Казки Лірника Сашка: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

А Грицько біжить, об терни степові обдирається, реп’яхи на шаровари визбирує. Коли раптом чує — плач, крики попереду. Впав Грицько у полині, з-за куща виглядає. А там на горбочку татарчата малі докупи збилися, як ягнятка. Обнялися, плачуть, очі від страху затуляють. А кругом них на коні білому страшному, із кісток зробленому, жінка розпатлана носиться. Лахміття чорне зотліле за нею теліпається, очі люттю горять, зуби хижі шкіряться, руки з пазурами до дітей тягнуться.

Це сама страшна Чума до них добратися хоче.

Хоче, та не може, бо перед нею, перед конем її старий дід-дервіш дзиґою крутиться, руками розмахує, заклинання вигукує, до діток не підпускає.

Бачить Грицько своїм поглядом характерницьким те, що інші не побачать: і Чуму, і дервіша, і те, що дід уже силу втрачає. Усе тяжче йому крутитися, усе тихіший його голос. Знесилів дервіш, крутнувся востаннє і впав на землю.

Зраділа Чума, зареготала і на дітей кинулася. Та не встигла із місця зрушити, як вискочив Грицько із ковилу перед нею, та обома ногами збив страховисько з коня! Вхопив, притис до землі та не відпускає. Завила Чума, на гадюку перетворилася — не відпускає Грицько. І руками тисне, і силою характерницькою пече її. Звивається гадюка, зубами отруйними вкусити хоче. А Грицько з останніх сил її тримає та помочі у Бога благає.

Руки Грицькові слабшають, піт очі заливає, ноги терпнуть. Коли це вітер зі степу повіяв — піт висушив. Роса на губи Грицькові впала — напоїла. Вовк з кущів вискочив — Грицькові сили своєї вовчої передав. Кабан із корчів духу хороброго Грицеві в серце влив, та ще й їжачок із трави викотився та гадюку колючками вколов.

А тут уже й сонце зійшло. Освітило Чуму. Скорчилась вона, вогнем синім загорілася і попелом чорним розлетілася. Упав Грицько на землю, поворухнутися не може — куди вже там тікати!

Коли це Ахмед з татарами наскочили. Свої луки напнули — от-от вистрілять.

Аж тут раптом заграв-заспівав струнами кобиз при сідлі Ахмедовому!

Вклякли татари з подиву. Чують вони, як співає кобиз людським голосом про воїна-характерника, що саму Чуму здолав, діток татарських порятував. Глянув Ахмед на попіл чорний, на коня білого, із кісток зробленого, на дідуся-дервіша знесиленого, на діток заплаканих. Зліз з коня, вклонився Грицькові до землі і на руки його підняв. Наказав воїнам своїм зброю опустити.

- Що ти робиш, Ахмеде? — питають татари. — А як же ханська воля?

- Вище за хана ще Аллах є, — відказав Ахмед.

Звелів він воїнам своїм діток з дідусем-дервішем доглянути, а сам посадив Грицька на коня, із кісток зробленого, у Чуми відвойованого, та й повіз його додому на Січ. Вилікував його по дорозі, до самого кошового живим-здоровим доправив.

А козаки дивувалися: ще не було такого, щоб татарин сам на Січ приїхав і товариша їхнього привіз, та ще й побратимом молодому козакові став. Поклявся Ахмед, що не буде більше з козаками воювати й орду на Україну не пустить.

Довго тоді мир і спокій в Україні панували. А Грицька-характерника за коня його дивного, із кісток складеного, відтоді і називали- Грицько Кобиляча Смерть.

Колись давно жив собі у Сабадаші старий козак Мехтод. Так собі добре жив, заможно. Мав гарну хату на дві половини, пасіку, сяке-таке господарство, коника, корову — одне слово, хазяїн на всю губу. Жив він на околиці села — якраз ото, де дорога повертає попід Гандреєву вербу та на Охматів над самісіньким лісом.

Добрий чоловік був Мехтод — жінку любив, коли-не-коли її слухав, до роботи не силував, а так, як сам працює з ранку до ночі, то й вона з ним.

Народився у них синочок. Назвали його Семеном, а за кумів узяли Віника і дядька Тимухтея. Підріс Семенко, батько його козацьких звичаїв навчив, у школу віддав, а як уже в колодочки вбився, то під горщика обстриг і на Січ відправив — до Бузівського куреня, та звелів, щоб кошового слухав.

От якось перед Різдвом жінка Мехтодові й каже:

— Агов, чоловіче, чи ж ти не знаєш, що у нас дрова скінчилися — уже нема й патичка, щоб у піч стромити?! Скоро кабанчика колоти, ковбаси шкварити, а ти і в вус не дмеш? Ану, до-ста на печі лежати — гайда до лісу по дрова!

Запряг Мехтод конячину у сани та й потяг по снігу до лісу. Заким дерево сухе вибирав, заким рубав його, заким на цурпалки його чепуляв, заким на сани складав — уже й посутеніло. Коли давай назад повертати, аж за ним і сліду немає — ні дороги, ні стежки: самі дерева стіною стоять.

Блукав, блукав Мехтод — біда, не може з лісу вийти. Уже й кінь притомився, уже й зовсім темно стало, та ще й віхола зірвалася. Стало Мехтодові лячно, а тут ще й вовки завили — доведеться пропадати. Ні рушниці, ні шаблі Мехтод з собою не взяв, а сокирою та пилкою від вовків не відбитися. Почав Мехтод коня поганяти, а той ледве дибає.

- Ой, — каже Мехтод, — коли б якийсь чорт мене звідси вивів, то, здається, все б за те віддав…

Тільки сказав — як тут-таки з-за сухого дуба вискакує чорт. Худий, рудий і рогатий.

- А що, — питає, — заблукав, козаче?

- Та заблукав, матері твоїй перековінька, — каже Мехтод.

- А як виведу тебе з лісу, то що даси? — питає чорт.