В товщах води, яскраво освітлених прожектором, звивалися довгі, завдовжки до метра, міноги, що пристосовувалися майже до всіх морів. Шипуваті скати досягали п’яти футів у ширину; з темними спинами, вкритими білуватими цятками й гострими шипами, вони нагадували широкі хустки, які виносить течія. Інші скати пливли так швидко, що я не міг перевірити, заслуговують вони назви морських орлів, яку дали їм стародавні греки, чи пацюків, жаб, летючих мишей, як їх зневажливо охрестили сучасні рибалки. Знайомі вже акули-мокої, завдовжки до дванадцяти футів, особливо небезпечні для водолазів, наввипередки обганяли одна одну. Серед них зустрічались і морські лисиці завдовжки до восьми футів, з надзвичайно розвиненим нюхом — вони раптово з’являлися з глибини, немов довгі синюваті привиди. Ми бачили також дорад з родини спарових риб, — деякі з них досягали ста тридцяти сантиметрів у довжину; вони виблискували сріблом і блакиттю, а впоперек їхнього тіла проходила золотиста смужка, що різко вирізнялася на темному фоні плавців; ці риби в свій час присвячувалися богині Венері; пристосовані для життя в прісних і солоних водах, мешканці річок, озер, океанів, усіх кліматів, байдужі до температурних змін, доради зберегли свою красу з давніх геологічних епох і являють собою надзвичайно цінний вид риб.
Чудові представники осетрових риб завдовжки дев’ять-десять метрів [69] , що надзвичайно швидко плавають, іноді ударяли могутніми хвостами у наші вікна, показуючи блакитнуваті спини з невеличкими коричневими цятками; тілом вони нагадують акул, але поступаються перед ними в силі; зустрічаються у всіх морях; навесні осетри піднімаються у великі річки, борючися з течією Волги, Дунаю, По, Рейну, Луари, Одеру; вони поїдають оселедців, скумбрію, мальків лососевих, тріскових; осетри — хрящуваті риби, м’ясо яких, дуже високої якості, вживають сирим, в’яленим, маринованим або солоним; колись цілих осетрів подавали на бенкетах Лукулла [70] .
Але з усіх мешканців Середземного моря я міг найкраще побачити, особливо тоді коли “Наутілус” наближався до поверхні, тунців з темно-синіми спинами, грудним сріблястим панциром і золотистим спинним плавцем. Про тунців розповідають, що вони пливуть поряд з кораблями, ховаючись у його тіні від гарячого проміння тропічного сонця. І справді, риби ці супроводжували “Наутілус” так само, як колись вони супроводжували кораблі Лаперуза. Протягом довгих годин вони змагалися в швидкості з “Наутілусом”. Я не міг відірвати погляду од тунців, наче спеціально створених природою для участі у швидкісних змаганнях; у них були маленькі голови, рівні веретеноподібні тіла завдовжки до трьох метрів, сильні грудні й хвостові плавці. Тунці пливли трикутником, як деякі зграї птахів, що дало привід давнім ученим твердити, ніби цим рибам відомі правила геометрії і стратегії. Проте ця “вченість” не рятує їх від провансальських рибалок, які цінують їх так само високо, як і мешканці Пропонтіди та Італії: ці чудові риби, немов чимось засліплені чи оглушені, тисячами потрапляють у марсельські сіті.
Тепер я назву, по пам’яті, тих середземноморських риб, яких ми з Конселем бачили мимохідь. Це були біляві ф’єрасфери, що проносилися, наче струмки пари; триметрові змієподібні мурени, забарвлені в зелений, синій і жовтий кольори; метрові мерлани з родини тріскових, в яких особливо цінується печінка; морські голки, що вигиналися, немов водорості; трігли особливого виду, яких поети називають рибами-лірами, а моряки — свистунами; на їхніх рилах знаходяться дві трикутні зубчасті пластинки, які, за переказами, служили музичним інструментом старому Гомеру; серед цього виду були помітні трігли-ластівки, які повністю відповідали цій назві — так швидко вони плавали; сірі, коричневі, блакитні, жовті, зелені бішенки з темними цятками, чутливі до музикального дзвону; поряд з ними з’являлися величезні палтуси, морські фазани з жовтими плавцями, всіяними коричневими цятками, — верхня частина цих риб забарвлена у коричневий і жовтий кольори; червоні з жовтими розводами барабольки, справжні райські птахи океанів, за які стародавні римляни платили до десяти тисяч сестерцій за кожного; їх приносили на бенкети, і гості з жорстокою цікавістю стежили, як червоний колір життя поступово змінювався білуватим забарвленням смерті.
Якщо я не міг як слід роздивитися спинорогів, голкобрюхів, морських коників, колючоперих риб-бекасів, невеликих риб-собачок, губанів, корюшок, летючих рибок або довгоперів, анчоусів, червоних пагрів, риб-місяців, багатьох видів камбали, що водяться в Атлантичному океані і Середземному морі, то тільки тому, що швидкість, з якою мчав “Наутілус” через багаті на фауну води, була справді величезною.
Щодо морських ссавців, то мені здалося, що я побачив, коли ми минали вхід в Адріатичне море, двох чи трьох кашалотів, кілька дельфінів з ряду звичайних для Середземного моря круглоголових, в яких голови вкриті невеликими блідими смугами, з дюжину тюленів з білим черевом і чорною шкірою на спині та на боках, — ці тюлені відомі під назвою ченців, бо вони справді схожі па ченців-домініканців, тільки довжина їх досягала трьох метрів.
Консель у свою чергу сповістив мене, що бачив черепаху завширшки шість футів, щит якої має три подвжніх опуклих гребені. Я дуже жалкував, що не побачив цього плазуна, бо, виходячи з опису Конселя, це була надзвичайно рідкісна різновидність черепах. Я помітив теж кількох черепах, але це були звичайні зелені черепахи з овальним щитом.
Серед зоофітів мене на кілька секунд захопила чудова жовтогаряча галеолярія, що приліпилася до вікна салону. Це було тонке, розгалужене на безліч паростків волокнисте тіло, яке закінчувалося таким ажурним мереживом, якому позаздрила б навіть суперниця Арахни [71] . На жаль, я не міг упіймати цей прекрасний екземпляр зоофіта і, мабуть, не побачив би в Середземному морі більше ні одного з них, коли б раптом “Наутілус” не зменшив своєї швидкості.
Це було ввечері 16 лютого. Трапилося це так. Ми проходили між Сицилією і Тунісом. У найвужчому місці моря його дно різко піднімається. Там височать справжні вершини підводного гірського пасма, розташованого в сімнадцяти метрах нижче поверхні, в той час як з усіх боків глибина досягала ста сімдесяти метрів. Отже, “Наутілус” повинен був просуватися обережно, щоб не наткнутися на цей підводний бар’єр.
На карті Середземного моря я показав Конселеві розташування цього підводного масиву.
— Але, з дозволу пана, це справжній перешийок, що з’єднує Європу з Африкою, — мовив Консель.
— Так, мій друже, і він повністю перегородив Туніську протоку. Досліди Сміта показали, що колись ці континенти були з’єднані між мисом Боно і мисом Фуріна.
— Охоче вірю! — сказав Консель.
— Додам ще, — промовив я, — що подібний бар’єр існує між Гібралтаром і Сеутою. В далекі геологічні епохи він повністю закривав Середземне море.
— Ех! — вигукнув Консель. — А що коли одного прекрасного дня вулканічний поштовх знову підніме ці два бар’єри з води?
— Це неможливо, Конселю!
— Але, з дозволу пана, я хочу закінчити свою думку. Коли б така подія все-таки сталася, це було б дуже прикро для бідолахи Лессепса — адже він витратив стільки енергії, щоб прорити Суецький каналі
— Безумовно, Конселю, проте я повторюю, що цього не трапиться! Сила підземного вогню з кожною хвилиною зменшується. Вулкани, такі численні в перші дні існування землі, потроху згасають. Внутрішній жар дедалі слабшає, температура верхніх шарів земної кулі зменшується дуже помітно. І це — нещастя для планети, бо її внутрішній жар — джерело життя.
— Але ж сонце…
— Сонця зовсім недостатньо, Конселю. Може воно повернути життя трупу?
— Наскільки мені відомо, ні!
— Так от, друже мій, земля колись перетвориться в холодний труп. Вона стане нежилою, такою ж нежилою, як І місяць, що вже давно втратив своє життєве тепло.
— А через скільки століть скоїться це нещастя? — стурбовано запитав мене Консель.
— Через кілька сотень тисяч років, мій хлопче!
— В такому разі, ми встигнемо ще закінчити нашу підводну подорож, якщо на перешкоді не стане Нед Ленд.
І заспокоєний Консель знову взявся до вивчення морського дна, користуючись тим, що “Наутілус” плив зовсім близько від його поверхні з помірною швидкістю.
Там, на скелях вулканічного походження, було ясно видно найрізноманітніші рослини підводної флори: губки, голотурії; червонуваті і злегка фосфоресціюючі сидіппи; морські огірки, що виблискували всіма кольорами райдуги; мандрівні завширшки до метра коматули, пурпурне забарвлення яких надавало навколишній воді червонуватого кольору. Тут були маси розкішних за формою і забарвленням евріал, гідроактиній на довгих стеблах, велика кількість їстівних мідій, зелені актинії на сірих ніжках, які губилися в густій шевелюрі щупалець оливкового кольору.
Консель приступив до більш детальних спостережень над молюсками і членистоногими. І хоч їх перелік у нього виходив надто сухим, я вирішив, щоб не ображати цієї прекрасної людини, так і подати його класифікацію, нічого в ній не змінюючи і нічого не додаючи від себе.
Серед молюсків Консель знайшов численних представників гребінцевих петонкулюсів, — там були спонділії, що нагромаджувались одна на одну, трикутні донакси, шалі з жовтими плавцями й прозорими черепашками, аплізії, відомі під назвою морських зайців, долабелли, м’ясисті асери, молюски-парасольки, звичайні для цього моря, морські вуха, черепашки яких укриті особливо красивим перламутром; мідії, яких мешканці Лангедоку вважають більш принадними, ніж устриць; літодонси, що поступово заглиблюються в скелі і мають гострий присмак перцю; вкриті смугами венерікарди з кулястими черепашками; цинтії з яскраво-червоними щупальцями; карнієри з загнутими вершинками, схожі на легкі гондоли; атланти зі спірально загнутою черепашкою; еоліди, схожі на невеличких слимаків; каволіни, що пересуваються на спині; цінерарії, петріколи, літторіни, кабошони, пандори та багато інших.
Членистоногих Консель поділив на шість класів.
[69] З осетрових тільки білуги досягають таких розмірів, інші види осетрових — осетри, севрюги, стерляді — бувають завдовжки не більше одного-трьох метрів.
[70] Лукулл Луцій Ліціній (106 — 56 до н. е.) — відомий римський полководець, консул; уславився своїми багатствами й розкішними бенкетами; звідси вираз “Лукуллів бенкет”.
[71] Суперниця Арахни — тобто богиня Афіна-Паллада. За грецьким міфом , Арахна, молода лідійська жінка, уславлена ткаля, викликала на змагання саму Афіну-Палладу. Афіна перемогла Арахну і за образу богів порвала її килим, а саму Арахну перетворила в павука.