Нарешті він підійшов до мене і спитав:
— Ви не лікар, пане Аронакс?
— Я так мало був підготовлений до цього запитання, що якусь мить дивився на нього, не відповідаючи.
— Ви не лікар? — повторив він. — Багато хто з ваших колег-натуралістів мають медичну освіту, наприклад Грасіоле, Мокен-Тандон та інші.
— Справді, я лікар і клінічний ординатор, багато років займався медичною практикою до вступу в музей. — Гаразд, пане професоре.
Моя відповідь, очевидно, задовольнила капітана Немо. Але, не знаючи, чого він хоче, я чекав нових запитань, вирішивши відповідати на них залежно від обставин.
— Пане Аронакс, — знову звернувся до мене капітан Немо, — чи не згодитеся ви подати допомогу одному з моїх людей?
— У вас є хворі?
— Так!
— Я готовий іти за вами.
— Ходімте.
Признаюсь, моє серце схвильовано билося. Не знаю чому, але в мене відразу майнула думка про зв’язок між хворобою одного з матросів екіпажу і подіями напередодні, і ця таємниця хвилювала мене не менше, ніж сам хворий.
Капітан Немо повів мене на корму “Наутілуса” і запросив до каюти, розташованої поряд з матроським кубриком.
Там, на ліжку, лежав чоловік років сорока, з мужнім обличчям справжнього англосакса.
Я нахилився над ним. Це був не просто хворий, а поранений. Його голова, обв’язана скривавленими бинтами, лежала на подушках. Я почав знімати бинти. Поранений пильно дивився на мене широко розплющеними очима, але не заважав мені розбинтовувати його і навіть жодного разу не застогнав.
Рана була жахливою. Череп, пробитий якимсь тупим предметом, відкривав мозок. Було видно, що мозкова речовина пошкоджена. Ця сірувата маса вкрилася кров’яними згустками, що надавали їй темно-червоного кольору. Це означало одночасно контузію і крововилив мозку. Поранений важко дихав, іноді його обличчя сіпалося в судорогах. Було повне запалення мозку, яке вело до паралічу нервових і рушійних центрів. Я нащупав пульс — він був переривчастий. Руки й ноги хворого починали вже холонути. Я бачив наближення смерті, але допомогти було неможливо. Зробивши перев’язку, я обернувся до капітана Немо.
— Звідки ця рана?
— Хіба це має значення? — ухилився від прямої відповіді капітан Немо. — Від поштовху “Наутілуса” зламався важіль машини і ударив матроса. Яка ваша думка про його стан, пане професоре? Я не наважувався говорити.
— Ви можете мені сказати, — промовив капітан. — Цей чоловік не розуміє французької мови.
Я ще раз подивився на пораненого і відповів:
— Через дві години він помре.
— І ніщо не може його врятувати?
— Ніщо!
Капітан Немо судорожно стиснув кулаки. З його очей, які я вважав нездатними плакати, покотилися сльози.
Деякий час я стежив за вмираючим. Життя повільно покидало його. Холодне електричне світло, яке заливало смертне ложе, ще більше посилювало блідість пораненого. Я вдивлявся в його розумне обличчя, вкрите передчасними зморшками, які залишило нещасне життя, а можливо й злидні. Я намагався прочитати таємницю цього життя в останніх словах, що виривалися з його уст. Але капітан Немо сказав мені:
— Ви можете йти, пане Аронакс.
Залишивши капітана в каюті вмираючого, я повернувся до себе, глибоко схвильований усім баченим. Протягом дня мене пригнічували зловісні передчуття. Вночі я погано спав. Крізь уривчастий сон мені здавалося, що я чую далекий плач і траурні мелодії. Чи була це молитва над мертвим, яку співали незрозумілою мені мовою, чи щось інше?
Наступного ранку я піднявся на палубу. В цей день капітан Немо мене випередив — він був уже там. Помітивши мене, він відразу підійшов.
— Пане професоре, — промовив він, — чи не хочете ви взяти участь у сьогоднішній підводній екскурсії?