Казки Лірника Сашка: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

- Ану, пане нечистий, пошукай якогось цвяшка пальця вколоти, щоб перо у кров умочити.

Чорт туди-сюди по соломі за цвяхом, а козарлюга вколов шилом коня чортового, вмочив перо у кінську кров і швиденько підписав, поки чорт у глині шпортався.

- Заким ти там шукав, то я вже сам справився! — та й дає папір чорту.

Той як ухопить папір, як затанцює, та скоріш його у пельку, щоб козак не передумав та не відібрав. Тільки впхав контракт у рота, як закрутило чорта, як покорчило, як понесло — та просто у кінський зад!

Заіржав кінь, забив копитами, з ніздрів дим повалив — не кінь, а змій! А Сабайдон скоріше у сідло, та за вуздечку, та давай чорта нагаєм краяти. Звився чорт то попід хмари, то понад землею, то по воді, то понад травами! Як оглянеться Сабайдон — а за конем сліди як від рук людських тягнуться. Носився чорт, носився — все пробував козака із себе скинути, а Сабайдон все сильніше чорта стискає та нагайкою пече й пече. Довелося чорту нести козака, куди вже він правив. Домчали до монастиря за якусь годину — а там уже пустельник дожидається. Вхопив він коня за вуздечку:

- Ага! Попався, голубчику?! Будеш тепер воду у монастир возити, а не схочеш — то циганам віддам!

Задрижав чортяка, впрігся у бочку з водою і потяг на гору. А пустельник дав Сабайдону хрестик кипарисовий та пляшечку води свяченої.

- Оце, — каже, — умиєш дівчину водою і одягнеш хрестика їй на шию — то вже вона і розвідьмачиться.

Зробив Сабайдон, як пустельник велів. Охрестилася дівчина та ще краща стала, як була. А що вже вдячна була Сабайдону за спасіння своєї душі! Так уже дякувала, так дякувала! Навіть перепросила за те, що на вовкулаку обернула. А восени на Покрову зіграли весілля. Зажив Сабайдон з молодою дружиною, землі прикупив, хазяйство завів.

От тільки хвостик у жінки не відпав, — обманув пустельник, та і сварила вона Сабайдона, за чуприну тягала, у шинок не пускала, горілки пить не дозволяла, а за дівками підглядати — то крий Боже!

Гарний козак був, та обабився зовсім!

А що ще робити чесним людям довгими зимовими вечорами, коли в господарстві все давно пороблено, сіяти-орати вже не треба, воли собі сіном ремиґають, а височенні вози-мажі гарно змащені дьогтем і поставлені у клуні дожидатися тепла і нової дороги. Це жіноцтву роботи і взимку вистачає: і напрясти, і корову подоїти, і в ополонці шмаття випрати, і борщ з квасолею та затертим салом зварити, та щоб укипів добре, та сметани туди, та ще й скоринку житнього хліба часником натерти… От де розкіш, от де смакота! Їв якось я панську страву — ні тобі квасолі, ні тобі бурячків, та й м’яса катма — сама вода та капуста кисла, щі називається. Тим-то ті пани такі худі та нещасні, та ще й хусточкою носи витирають — геть у всіх нежить, бо часнику не їдять!

Так от, поки жінки там пораються, то чоловіки у корчмі думають, як далі жити. А корчма у нас у селі вдатна, дарма що стріха протікає — але ж тільки в дощ. На стінах намальовані картинки про козака Мамая, та про лебедів, та ще про дівчину з відром коло криниці, а далі то я вже й не згадаю. Такої корчми не те що в Сорокотягах чи Охматові, ба навіть у Києві немає. За Петербург не скажу — мабуть, для цариці таку й збудували, та все одно такого корчмаря, як наш жид Лейба і у цариці немає.

А Лейба у нас — ото вже хитрий як лис, ото вже спритний, ото вже вдатний до комерції. Сам був худенький і гнучкий, хвартушок у нього був синій, штанці чорні, ярмулка біленька, а борода і пейси довгі, чорні та кучеряві. Сім’ю Лейба мав велику — дружину Сару та шістьох кучерявих хлопчиків, любив їх дуже. Жив Лейба щасливо і в достатку. Село наше було велике, багате, чумацьке, грошенята водилися, та ще й Ромоданівський шлях поруч — от і корчма завжди була повнісінька. А що чумаки все роблять справно і звикли діло доводити до кінця, то й гуляли у корчмі до кінця — аж поки всі гроші пропивали, та ще й кожухи та чоботи жидові залишалися. Це ж про таких співають: «Несу таляра золотого викупить коня вороного».

Та на Лейбу ніхто зла не тримав, бо годував він смачно, а його горілка була добра та міцна. і коли, бувало, жінка плачучи тягла свого чоловіка з корчми додому і все допитувалась:

- І чого ж ти, гироде, ту горілку п'єш?!

То чумак відповідав:

- П'ю — бо рідка. Була б тверда — то я б її гриз!

І так Лейба усе багатів і грошики складав, аж тут цариця видала указ про монопольку — щоб ніхто своєю горілкою не торгував, а тільки царською монополькою. Тут у Лейби комерція не пішла, бо з’їдять хлопці на копійку, а вип’ють на карбованець. А карбованець уже не Лейбі, а цариці йде. Ото вже цариця з нашої корчми і забагатіла, — був я у Петербурзі, то бачив, які вона палаци за нашу горілку набудувала.

Поторгував так Лейба, поторгував — і бачить, що діла не буде, нема гешефту: треба нищечком торгувати своєю горілочкою. Але, як на те, унадився засідатель до корчми із перевірками. День через день у наше село їде, та зразу ж до корчми горілку нюхати — чи Лейба монополькою торгує, чи свою виставляє.

Як спіймає Лейбу, то штраф накладає, та ще й наїсться від пуза і з собою прихопить. Ото Лейба тільки почує дзвіночок на дузі засідательської брички — зараз кидається свою горілку ховати, та ще й Сару гукне, бо як не встигне — біда. А у засідателя ніс довгий, — все одно знаходить.

Зовсім не стало Лейбі життя за тим гемонським засідателем. Але ж казав я, що й у цариці такого корчмаря, як наш жид Лейба, немає — таки вигадав він штуку, щоб грошенят заробляти і засідателю не платити. Придумав він лотерею — оголосив, що хто вип’є око горілки (це, хто не знає, велика гранчаста пляшка, трошки менша за літр), з’їсть цілу хлібину, а потім закусить нечищеним оселедцем, та ще й на додачу зжує добрий жмут сіна — той за все це нічого не платить. Але все те — і горілку, і хліб, і оселедець, і сіно — треба з’їсти без помочі рук! А хто щось не доїсть, чи не доп’є, чи рукою притримає — той платить Лейбі втричі більше.

І почалися у нашій корчмі змагання!

Що вже дядьки пробували на дурничку в жида виграти! Але — зась! Хто горілку вип’є, то не зможе з’їсти, хто хліб з’їсть, а решту покине, хто рукою мацне притримати — усі Лейбі гроші віддавали.

Уже і з сусідніх сіл чоловіки про те довідалися — приходили свого пияцького щастя спробувати, та всі корчмареві хитрому втричі платили.

Хто тільки не пробував — усі програвали. Сидять чумаки та й журяться: невже серед нас немає молодця, щоб у жида виграв? А той тільки сміється та карбованці рахує.

Аж якось Іван Гиба — чоловік великий і дужий, що Лейбі програв кожуха і новісіньку сорочку, згадав, що на хуторі за Дерижполем живе такий собі Пудик. Як там його насправді звали, ніхто і не пам’ятав. А Пудиком назвали, бо, кажуть, міг він за одним разом пуд з’їсти. До корчми не ходив, бо жінка не пускала, — колись він п’яний з корчми вертав, та заснув на межі, а ноги вклав на межовий камінь. Якраз ішов циган із Сорокотяг у Конелу, та бачить, що добрі чоботи, та давай стягати.

А Пудик ще й приказує: