При класифікації багатьох ракоподібних Консель скористувався методом натураліста Мільн-Едвардса. Він розпізнав лангустів, цей єдиний у Середземному морі вид омарів та різних крабів, придатних для їжі, гарнелів або, як їх називають, креветок, раків-відлюдників, що оволодівають пустими черепашками, гомолів з колючими головами, великих черепашок, зроблених наче з порцеляни — вони й називалися “венеціанськими порцелянами” та багато інших.
На цьому дослідження Конселя закінчилося. Йому невистачило часу навіть на те, щоб як слід класифікувати всіх ракоподібних, бокоплавів, трилобітових, зяброногих, веслоногих, вусоногих тощо. “Наутілус” уже минув вищу підводну точку бар’єра Лівійської [72] протоки, спустився знову на велику глибину і помчав з попередньою швидкістю. З цього моменту ми вже не бачили ні молюсків, ні членистоногих, ні зоофітів. У вікнах салону лише іноді мелькали тіні якихось великих риб.
Уночі з 16 на 17 лютого ми ввійшли до другого басейну Середземного моря, найбільша глибина якого ледве досягає трьох тисяч метрів. Використовуючи похилі рулі і силу гвинта, “Наутілус” раптом занурився у найнижчі шари моря.
Там, замість чудес природи, перед моїми очима з’явилися жахливі й хвилюючі картини. Ми тепер проходили ту частину Середземного моря, в якій так часто раніше траплялися катастрофи. Скільки кораблів потонуло, назавжди зникло під водою між берегами Алжиру і Провансу!
Середземне море в порівнянні з безмежними водними просторами Тихого океану всього-на-всього озер. Але це озеро примхливе й свавільне, його води обманливі й непостійні. Сьогодні воно голубить і заспокоює крихке суденце, колише злегка його на своїх синіх хвилях, а завтра стає неспокійним і гнівним, вітер здиблює його, і часто морські вали могутніми ударами розбивають найміцніші кораблі.
Скільки загиблих суден, що покоїлися на морському дні, промайнуло переді мною під час цієї швидкої прогулянки в глибоководних шарах! Ті, що вже давно потонули, одягнули кораловий покров, інші, які загинули недавно, тілки поржавіли. Дно було вкрите яорями, гарматами, ядрами, залізною оснасткою, гребними валами, частинами машин, розбитими циліндрами, розірваними котлами, корпусами суден. Деякі кораблі не спускалися на саме дно, а наче висіли у воді, одні прямо, інші — кілем догори.
З кораблів, що зазнали аварії, одні загинули від зіткнення, інші розбились об скелі. Я бачив і такі, що спустилися прямовисно, з цілими щоглами, оснастка яких була туго натягнута водою. Здавалося, кораблі стоять па якомусь величезному відкритому рейді на якорях і лише чекають моменту відплиття. Коли “Наутілус” проходив біля них, заливаючи їх хвилями електричного світла, здавалося, що на цих кораблях от-от підійметься прапор, сигнал привітання, побажання щасливого плавання!.. Та ні, прапор не піднімався: мовчання і смерть панували на полі катастроф!
Я помітив, що чим ближче ми підходили до Гібралтарської протоки, тим більше дно Середземного моря було вкрите скорботними уламками. Береги Африки і Європи сходилися все щільніше, залишаючи вузь кий простір, в якому все частіше траплялися зіткнення. Я бачив там численні залізні корпуси, понівечені рештки пароплавів, що лежали на боку або стирчали вгору, нагадуючи якихось велетенських фантастичних тварин.
Одне з таких суден справило на мене особливо тяжке враження: воно було з розідраними боками, погнутою трубою, з колесами, від яких залишився самий тільки залізний каркас, з відірваним стерном, що звисало на залізному ланцюгу; корпус його весь поржавів від дії морських солей. Яка жахлива картина! Скільки людей загинуло на ньому! Скільки жертв він затягнув разом з собою під воду! Чи залишився в живих хто-небудь з його команди, щоб розповісти про цю страшну катастрофу? Чи, може, її трагічну таємницю хвилі зберігають до цього часу?..
Не знаю чому, але мені спало на думку, що це судно могло бути “Атласом” — тим самим пароплавом, раптове зникнення якого трапилося років двадцять тому і про яке ніхто вже нічого більше не чув. Яку сумну книгу можна було б написати про таємниці середземноморського дна, про це величезне кладовище, де загинуло стільки багатств, де стільки людей знайшло свою смерть!
Тим часом “Наутілус” байдужий до всього, швидко мчав усе вперед і вперед серед руїн. 18 лютого о третій ранку він уже підійшов до входу в Гібралтар.
Там існують дві течії: поверхнева течія, яка відома вже дуже давно і якою води Атлантичного океану вливаються в Середземне море, і внутрішня зустрічна течія, існування якої було доведене теоретично. Справді, кількість води Середземного моря, що весь час зростає завдяки водам Атлантики і річок, повинна щороку збільшувати рівень цього моря, бо самого тільки випарування його води не досить, щоб установити рівновагу. Але насправді цього немає. Тоді, природно, довелося припустити наявність внутрішньої течії, яка через Гібралтарську протоку виливає води надто переповненого моря в Атлантичний океан.
Це припущення було, справді, вірним. Саме цією зустрічною течією скористався “Наутілус”. Він швидко плив вузьким проходом. На якусь мить мені пощастило побачити мальовничі руїни храму Геркулеса, що затонув, за свідченням Плінія старшого і Авієнуса, разом з низьким островом, на якому він стояв. За кілька хвилин ми вже входили в Атлантичний океан.
РОЗДІЛ VIII
Бухта Віго
Атлантичний океан! Неосяжний водний простір, поверхня якого займає двадцять п’ять мільйонів квадратних миль, простір, що розкинувся в довжину на дев’ять тисяч миль при ширині в дві тисячі сімсот миль! Його води були майже невідомі давнім людям. Можливо, лише карфагенські мореплавці — голландці античного світу — взнали про його існування під час своїх торговельних плавань уздовж західних берегів Європи і Африки! Океан, звивисті береги якого охоплюють величезний простір, приймає до себе води найбільших річок світу: Святого Лаврентія, Міссісіпі, Амазонки, Ла-Плати, Оріноко, Нігеру, Сенегалу, Ельби, Луари, Рейну, що зрошують найбільш цивілізовані і найбільш дикі країни! безмежна рівнина води, яку безперервно борознять пароплави всіх націй, під прапорами всіх країн світу, і яка закінчується двома найнебезпечнішими для мореплавців страшними мисами — Горн і Бур!
“Наутілус” різав гострим форштевнем води Атлантичного океану, пройшовши до цього часу за три з половиною місяці близько десяти тисяч льє — відстань, що майже дорівнює довжині земного екватора. Куди він тепер нас помчить? Що готує нам майбутнє?
Вийшовши з Гібралтарської протоки, “Наутілус” відразу взяв курс у відкритий океан. Він знову виплив на поверхню, і тепер ми відновили свої щоденні прогулянки на палубі. Я відразу піднявся туди разом з Недом Лендом і Конселем. Приблизно на відстані дванадцяти миль виднівся мис Сек-Вісента, що замикає з південного заходу Іспанський півострів. З півдня дув досить різкий вітер, море було непривітним. Під ударами великих хвиль “Наутілус” весь час сильно розгойдувався. Удержатися на палубі було майже неможливо: від кожного такого поштовху вона вислизала з-під ніг. Тому, подихавши трохи свіжим повітрям, ми спустилися вниз.
Я повернувся в свою каюту. Консель відправився до себе, а канадець з заклопотаним обличчям пішов слідом за мною. Наш швидкий перехід через Середземне море не дозволив йому здійснити свій проект, і він майже не приховував свого невдоволення.
Коли двері моєї каюти зачинилися, він сів на стілець і мовчки подивився на мене.
— Друже Нед, — звернувся я до нього, — я вас розумію, але ви не можете нічим собі докоряти. За тих умов, в яких проходило плавання “Наутілуса”, думати про втечу було чистим безглуздям!
Нед Ленд нічого не відповів. Його стиснені губи, похмурі брови свідчили про те, що його повністю захопила якась настирлива думка.
— Слухайте, Неде, — почав я знову, — ще нема чого впадати у відчай. Ми йдемо вздовж берегів Португалії. Недалеко знаходяться Франція, Англія, де ми легко знайдемо притулок. О! Коли б “Наутілус” після виходу з Гібралтару взяв курс на південь, коли б він повіз нас у ті райони океану, де мало суші, я б поділяв вашу тривогу. Але капітан Немо, і це ми тепер знаємо, не обминає морів з пожвавленим рухом. Не сумніваюсь, що через кілька днів ви зможете підготувати зовсім безпечну втечу.
Нед Ленд пильно подивився на мене і, розтуливши, нарешті, губи, вимовив:
— Це станеться сьогодні ввечері!..
Я аж підскочив на місці. Признаюся, я був мало підготовлений до цієї звістки. Мені хотілося заперечити канадцеві, але потрібні слова не приходили до пам’яті.
— Ми домовилися чекати слушної нагоди, — говорив далі Нед Ленд. — Ця нагода трапилася. Сьогодні ввечері ми будемо на відстані всього кількох миль од іспанського берега. Ночі тепер темні. Вітер дме з відкритого моря. Я чекаю вашого слова, пане Аронакс, і надіюся на вас.
Через те, що я продовжував мовчати, канадець встав і підійшов до мене.
— Цього вечора, о дев’ятій годині! — сказав він. — Я вже попередив Конселя. В цей час капітан Немо, мабуть, закриється в своїй каюті і, можливо, ляже спати. Ні механіки, ні матроси екіпажу не можуть нас бачити. Я й Консель пройдемо до центрального трапа. Ви, пане Аронакс, залишитеся в бібліотеці, в двох кроках від нас, чекаючи мого сигналу. Весла, Щогли і парус лежать у шлюпці. Мені навіть пощастило покласти в неї деякі харчі. Я дістав англійський ключ, щоб одгвинтити гайки, якими шлюпка прикріплена до палуби “Наутілуса”. Отже, все готово. До вечора!
— Море надто бурхливе! — зауважив, нарешті, я.
— Згоден з вами, — відповів канадець, — але дивитися на це не доводиться. Воля варта того, щоб заради неї рискувати. А втім, шлюпка надзвичайно міцна, і пройти в ній кілька миль за вітром — не така вже велика справа. Хто знає, чи не будемо ми завтра на сотню льє у відкритому океані? Якщо обставини сприятимуть нам, то ми вже десь о десятій-одинадцятій годині висадимося на сушу. Будемо сподіватися, що нам пощастить! Отже, до вечора!
[72] Тобто, Туніської.