Остання збірка: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вони піднялися на вершину пагорба й почали спускатися донизу, як раптом Флін зупинився.

— Поглянь-но!

Від підніжжя пагорба здіймалася в небо тонка пряма металева колона. Вони підвели голови, намагаючись розгледіти, де вона закінчується. Погляд ковзав все вище й вище, але верхня частина колони була схована за хмарами. Астронавти поспішно спустилися з пагорба й узялися оглядати колону. Зблизька вона виявилася соліднішою, ніж здавалася на перший погляд. Близько шести метрів у діаметрі, прикинув Морена. Метал блакитнувато-сірий, схожий на сплав, подібний до сталі, вирішив він. Але яка сталь здатна витримати вагу колони такої висоти?

— Як, по-твоєму, далеко до цих хмар? — запитав він. Флін задер голову.

— Дідько його зна, може, кілометр, а може, й два.

Під час посадки колону не помітили за хмарами, а згодом через свій блакитнувато-сірий колір вона зливалася із загальним фоном неба.

— Не можу повірити, — сказав Морена. — Цікаво, яка сила стискання в цій махині?

Обоє з благоговійним страхом поглянули на велетенську колону.

— Гаразд, — сказав Флін, — буду знімати.

Він зняв з плечей камеру й зробив три знімки з відстані шести метрів, потім, для порівняння, зняв поруч із колоною Морену. Наступні три знімки він зробив, спрямувавши об'єктив догори.

— Що це, по-твоєму, таке? — запитав Морена. — Нехай міркують наші розумники, — сказав

Флін. — У них, мабуть, ум за розум зайде. — Він знову поклав камеру на плече. — А тепер ходімо назад, буде про що поговорити дорогою. — Він поглянув на зелених з білим коней. — Може спробуємо верхи. Буде швидше.

— Обережно, бо зламаєш собі шию, — сказав Морена.

— Гей, друже, ходи-но сюди, — покликав Флін. Один із коней підійшов і став біля нього на коліна. Флін обережно заліз йому на спину, сів верхи й, посміхаючись, поглянув на Морену.

— Гляди, не розбий апарат, — застеріг Морена, — це державне майно.

— Гарний кінь, — сказав Флін. — Уперед, друже. Кінь випростав ноги й посміхнувся.

— Побачимося в таборі, — сказав Флін і спрямував свого коня до пагорба.

— Зачекай хвилину, — сказав Морена. Він похмуро поглянув на Фліна, потім покликав другого коня. — Ходи-но сюди, друже.

Кінь підійшов і став на коліна. Морена теж сів верхи.

Кілька хвилин вони на пробу їздили по колу. Коні корилися кожному дотику. Їхні широкі спини виявилися на диво зручними. Одна червоно-золота пташка сіла на плече Фліна.

— Оце життя, — сказав він і поплескав свого коня по шовковій шиї. — Гайда до табору, Морено, хто доскаче першим.

— Давай, — погодився Морена.

Але як не підбадьорювали вони коней, ті не бажали переходити на рись і рухалися тим самим неспішним кроком.

Кілпепер сидів навпочіпки біля корабля, спостерігаючи за роботою Ереміка. Лінгвіст був терплячою людиною. Його сестри завжди дивувалися терпінню брата. Колеги цінували його за цю рису, а студенти, коли він викладав, просто захоплювалися. Тепер йому знадобився весь запас витримки, накопичений за шістнадцять років.

— Гаразд, спробуємо ще раз, — сказав Еремік спокійнісіньким тоном. Він перегорнув сторінки «Розмовника для спілкування з інопланетянами другого рівня розвитку інтелекту» (автором якого був сам), і знайшов потрібну діаграму. Відкрив сторінку й показав малюнок.

Тварина, яка сиділа коло нього, була неймовірним поєднанням бурундука з гігантською пандою.

Одним оком вона поглянула на діаграму, друге — безглуздо оберталося в очниці.

— Планета, — сказав Еремік і показав пальцем. — Планета.

Підійшов Симонс.

— Вибачте, капітане, я хотів би поставити тут рентгенівський апарат.