Остання збірка: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Що ж, — сказав Кілпепер, — тут не заблудишся.

— Не в тім річ, — сказав Симонс. — Дивіться ще. Кілпепер посміхнувся. Симонс привів його сюди,

тому що капітан для нього кращий слухач, ніж колеги-вчені — ті зайняті кожен своїм.

Позаду них стрибали й бавилися троє тубільців.

— Тут немає підліску, — сказав Кілпепер, коли вони пройшли ще кілька кроків.

Стовбури дерев були оповиті з усіх боків виткими рослинами в різнокольорових квітах. Звідкись злетів птах, якусь мить завис, тріпочучи крилами, над головою однієї з червоно-білих, льодяникових собак і полетів геть.

Птах був сріблясто-золотий.

— Ну як, помітили, що тут не так? — нетерпляче запитав Симонс.

— Хіба що кольори дуже дивні, — сказав Кілпепер. -А ще що не так?

— Погляньте на дерева.

Дерева були всипані плодами. Вони висіли тугими гронами на найнижчих гілках і вражали розмаїттям кольорів, форм і розмірів. Були такі, що нагадували виноград, інші — банани, кавуни і...

— Схоже, тут безліч різних видів, — навмання сказав Кілпепер, він не розумів, на що Симонс хоче звернути його увагу.

— Різних видів! Ось погляньте. Десять зовсім різних плодів ростуть на одній гілці.

І справді, на кожному дереві росло незвичайне розмаїття плодів.

— У природі так не буває, — сказав Симонс. — Це, звісно, не моя спеціалізація, але можу з певністю сказати, що це плоди зовсім різних видів, між ними немає нічого спільного. Це не різні стадії розвитку того самого виду.

— Як же це пояснити? — запитав Кілпепер.

— Це не моя спеціалізація, — усміхнувся біолог. — А от який-небудь бідолаха ботанік тут турбот не обереться.

Вони рушили назад до корабля.

— Навіщо ви ходили в ліс? — запитав капітан.

— Я? Окрім основної роботи, я трохи розуміюся на антропології. Хотів з'ясувати, де живуть наші нові знайомі. Не пощастило. Тут немає ані доріг, ані інструментів, ані розчищених ділянок землі. Нічого немає, навіть печер.

Кілпепера не здивувало, що біолог здатний виконати стислий антропологічний огляд. У таку експедицію, як ця, неможливо взяти представників усіх наук. Головне завдання — виживання. Тож основну увагу приділяли біології та бактеріології. Далі — мова. А вже потім — ботаніка, екологія, психологія, соціологія та інші види знань.

Коли вони повернулися до корабля, окрім уже знайомих тварин — чи тубільців, там виявилося ще вісім чи дев'ять птахів. Усі теж мали незвичайно яскравий вигляд — у горошок, смужку, строкаті. Жодного бурого чи сірого.

Помічник капітана Морена й астронавт Флін вийшли на узлісся й зупинилися біля підніжжя невисокого пагорба.

— Поліземо нагору? — відсапуючись запитав Флін, на спині він ніс громіздку камеру.

— Стрілка показує, що доведеться, — Морена ткнув пальцем у циферблат. Індикатор вказував на наявність металічної маси одразу за гребенем пагорба.

— Взагалі, варто було б брати на борт машини, — сказав Флін, нахиляючись уперед, щоб полегшити собі підйом похилим схилом.

— Ага, або верблюдів.

Над ними кружляли й весело щебетали червоні з золотом птахи. Вітерець колихав високу траву та м'яко наспівував у листі лісу, що був поруч. За астронавтами йшло двоє тубільців. Вони нагадували коней, лише шкіра в них була вкрита білими й зеленими плямами.

— Схоже на бродячий цирк, — сказав Флін, коли один із коней взявся скакати галопом довкола нього.

— Авжеж, — підтвердив Морена.