і зовсім затих. Чому сталася зміна в ході “Наутілуса”? Я не міг сказати, чи була ця зупинка корисною, чи зовсім зайвою для задумів Неда Ленда.
Тепер тишу порушувало тільки биття мого серця.
Раптом відчувся легкий поштовх. Я зрозумів, що “Наутілус” опустився на океанське дно, і від цього ще більше стривожився. Сигналу від канадця не було до цього часу. Мені хотілося піти до Неда Ленда, щоб умовити його відкласти втечу. Відчувалося, що наше сьогоднішнє плавання проходило не в звичайних умовах.
Цієї миті двері салону відчинились і в них з’явився капітан Немо. Він відразу помітив мене і без привітання дуже люб’язно сказав:
— А, пане професоре, я вас шукав. Чи знаєте ви історію Іспанії?
Коли б він навіть запитав, чи знаю я історію рідної країни, то, перебуваючи в стані крайньої тривоги й збентеження, я все одно нічого не зміг би відповісти.
— Ну, то як? — повторив запитання капітан Немо. — Чи знаєте ви історію Іспанії?
— Дуже погано! — відповів я нарешті.
— От так завжди з ученими, — сказав капітан. — Крім своєї спеціальності, вони нічого не знають. Сідайте тоді, - додав він, — і я розкажу один цікавий епізод з цієї історії.
Капітан зручно влаштувався на дивані, я машинально сів поруч з ним, але в напівтемному кутку.
— Слухайте мене, пане професоре, уважної — почав він. — Ця історія зацікавить вас до деякої міри, бо вона відповість вам на питання, якого ви, мабуть, самі не можете розв’язати.
[73] Костюшко Тадеуш (1746 — 1817) — керівник визвольного повстання 1794 р. в Польщі, учасник війни за незалежність північно-американських колоній Англії 1775 — 1783 рр.
[74] Боцаріс (1789 — 1823) — один з героїв національно-визвольної боротьби грецького народу проти турецького гніту; загинув у бою при Карпенісіоні.
[75] Леонід — спартанський цар (V в. до н. е.); уславився стійким захистом Фермопільського проходу від персидських полчищ у 480 р. до н. е. під час греко-персидських воєн; загинув разом зі своїм невеликим загоном.
[76] О’Коннел Даніель (1775 — 1847) — лідер ліберального крила в ірландському визвольному русі, буржуазний націоналіст.
[77] Вашингтон Джордж (1732 — 1799) — американський державний діяч періоду боротьби північно-американських колоній Англії за незалежність (1775 — 1783), головнокомандуючий військ колоністів, перший президент США (1789 — 1797 рр.).
[78] Манін Даніеле (1804 — 1857) — італійський буржуазний республіканець; виступав за незалежність Італії проти австрійського гніту.
[79] Лінкольн Авраам (1809 — 1865) — видатний американський буржуазний політичний діяч, президент США під час громадянської війни; противник рабства.
[80] Браун Джон (1800 — 1859) — борець за визволення негрів у США, дрібний фермер. У 1859 р. підняв повстання з метою знищення рабства в США, але зазнав поразки, був засуджений судом плантаторів-рабовласників і страчений.