Остання збірка: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— О, брати по розуму! — пробурмотів Еремік. Як лінгвіст експедиції він спостерігав за наближенням тубільців з суто професійним інтересом. Решта екіпажу просто стежила за тим, що відбувається.

Попереду групи крокувала істота з жираф'ячою шиєю не менше трьох метрів завдовжки, але на коротких, товстих бегемотячих ногах. У неї була весела привітна фізіономія й червона шкіра у великий білий горошок.

Слідом за ним рухалися п'ять невеликих тварин розміром з тер'єра, з білосніжним хутром. Вигляд у них був поважний і кумедний. Останнім ішло невелике створіння червоного кольору з п'ятиметровим зеленим хвостом.

Вони зупинилися перед людьми й вклонилися. Якийсь час тривала напружена тиша, тоді усі вибухнули сміхом.

Схоже, сміх був сигналом. П'ятеро білих малят вилізли на спину гіпожирафа, хвилину пововтузились, а тоді стали один одному на плечі. За хвилину вся п'ятірка балансувала, утримуючи рівновагу, один на одному, немов циркові акробати.

Люди завзято зааплодували.

Одразу ж червоний товстун почав розгойдуватися, стоячи на власному хвості.

— Браво! — вигукнув Симонс.

П'ятеро пухнастих тварин зістрибнули з жираф'ячої спини й затанцювали довкола червоного поросяти із зеленим хвостом.

— Ура! — вигукнув Морисон, бактеріолог.

Гіпожираф зробив незграбне сальто, приземлився на одне вухо, так сяк підвівся на ноги й низько вклонився.

Капітан Кілпепер насупився і міцно потер руки. Він намагався зрозуміти, чому тубільці так дивно поводяться. А ті заспівали. Мелодія була дивна, але всі зрозуміли, що це пісня. Вони співали кілька секунд, потім вклонилися й почали качатися по траві.

Четверо членів екіпажу усе ще аплодували. Еремік дістав записник і почав записувати звуки, що їх вимовляли тубільці.

— Гаразд, — сказав Кілпепер. — Екіпаж, на борт. Четверо поглянули на нього з докором.

— Дайте й іншим подивитися, — сказав капітан. Усі четверо неохоче піднялися трапом.

— Гадаю, ви хочете вивчити їх докладніше, — сказав Кілпепер науковцям.

— Певна річ, — відповів Симонс. — Ніколи не бачив нічого подібного.

Кілпепер кивнув і повернувся на корабель. Назустріч уже виходила інша четвірка.

— Морена! — вигукнув капітан. У рубку зайшов помічник. — Сходіть з'ясуйте, що там за металічна маса. Візьміть із собою когось із екіпажу й увесь час підтримуйте з нами зв'язок по радіо.

— Так, сер, — сказав Морена, широко посміхаючись. -Привітний тут народ, чи не так, сер?

— Авжеж, — промовив Кілпепер.

— Симпатична планетка, — вів своєї помічник.

— Мабуть.

Морена пішов збирати спорядження. Капітан Кілпепер сів і замислився над тим, що ж не так на цій планеті.

Майже весь наступний день він провів, переглядаючи нові звіти. Надвечір відклав олівець і пішов прогулятись.

— Маєте вільну хвилинку, капітане? — запитав Симонс. — Хочу показати вам дещо в лісі.

Кілпепер, за звичкою, щось невдоволено пробурмотів, але пішов за біологом. Йому й самому було цікаво поглянути на цей ліс.

Дорогою до них приєдналися троє тубільців. Вони дуже нагадували собак, окрім забарвлення, усі троє червоні в білу смужку, немов льодяники.

— Ось, — сказав Симонс із погано прихованим нетерпінням, — погляньте навколо. Не помічаєте нічого дивного?

Капітан озирнувся. Стовбури дерев дуже товсті і ростуть далеко один від одного. Так далеко, що поміж ними видно інше узлісся.