Відлуння у брамі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Мабуть, хтось із бодуна у воду беркицнувся, — припустив Ден, визираючи в ілюмінатор.

Але щось роздивитися на воді йому було годі. Лише праворуч, ближче до носа корабля, вгадувався якийсь рух, і так само було чути стурбовані розмови. Вистромляти голову з ілюмінатора назовні, навчений вуличним життям обережності, Ден не наважився. Тим часом Гусик навшпиньки підійшов до входу в каюту та прислухаючись до тиші у коридорі, обережно штовхнув двері.

— Нас не замкнули, — прошепотів він. — Давай робити ноги звідси!

— Зараз поглянемо, — озвався Ден. Він ліг на підлогу і з такої позиції визирнув за двері. Цей прийом він бачив у якомусь кіно. Коридор виявився порожнім.

Хлопці швидко вдягли свій, кимось випраний та випрасуваний, одяг, і тихенько вийшли. З вечора Ден запам’ятав, що праворуч, трохи попереду, розташований вхід на корабельну кухню, камбуз, як його називають на суднах. Далі ліворуч — круті металеві сходи, трап, що вів на палубу. Пошепки перемовляючись, волоцюжки рушили туди. Ден першим, Гусик за ним.

Минаючи напівпрочинені двері камбуза, Гусик зазирнув туди й побачив, що на столі поряд із розрізаною хлібиною лежить чийсь телефон. Схопити дві скибки та мобільник для нього було справою п’яти секунд. Хлібом він поділився з Деном, а тонкий моднявий телефон нишком заховав до задньої кишені штанів.

Біля виходу нікого не було, лише згори так само долинали стурбовані голоси і тупіт. Намагаючись не зчиняти шуму, Ден із Гусиком вислизнули на палубу. Їхньої появи ніхто не зауважив, адже команда та пасажири корабля юрмилися ближче до носа. Прокравшись на корму, хлопці зрозуміли — втекти звідси годі й думати. Судно було далеко від берега, а Гусик ще й плавав, як сокира. Вилаявшись, Ден наказав товаришеві чекати на нього у маленькій рятувальній шлюпці під брезентом, а сам — ніби так і треба — не криючись, попрямував до юрми на носі. Він устиг побачити, що на палубі лежить непритомний парубок, але тут босяка схопив котрийсь із качків-близнюків і без зайвих ніжностей, за шкірки потягнув до трапу. Раптом із носа корабля почулися гучні крики і звуки ударів по металевій підлозі палуби та огорожі борту. Озирнувшись, Ден побачив, що матроси разом із іншим близнюком намагаються утримати парубійка, якого він щойно бачив нерухомим. Прийшовши до тями, він чомусь намагався пробитися кудись усередину корабля. Відпустивши хлопчину, качок кинувся назад, аби допомогти вгамувати недавнього потопельника. Ден притьмом опинився на кормі і пірнув під брезент. Гусик ледь устиг сховати телефон, з якого саме дзвонив Макаці. Втім, переказати головне молодший волоцюжка таки встиг.

Зі своєї нової схованки недолітки спостерігали за тим, що коїлося на палубі далі. Шарпанина навколо витягнутого з Дніпра недопотопельника тривала довго. Парубійко виявився неймовірно сильним та вправним у бійці. Хлопці аж розреготалися, затискаючи роти долонями, коли побачили, як у запалі бійки в корабельного кухаря — кока — впав у воду його білий ковпак. Заспокоїти парубка вдалося лише електрошокером, що його приніс Іван. Парубок, мов сніп, повалився на палубу. Двоє матросів понесли його до трюму, а Іван попрямував на корму — саме туди, де сховалися босяки. Крізь дірочку в брезенті Ден бачив, що підійшов і Гордій. Він запитав:

— Що ж ти так негостинно повівся із ним? Парубок мало не втопився, а тут його ще й електрошокером приголубили!

— Це не просто парубок, — озвався Іван. — Він… як би тобі сказати, результат здійснення тієї твоєї давньої гіпотези щодо властивостей рідин накопичувати інформацію… Даруй! — Іван раптом різко відкинув брезент, під яким зіщулилися Ден із Гусиком. — Бач, де сховалися. Нумо, ходім до каюти!

— Ось воно твоє чуття, про яке легенди ходять, — незворушно зазначив Гордій, міцно беручи за руку ближчого до нього Гусика.

Чоловіки доправили недолітків до каюти — ті навіть не чинили опору. Тож подальшої розмови про врятованого зацікавленим хлопчиськам почути не вдалося.

— Минулося! Олег знову під моїм контролем, — полегшено зітхнув Транихиїл, похмуро вдивляючись у монітор схожого на ноутбук приладу. Вони сиділи за столиком літньої тераси прибережного ресторану «Леонардо». — Він буде намагатися прорватися до контейнера. І нашому дорогому гомункулу знову може загрожувати небезпека! Йосипе, чорти б Вас узяли, коли вже цю таратайку можна буде здійняти у повітря? — Транихиїл звично нагримав на зіщуленого від переляку товстуна.

— Зараз-зараз, — запопадливо відповів той, — пальне вже підвозять. — Хто ж міг знати, що баки гвинтокрила порожні?

— От тому я й кажу, що Ви ідіот, — безнадійно махнув рукою Транихиїл.

— А вже з’ясували, кому належить те судно? — запитала Людмила, яка саме вийшла з котрогось із внутрішніх приміщень ресторану.

— Так, — пожвавішав Йосип. — Воно називається «Спас», перебуває у власності громади, таких собі козаків-характерників.

— Це ще хто такі? — Транихиїл зосереджено намагався навести курсор на якийсь об’єкт на екрані, де було відображено мапу міської акваторії.

— Місцеві дурники. Вони виступають за збереження природи, історичних пам’яток, народних традицій та мови, — пояснив Йосип.

— Якщо вони такі дурні, то чому такі багаті, що володіють тим судном? — Людмила з-під лоба зиркнула на Йосипа, зробивши ковток кави.

— Років зо два тому з’явився у Дніпропетровську один доброчинець на ім'я Іван Погребняк, — заходився пояснювати товстун, аби відволікти увагу співрозмовників від свого чергового прорахунку. — Сам він родом із Новомосковська, навчався у Дніпропетровському університеті, тоді працював на ракетному заводі, але щойно розпався Союз — виїхав до Індії. Кажуть, спочатку заробляв на розробці тамтешніх ракет, а забагатівши — займався ведичними практиками та зціленнями. Сюди повернувся вже заможною людиною. Грошви в нього — кури не клюють!.. Даруйте, он вже пальне підвезли. Зараз, зараз ми… — Ой! — Тобто — Ви — зможете вилетіти, — Йосип підхопився зі стільця і, скотившись сходами, побіг до жовтого гелікоптера. На ходу він вимахував руками та голосно кричав, щоб швидше заливали пальне та готували машину до злету.

— Ти щось знала про цього козака-характерника? — Скрививши губи, запитав Транихиїл у Людмили, з помітною огидою спостерігаючи за метушнею товстуна.

— Ходили поміж чиновників та підприємців якісь чутки, але нічого певного, — знизала вона дебелими, поцяткованими ластовинням плечима. — Транихиїле, а як ти збираєшся допомогти Олегові втекти з корабля разом із контейнером?

— Ні, Олегом більше не ризикуватимемо. Головне, що ми знаємо, де контейнер. Наразі я лише огляну яхту з повітря, а тоді вже будемо визначатися, як повернути твого екс-курвалика. Щодо контейнера — ним нехай займається Йосип. Он він гукає мене, — Тед, прихопивши ноутбук, поквапився до гвинтокрила.

4. Пазли давнього тайнопису

Передавши Дена з Гусиком у надійні руки Мечислава, Іван та Гордій повернулися на корму.

— От і прийшов до нас перший біоробот, — зажурено говорив Іван, — ти колись передбачав їхню появу…

— А може, це просто навіжений парубок?.. — Гордій не встиг закінчити питання.

— Який ні сіло, ні впало вирішив одягнутим скупатися у холодній воді? Ні, він прийшов із цілком конкретною метою, але не із власної волі.

— Отже, комусь таки вдалося створити дієздатний зразок!