Я прекрасно зрозумів, куди гнув канадець, але подумав, що справді краще “поговорити”, коли Нед Ленд на цьому наполягає. Ми підійшли до прожектора і сіли біля нього так, щоб нас не обдавало бризками хвиль.
— Тепер ми вас слухаємо, Неде! — промовив я. — Що ви хочете нам сказати?
— Моє повідомлення буде коротким, — почав канадець. — Ми тепер знаходимося в Європі. Перш ніж капітанові Немо спаде на думку нова фантазія затягнути нас на дно Полярного моря чи в Океанію, я пропоную покинути “Наутілус”.
Признаюся, подібні розмови з канадцем завжди були мені неприємні. Ні в якому разі я не хотів зв’язувати волю своїх товаришів, але разом з тим у мене зовсім не було бажання покидати капітана Немо. Адже завдяки йому, його чудовому кораблю я щодня збагачував свої знання про підводний світ, переробляв свою книгу про життя підводних глибин, перебуваючи, так би мовити, в центрі розвитку цього життя. Чи трапиться мені ще коли-небудь така нагода для вивчення чудес океану? Безумовно, ні! Значить, я не міг підтримати ідею покинути “Наутілус”, перш ніж будуть завершені наші дослідження!
— Друже Нед, — звернувся я до нього, — відповідайте мені одверто. Невже ви скучили на борту цього корабля? Невже ви шкодуєте, що доля віддала вас до рук капітана Немо?
Кілька хвилин канадець мовчав. Потім, схрестивши руки на грудях, промовив:
— Одверто кажучи, я зовсім нічого не маю проти цієї підводної подорожі. Коли-небудь я буду з великим задоволенням згадувати про неї. Але для того, щоб це трапилося, необхідно, щоб наше плавання скінчилося. От що я думаю з цього приводу.
— Воно закінчиться, Неде.
— Де? Коли?
— Де? Я цього не знаю. Коли? Не можу цього сказати. Вірніше, думаю, що воно закінчиться тоді, коли море відкриє нам усі свої таємниці. Всякий початок на цьому світі повинен мати свій кінець.
— Я думаю так само, як і пан, — подав свій голос Консель. — І дуже можливо, що коли капітан Немо побуває в усіх морях земної кулі, він нас усіх трьох просто викине!
— Як це викине? — крикнув канадець. — Ви сказали, що він нас викине?
— Не перебільшуйте, Неде, — заспокоював я його. — Нам нема чого боятися капітана Немо, але я не згодний і з думками Конселя. У нас мало надії на те, що він поверне нам волю. Адже ми стали володарями таємниці “Наутілуса”, і навряд чи його командир дозволить кому блукати з нею по світу.
— Тоді на що ж ви в такому випадку сподіваєтеся? — запитав мене канадець.
— На обставини, які так чи інакше, але коли-небудь трапляться і дадуть нам змогу скористатися ними. Це може бути як тепер, так і через шість місяців.
— Матінко моя! — простогнав Нед Ленд. — А чи знаєте ви, пане натуралісте, де ми будемо через шість місяців?
— Можливо, на оцьому ж місці, а можливо, в Китаї. Ви самі знаєте, Неде, що “Наутілус” — надзвичайно спритний ходок. Він перетинає океани з такою ж швидкістю, з якою ластівка летить у повітрі або кур’єрський поїзд — по землі. Він не боїться морів з пожвавленим рухом, ми в цьому пересвідчилися. Хто може сказати, що через шість місяців він не повернеться до берегів Франції, Англії чи Америки, де умови для втечі будуть ще сприятливіші, ніж тут?
— Пане Аронакс, — відповів мені канадець, — ваші докази безпідставні. Ви про все говорите в майбутньому часі: “Ми будемо там! Ми будемо тут!” А я говорю в теперішньому часі: “Ми тепер тут, і цим потрібно скористатися!”
Я розумів логічність доказів Неда Ленда і відчував свою поразку в цьому питанні. У мене більше не було аргументів на захист своєї пропозиції.
— Пане професоре, — продовжував Нед, — припустімо, хоч це й неможливо, що капітан Немо сьогодні запропонує вам волю. Чи приймете ви її?
— Не знаю.
— Більше того, він вас попередить, що сьогодні — єдина можливість покинути корабель, що в майбутньому ніколи вже її не буде. Що ви зробите?
Я нічого не відповів.
— А як думає мій друг Консель? — звернувся до того Нед.
— Друг Консель нічого не скаже з цього приводу, — спокійно відповів фламандець. — Він абсолютно не зацікавлений у тому чи іншому розв’язанні цього питання. Так само, як його пан і його приятель Нед — він холостяк. На батьківщині його не чекають ні дружина, ні рідні, ні діти. Він на службі у пана, а тому думає, як пан, говорить, як пан, і, на превеликий жаль, брати участі в голосуванні з цього питання не може. Участь у цьому беруть всього двоє: мій пан — з одного боку, Нед Ленд- з другого. А тепер друг Консель слухає і готовий підраховувати очка у цій грі.
Я не міг стримати посмішки, слухаючи, як Консель принижує свою особу. Канадець, мабуть, у душі був дуже задоволений тим, що Консель не виступив проти нього.
— Що ж, пане професоре, — знову почав Нед Ленд, — через те що Консель для нас не існує, продовжимо нашу дискусію вдвох. Я вже сказав, ви мене чули. Що ви можете відповісти?
Треба було приймати якесь рішення, виверти були мені огидні.
— Друже Нед, — мовив я, — от моя відповідь. У цій суперечці ви взяли верх, мої аргументи не досить серйозні в порівнянні з вашими. Надіятися на те, що капітан Немо сам нас відпустить, нема чого. Найзвичайнісінька обережність забороняє йому надати нам волю. І навпаки, та ж сама обережність вимагає від нас, щоб ми скористувалися першою-ліпшою нагодою, щоб покинути “Наутілус”.
— Добре, пане Аронакс! От тепер ви говорите мудро!