Незабаром острів Кіллінга зник за обрієм і корабель повернув на південний захід від Індійського півострова.
— Ми наближаємося до цивілізованих земель, — сказав мені в той день Нед Ленд. — Це краще, ніж острови Нової Гвінеї, на яких зустрінеш більше дикунів, ніж косуль! На індійській землі, пане професоре, існують дороги, залізниці, міста — англійські, французькі та індійські. Там не можна пройти п’яти миль, щоб не зустріти співвітчизника. Як по-вашому, чи не настав час покинути капітана Немо?
— Ні, Неде, ні! — рішуче відповів я канадцеві. — Повний уперед, як кажуть моряки! “Наутілус” наближається до населених континентів. Він держить курс на Європу. Хай він привезе нас туди! Коли ми прибудемо в європейські моря, тоді побачимо, чи можна буде зробити спробу втекти. Проте я не думаю, що капітан Немо дозволить нам полювання на Малабарському чи Коромандельському березі, як це було в лісах Нової Гвінеї.
— А хіба не можна, професоре, обійтися, без його дозволу?
Я нічого не відповів канадцеві, не бажаючи сперечатися. Але в глибині душі вирішив до кінця вичерпати щасливу нагоду, яку надала мені доля, закинувши на “Наутілус”.
Починаючи від острова Кіллінга, швидкість нашого судна значно зменшилася. Тепер воно неодноразово спускалося на великі глибини. Іноді ми йшли на відстані двох-трьох кілометрів од поверхні, але жодного разу не досліджували великих глибин Індійського океану, де зонд, спущений на тринадцять тисяч метрів, не досягав дна. Температура нижчих шарів води залишалася незмінною — чотири градуси вище нуля. Я лише звернув увагу на те, що в мілких місцях температура води завжди нижча, ніж у глибоких.
25 січня “Наутілус” цілий день плив на поверхні океану, розрізаючи хвилі могутнім гвинтом і здіймаючи високі фонтани бризок. Як же в таких умовах не прийняти його за велетенського кита? Спостерігаючи море, я провів на палубі три чверті дня. Горизонт весь час був пустинний. Лише о четвертій вечора вдалині з’явився довгий пароплав, що йшов на захід. Деякий час я бачив навіть його щогли, але з пароплава не можна було помітити “Наутілус”, який ледве виступав з води. Я подумав, що цей пароплав належить Півострівній і Східній пароплавній компанії, яка обслуговує лінію Цейлон — Сідней з заходом на мис короля Георга і в Мельбурн.
О п’ятій вечора, незадовго до коротких тропічних присмерків, Консель і я захопилися цікавим видовищем.
У морі існує один чудовий молюск, зустріч з яким, за античними легендами, провіщає щастя й успіх. Арістотель, Атеней, Пліній та Оппієн вивчали його життя і звичаї, вичерпавши для його опису всі поетичні засоби вчених Греції й Риму. Вони назвали його “наутілусом” або “помпіліусом”. Але сучасна наука не визнала цих найменувань, і тепер молюск цей відомий під назвою аргонавта.
Коли б хто-небудь захотів проконсультуватись у Конселя, він дізнався б від цієї прекрасної людини, що ряд молюсків поділяється на п’ять класів: перший клас — головоногі, представники яких можуть бути вкриті черепашками або бути без них; до цього класу входять дві родини — двозяброві і чотиризяброві, що відрізняються між собою кількістю зябер. Далі Консель розповів би, що родина двозябрових включає три види: аргонавтів, кальмарів і спрутів, а родина чотиризябрових — лише один вид — наутілуса, або кораблика. І якщо після цього переліку яка-небудь гаряча голова сплутала б аргонавта з наутілусом, Консель їй цього ніколи не забув би.
Отже, ми зустрілися з цілою зграєю аргонавтів, які мандрували по поверхні океану. Їх було кілька сотень. Вони належали до різновидності бородавчатих аргонавтів, характерних для Індійського океану.
Ці граціозні молюски просувалися задом наперед з допомогою воронок, через які вони виштовхували втягнуту під час вдиху воду. З їхніх восьми щупалець шість, довгастих і тонких, плавали на воді, двоє інших, так званих гектокотилів, або ловчих рук, на зразок, заокруглених перетинчастих лап, були підставлені під вітер, як паруси. Я виразно бачив у воді їхні спіралеподібні хвилясті черепашки, які Кюв’є дотепно порівняв з красивим човном. Справді, вони дуже нагадують маленькі човники. Цей човен, “побудований” самим аргонавтом з вапнякових виділень, носить молюска на собі, і молюск з ним ніколи не розлучається.
— Аргонавт завжди може покинути свій човник, — сказав я Конселеві, - але він ніколи не робить цього.
— …так само як і капітан Немо, — розсудливо додав Консель. — Тому краще б він назвав свій корабель “Аргонавтом”.
Протягом майже години “Наутілус” плив серед цих молюсків. Раптом усіх їх охопила якась тривога. Наче за сигналом, усі паруси одночасно були спущені; виставлені вперед щупальця згорнулися, тіла втягнулися, човники перевернулися, перемістивши центр ваги, і вся флотилія відразу зникла під водою. Ніколи ще жодна ескадра не виконувала подібного маневру з такою швидкістю й злагодженістю.
У цю ж мить почало темніти. Настала ніч. Легкий вітер підняв невеликі хвилі, що тихо котилися за “Наутілусом”.
Наступного дня, 26 січня, ми пройшли екватор під вісімдесят другим меридіаном і заглибились у води північної півкулі.
У цей день нас супроводжувала велика зграя акул. Жахливі тварини кишіли в морях, якими ми йшли, роблячи їх надзвичайно небезпечними. Тут були: акули з коричневою спиною і білуватим черевом, озброєні одинадцятьма рядами зубів; акули з великою чорною плямою на шиї, оточеною білою смугою і схожою на око; акули колючопері з заокругленою і покритою темними цятками мордою. Неодноразово ці могутні тварини кидалися на вікна салону з такою силою, що мимоволі викликали в нас тривогу за міцність скла.
В такі хвилини Нед Ленд втрачав терпець. Йому хотілося вийти па поверхню моря і загарпунити цих потвор, особливо акул з зубами, розташованими, наче мозаїка, і великих тигрових акул завдовжки до п’яти метрів, які дуже дратували його своєю настирливістю. Але згодом “Наутілус” прискорив ходу і незабаром залишив позаду навіть найшвидших з цих хижаків.
27 січня при вході в Бенгальську затоку ми кілька разів зустрічалися з трупами, що плавали на поверхні води. Яке жахливе видовище! То були померлі жителі індійських міст, тіла яких були винесені Гангом у відкрите море. Шуліки, єдині могильники Індії, не встигли їх пожерти. Але чого не закінчили ці похмурі птахи, те неодмінно зроблять за них акули.
Близько сьомої години вечора “Наутілус” піднявся на поверхню моря. Скільки сягало око, води океану здавалися молочно-білими. Можливо, це був який-небудь ефект місячного світла? Ні, бо дводенний молодик ще не сходив над горизонтом. Крім того, небо, освітлене зірками, здавалося чорним у порівнянні з білим кольором води.
Консель не вірив своїм очам і питав у мене, що це за дивне явище. На щастя, я міг задовольнити його цікавість.
— Це так зване молочне море, — сказав я йому. — Такі великі площі молочно-білого кольору — досить звичайне явище біля індійських берегів.
— Але чи не скаже мені пан про справжні причини подібного ефекту? Адже не перетворилася морська вода на молоко?
— Ні, Конселю! Забарвлення, яке так дивує тебе, лише свідчить про наявність у воді міріадів особливих інфузорій — безколірних світлових черв’ячків завдовжки не більше однієї п’ятої міліметра і завтовшки як волосинка. Ці найпростіші організми прилягають один до одного і створюють суцільні поля, що тягнуться на багато льє.
— На багато льє? — скрикнув Консель.
— Так, мій друже, і не намагайся підрахувати кількість цих інфузорій. Тобі це не вдасться, бо, якщо я не помиляюся, деякі мореплавці повідомляли, що їм доводилося пропливати по подібних молочних морях сорок і більше миль.
Я не знаю, чи послухав мене Консель, але в усякому разі він заглибився в свої думки і, мабуть, усе-таки намагався вирахувати, скільки інфузорій може вміститися в сорока квадратних милях, якщо довжина їх дорівнює одній п’ятій міліметра і якщо вони не товщі за волосинку.
А я продовжував тим часом спостерігати це явище. Протягом багатьох годин “Наутілус” розтинав гострим носом білуваті хвилі молочного моря. Я звернув увагу на те, що його хода стала майже безшумною, наче він рухався в мильній піні.
Опівночі море раптом знову набуло свого звичайного кольору, але позаду нас до самого горизонту білизна поверхні відбивалася в небі, і воно виблискувало, наче північне сяйво.