Казки Лірника Сашка: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

- А чого тобі? — спиняє той коней.

- Та ось у вашого воза дишель довгий. То я біжу, щоб об ваш дишель почухатись.

- А чухала б тебе лиха година, як я поспішаю, а ти мене задурно спиняєш!

Що вже батько Вінику не робив, що вже не сварив, що вже не бив — усе йому смішки та жарти. Вирішив батько віддати хлопця в науку — щоб якогось ремесла навчився. Віддав до коваля — Віник втік, до стельмаха, до кушніра — відусіль Віник втікав. От тільки від шевця не втік. Буду — каже — шевцем, бо ж відомо, що шевці — люди веселі, і в чоботях їхніх люди краще танцюють, як босі.

Вивчився Віник, почав людям чоботи шити, та все жартуючи. Але швець з нього був такий собі, бо біда одна не ходить. Жарти жартами, але ще й пити почав! А що пив він не часто, але багато, і то лише сім днів на тиждень, толку з його роботи було мало. Збудував йому батько хату на одділі скраю села. Так він і жив собі сам.

Якось однієї осені була сильна гроза. Грім, блискавка, вітер листя обриває, дощ в шибку тарабанить. Сидить собі Віник при каганці, грубку топить, зі старої шкіри постоли морщить. Коли це раптом у двері стукає хтось. Відчиняє Віник — на порозі бабця стоїть, чорною хусточкою запнута — мокра як хлющ.

Віник і тут пожартував: «Ого, бабцю, то хіба ж годиться під дощем купатися восени? Літом купайтесь». А проте завів бабуню в хату, до грубки посадив, дав рушничка витертись.

- То що, бабуню, може, горілочки вип’єте трошечки, щоб зігрітися? — питає Віник.

- Вип’ю! — каже бабуся.

Налив Віник чарочку старенькій, оселедця закусити знайшов, цибульки, далі сам з нею ще випив. А знаєте, яка в шевців горілка? Так отож…

Бабуня горілочки хильнула, зігрілася розімліла коло вогню, а далі ну співати й танцювати:

Ой чук шкарбундрав —

Козак з дівки перстень зняв!

Натанцювалася, наспівалася, сіла спочити, та й каже:

— Знаєш, хлопче, кого ти пригрів, нагодував та напоїв? Я — Смерть твоя! Але що ти такий веселий і гостинний хазяїн, то дам я тобі відстрочку — живи. Але прийду по тебе, коли ти женитись будеш.

Віник хоч і злякався, але ж тут-таки і придумав штуку.

- А що, пані Смерть, невже таки від тебе і сховатися не можна? А якщо я всі двері-вікна зачиню і в скриню сховаюсь, то невже ти до мене доберешся?

- А доберуся! — засміялася Смерть — Я у будь-яку шпаринку пролізу.

- Ану покажи!

- Ну, куди пробратися? — питає Смерть.

- Та хоч би у цю пляшку з під горілки! — А горілку вони вже давно вицмулили — пляшка порожня стоїть.

Смерть тоді скочила на стіл і зробилася така довга довга і тонка-тонка, як мотузка, та й давай у пляшку сотатися. і скрутилася на дні у кільце. А Віник схопив пляшку, качаном заткнув, шкірою замотав, дратвою обв’язав, смолою засмолив, та так міцно, що Смерть і не вилізе. Побіг та й у хаті пустій під припічком закопав.

Після того Віник пити горілку кинув, за роботу гарно взявся, і справи у нього на краще пішли. Став він чоботи найкращі в усій окрузі шити. Навіть сам пан Потоцький у нього чоботи замовляв. Правда, платити за них не платив, а так забирав. А що ж: панське діло таке — людську працю забрати, а грошей не дати. Зажив Віник добре, забагатів.

А в цей час на світі білому ніхто не вмирає. Навіть старі і немічні — ті, хто на себе смерті просить-благає, — вмерти не можуть. Пропала смерть на землі.

Пора вже Вінику й женитися. Висватали йому дівчину — Галею звали. От уже рихтується весілля, смажать, шкварять, шишки печуть.

Коли це через село їде панок конем. Під’їхав до тину та й попросив водички напитись — Галя йому й винесла. Напився він та й питає: «Чиє це весілля має бути?». Галя каже: «Моє!»

— Ой, яка ж ти дівчина добра, та й невістка гарна будеш! А чи маєш персня золотого до вінчання?

— Ні, не маю.

— За те що ти така добра до мне, я тобі відкрию одну таємницю, — каже панок, — Отам скраю села у пустій хаті під припічком скарб закопаний. Відкопай, то й знайдеш перстень собі.