— Він височить на одному з численних острівців, розкиданих у цій частині океану. Для кораблів, що проходять повз нього, — це просто скеля. Для нас — величезна печера-порт. Я відкрив її випадково, і вона мені дуже згодилася.
— Але хіба сюди не можна спуститися через кратер вулкана?
— Це так само неможливо, як і піднятися звідси до кратера. Приблизно футів на сто всередині кратера ще можна видертися по стінах, а далі ці стіни стають крутими і зовсім недоступними для будь-якого підйому.
— Я бачу, капітане, що природа допомагає вам усюди і завжди. Ви в повній безпеці у цьому озері, і ніхто, крім вас, сюди не може пройти. Але навіщо це сховище?
Адже ж “Наутілус” не потребує ніяких гаваней?
— Ні, пане професоре, але він потребує електрику, щоб рухатися; батареї, щоб виробляти електрику; натрій, щоб живити ці батареї; вугілля, щоб добувати натрій; копальні, щоб діставати це вугілля. Отже, саме тут знаходяться величезні ліси, поглинуті морем у далекі геологічні епохи. Вони скам’яніли, перетворившись у справжнє вугілля, і тепер служать мені невичерпним запасом палива.
— Значить, капітане, ваші матроси в цьому місці стають шахтарями?
— Так, звичайно. Ці копальні простяглися під водою, як і вугільні шахти Ньюкастла. Одягнені в скафандри, озброєні кирками й лопатами, мої люди видобувають тут вугілля, звільняючи мене від необхідності користуватися вугіллям наземних шахт. Коли я спалюю це кам’яне вугілля для одержання натрію, дим, що виходить через кратер гори, надає їй вигляду діючого вулкана.
— А ми побачимо ваших товаришів за цією роботою?
— Цього разу ні, бо я поспішаю закінчити підводну подорож навколо світу. Тому я задовольнюся тим, що заберу вже готовий запас натрію, який тут зберігається. Як тільки він буде навантажений на борт, — а для цього потрібно всього один день, — ми відразу рушимо далі. Отже, якщо ви хочете роздивитися цю печеру і обійти лагуну, користуйтеся цим днем, пане Аронакс!
Я подякував капітанові і пішов за своїми товаришами, які ще не виходили з каюти. Я запропонував їм іти слідом за мною, нічого не сказавши, де ми знаходимося.
Вони піднялися на палубу. Консель, який за звичкою ні з чого не дивувався, знайшов цілком природним, що він заснув під водою, а прокинувся у вулкані під землею. Щодо Неда Ленда, то він перш за все почав роздивлятися, чи не має печера якогось виходу.
Після сніданку, годині о десятій, ми вже сходили на берег.
— От ми й знову на землі! — сказав Консель.
— Та що ж це за “земля”? — озвався канадець. — До того ж, ми не на землі, а під землею.
Між підніжжям гори і озером простягнувся піщаний берег, який у найширшій своїй частині досягав п’ятисот футів. По ньому легко можна було обійти навколо озера. Біля підніжжя високих стін печери в найхаотичнішому і разом з тим мальовничому безладді були нагромаджені вулканічні брили і величезні уламки пемзи. Всі ці розплавлені підземним вогнем і потім застиглі маси були вкриті шаром склоподібної емалі, що яскраво блищала під променями прожектора. Слюдяний порох, який здіймався слідом за нами, розлітався, наче хмара світлячків.
У міру віддалення від озера ґрунт усе помітніше піднімався, і невдовзі ми дійшли до своєрідних сходів з довгими й дуже покрученими виступами. Просуватися нам доводилося дуже обережно, бо камені нічим не були зцементовані між собою. До того ж, наші ноги часто ковзалися по їхній скляній поверхні, утвореній з кристалів польового шпату і кварцу. Вулканічне походження цієї велетенської печери підтверджувалося на кожному кроці. Я звернув на це увагу своїх супутників.
— Уявляєте собі, - запитав я їх, — на що був схожий цей котел, коли наповнювався киплячою лавою і коли рівень розпеченої до білого рідини підіймався аж до отвору в горі, наче розтоплений метал усередині плавильної печі?
— Дуже добре уявляю! — відповів Консель. — Але пан мені скаже, чому цей великий ливарник припинив свою роботу, і як воно трапилося, що в плавильній печі тепер мирно плескається озеро?
— Найімовірніше, Конселю, це сталося внаслідок якогось землетрусу під поверхнею океану, що спричинився до створення проходу, яким тепер користується “Наутілус”. Очевидно, через цей прохід хлинули в середину вулкана і води Атлантичного океану. Тут повинна була відбутися жахлива боротьба між двома стихіями, вогнем і водою, яка закінчилася перемогою води. Але для того щоб затоплений вулкан повністю змінився і перетворився в мирну печеру з озером посередині, потрібні були цілі століття.
— Дуже добре, — заявив Нед Ленд, — я приймаю пояснення, але надзвичайно жалкую, що той прохід, про який говорив пан професор, знаходиться під, а не над водою. Це більше б відповідало нашим інтересам.
— Але ж, друже Нед, — звернувся до нього Консель, — коли б цей прохід не був підводним, “Наутілус” ніколи не зміг би проникнути в печеру!
— А я додам, пане Ленд, що в такому разі океанська вода не змогла б хлинути в цю гору і вулкан залишився б вулканом. Отже, ваші жалкування даремні.
Ми продовжували підніматися. Стежка ставала все стрімкішою і вужчою. Іноді шлях перегороджували глибокі тріщини, через які надто довго треба було перебиратися. Тому доводилося обходити навислі скелі. Інколи треба було повзти на колінах і навіть на животі. Але завдяки спритності Конселя й силі Неда Ленда всі перешкоди були подолані.
На висоті приблизно тридцяти метрів характер ґрунту на поверхні змінився, хоч від цього поверхня не стала зручнішою для ходьби. Замість трахітів і вулканічних конгломератів нам усе частіше почали зустрічатися чорні базальти. Вони то стелилися гладкими поверхнями, вкритими подекуди застиглими пухирцями лави, то здіймалися правильними призмами, розташованими у вигляді колонади, яка підтримувала основу величезного склепіння — дивний зразок природної архітектури.
Між базальтовими скелями звивалися довгі потоки застиглої лави, куди були вкраплені смуги бітумінозних сланців, а місцями траплялися великі плями сірки. Сонячне проміння, входячи через кратер, злегка освітлювало вивержені породи, назавжди поховані в надрах згаслого вулкана.
Приблизно на висоті двохсот п’ятдесяти футів, зустрівши непереборну перешкоду, ми змушені були припинити дальший підйом. Стіни склепіння нахилялися всередину під значним кутом; довелося підйом замінити прогулянкою по кругу вздовж стін печери. На цій висоті рослинний світ почав уже боротьбу з царством мертвої природи. Нам зустрілося кілька кущів і навіть дерев, які росли в заглибленнях і тріщинах скель. Серед них я впізнав кущі молочаю з їдким білим соком, кілька геліотропів з сумно похиленими китицями блідих квітів, майже позбавлених запаху; до речі, вони тут зовсім не виправдовували своєї назви — “повернені до сонця”, бо сонячне проміння ніколи не досягало їх. В іншому місці кілька хризантем притулилося до одинокого алое з довгим і хворобливим листям. Нарешті, між застиглими потоками лави я помітив маленькі квіти фіалок, які навіть тут мали тонкий ніжний запах; повинен визнати, що я вдихав його з великою насолодою. Аромат — це душа квітки; а морські квіти — розкішні гідрофіти — не мають запаху, в них немає душі!
Ми підійшли до кущів напрочуд міцної драцени, яка своїм могутнім корінням примушувала розсуватися навіть скелі, коли раптом Нед Ленд закричав:
— О професоре, бджолиний вулик!
— Бджолиний вулик? — обізвався я з недовір’ям.