Остання збірка: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ти що, здуріла? — запитав він сердито. — Я хочу лише...

Він знову простяг руку, і його знову вдарило.

У Джексона вистачило глузду не робити третьої спроби. Він щодня слухав радіо і знав, як чинять сторожові птахи з непокірливими.

— Дурна залізяка, — сказав він механічному птаху, який завис над ним. Машина нежива. Я не збираюсь її вбити.

Але сторожовий птах знав одне: певні дії припиняють діяльність організму. Автомобіль — це, безумовно, організм, що функціонує. Він зроблений з металу, як і сам сторожовий птах. І він рухається...

— Без ремонту й підзарядки в них вичерпається запас енергії, — сказав Макінтайр, відсуваючи купу папірців.

— І коли це станеться? — поцікавився Гелсен.

— За півроку, за рік. Для гарантії скажемо рік.

— Рік... — повторив Гелсен. — За цей час усьому настане кінець. Чув останню новину?

-Яку?

— Сторожові птахи вирішили, що Земля — живий організм, і не дають фермерам її орати. Все інше, звісно, теж живе: кролики, жуки, мухи, вовки, комарі, леви, крокодили, ворони, а також менші форми життя, такі як бактерії.

— Це я знаю, — сказав Макінтайр.

-А ти кажеш, вони видихнуться за півроку-рік. Йдеться про зараз? Що ми їстимемо через півроку? Інженер потер підборіддя.

— Так, треба щось робити швидко й негайно. Рівновага у природі летить до біса.

-Швидко — це м'яко сказано. Треба щось робити тут і зараз. — Гелсен закурив сигарету, тридцять п'яту за цей день. — Принаймні я можу заявити: «А я ж вам казав!» Та втіхи з того мало. Я винний не менше, ніж решта дурнів-машинофілів.

Макінтайр не слухав. Він думав про сторожових птахів.

— Це схоже на засилля кроликів у Австралії.

— Повсюди росте смертність, — сказав Гелсен. — Голод. Повені. Не можна спилювати дерева. Лікарі не можуть... Що ти казав про Австралію?

— Кролики, — повторив Макінтайр. — в Австралії їх зараз майже не залишилося.

— Чому? Як їх винищили?

— Вивели якийсь мікроб, що вражає лише кроликів. Гадаю, його переносять комарі...

— Дій, — сказав Гелсен. — Вигадай що-небудь. Терміново порадьтесь з інженерами інших концернів. Якнайшвидше. Може, усі разом щось і вигадаєте.

— Гаразд, — сказав Макінтайр. Він схопив аркуш паперу, що був під рукою, і сів до телефону.

— Ну, що я казав? — промовив офіцер Селтрикс, з усмішкою дивлячись на капітана. — Казав я вам, що всі вчені — психи?

— Я, здається, й не заперечував, — зауважив капітан.

— Так, але ви таки сумнівалися.

— Тепер не сумніваюсь. Можеш іти. У тебе повно роботи.

— Знаю. — Селтрикс дістав револьвер, перевірив, чи він у порядку, і знову поклав у кобуру. — Всі наші хлопці повернулися, капітане?

— Всі? — Капітан криво усміхнувся. — У нашому відділі тепер у півтора раза більше людей. Такої кількості вбивств ще ніколи не було.

— Звісно, — сказав Селтрикс. — Сторожовим птахам ніколи, вони рятують вантажівки і не дають павукам полювати на мух.