Казки Лірника Сашка: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Сказав та й поїхав.

А не просто панок був, а помічник Смерті.

Назавтра поїхав Віник на базар у Жашків, а Галя побігла — відкопала пляшку, дратву розв’язала, шкіру розгорнула, а в пляшці перстень золотий, аж міниться!

Розбила Галя пляшку, перстень добула, на пальця вдягла.

От уже сидять гості за столом, гуляють, молодих вітають. Аж тут і бабця-повитуха іде — покликали її, не забули. Прийшла вона, сюди-туди по господі — і наказала щоб криницю у садочку шкірою затягнули і гвіздками забили.

Гуляє весілля в селі, на пальці у молодої перстень виблискує… Добре всім, а Віник світом нудить, все йому на місці не сидиться, все хочеться з тої кринички води попити, ні пиво, ні вино йому не йде — та вода йому солодшою від меду здається.

Не втерпів Віник, одвихнувся якось, побіг до кринички, а там після дощу шкіра набрякла, прогнулася, і в ямці трошки води зібралося. Нахилився Віник до тієї калюжки, сьорбнув раз, другий, та й захлинувся.

Надбігли люди, Галя плаче, бабуня-повитуха руки ламає і приказує:

- А я ж бачила, що він на весіллі в криниці утопиться, уже ж і шкірою забили, та, видно, від долі не втечеш.

Аж раптом Віник як засміється, як зарегоче, як закашляється, так з нього та вся вода і вилетіла. А він сидить у калюжі, утирається та й, сміючись, каже: — Ото я вже зовсім із життям попрощався, та згадав, що пану Потоцькому не встиг одного чобота дошити, то як же він, бідний, в одному чоботі без халяви ходити буде?

От така доля на світі буває. Хто живе весело, той і у вогні не горить, і у воді не тоне!

В одному селі жила собі дівчина Маруся. Дуже вродливою була Маруся, але жили вони з батьками бідно, тому й свататись до неї ніхто не хотів. Уже всі подружки заміж повиходили, а Маруся все на вечорниці ходить — свого судженого чекає.

От якось зібралися хлопці з дівчатами на вечорниці — пісні співають, байки розказують, танці затинають, одне до одного клинці підбивають. Тільки Маруся сама в куточку сидить і сорочку вишиває. Коли це опівночі двері — рип! — заходить хлопець. Красивий — слів нема, ніхто його не знає, — мабуть, не з їхнього села. Лапсердак на ньому синій, ґудзики золоті, чоботи червоні. От тільки блідий дуже.

Дівчата принишкли музики замовкли — до кого ж він підійде?

А він через усю хату — просто до Марусі. Дівчатам медяників дав, музикам червінець золотий, а Марусю до танцю запрошує. Дівчата по кутках шепочуться і Марусі заздрять. Протанцював хлопець танець і Марусю на ґаночок викликає.

- Марусю, — питає, — чи подобаюсь я тобі?

- Ой, подобаєшся, — каже Маруся. Ну то знай, що і я тебе вподобав. Я служу прикажчиком у сусідньому селі, у Гереженівці, і дуже багатий. Скажи своїм батькам, що до тебе свататимуся, — сказав і пішов собі. Маруся додому біжить і ніг під собою від радості не чує. Розказала вдома батькам про щастя своє. Мати така рада, що й не натішиться, а батько задумався: — Доню, я бачив гереженівського прикажчика, то дід старий, сивий, горбатий. А що страшний — не приведи Господи. А ти кажеш, що молодий, гарний, веселий. Щось тут не так. Ти б сходила за ним та подивилася, куди він дівається, — може, то волоцюга який.

- А як же я втраплю за ним, коли темно і не видно, куди іти? — питає Маруся.

А мати і придумала. Дає Марусі клубочок ниток і каже — А ти, доню, зроби петельку і накинь йому ззаду на ґудзичок золотий, коли він додому рушить. Ниточка за ним потягнеться, а ти по ниточці його і знайдеш.

Ледве Маруся вечора діждалася. Коли це опівночі двері — рип! — суджений заходить, просто через усю хату до Марусі йде. Дівчатам медяників дав, музикантам червінець золотий, а Марусю до танцю запросив. Протанцював танець і на ґаночок її викликає:

- То що Марусю, казала батькам за мене?

- Казала.

- Ну то чекай старостів від мене.

Сказав те і пішов собі. А Маруся петельку з ниточки на ґудзичок золотий йому ззаду накинула і ниточку розмотує. Розмотала всю нитку, а далі сама за нею пішла. А ниточка спершу по дорозі вилася, а далі — на стежку, потім — у кущі, у ярочок, у балочку — і в ліс.

А ліс якийсь дивний — ніколи Маруся у ньому не була. Трава жовта, суха, дерева якісь покорчені, почорнілі. Ниточка все по лісі в’ється і на галявину Марусю виводить. А на галявині церква стоїть дивна така церква — чорна вся і без хрестів, двері зачинені, вікна позатулювані, а ниточка просто під двері пірнає.

Обійшла Маруся церкву кругом, а далі камінчик підкотила до вікна, залізла на нього і крізь щілину досередини зазирнула. А посеред церкви стіл стоїть, на столі — домовина, у домовині покійник лежить, а поруч — її суджений стоїть і того покійника їсть!

Як побачила це Маруся, як закричала — і тікати звідти! Аж під ранок додому добилася, вся труситься, а батькам нічого не розказує — боїться.

А ввечері якась сила Марусю так і тягне на вечорниці. Прийшла Маруся, сіла в куточку — сидить ні жива ні мертва Коли це опівночі двері — рип! — суджений заходить. Через усю хату до Марусі йде.