Відлуння у брамі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— От блін! Ну звідки ти такий причіпливий узявся? — спалахнув Ден.

— Сам знаєш, з Новамасковска. — впевненіше відповів Гусик.

— Ну давай, спробуємо. Тільки дивись мені, коли бодай словом Макаці прохопишся — приб’ю, — погодився старший хлопець, якому так само кортіло зазирнути у вкрадений портфель. Він натиснув на замки. Гусик і собі нахилився над трофеєм. — Не відкривається — ключем замкнули, — зітхнув Ден.

— Так, громадяни злодюжки-волоцюжки, певно, що ключем. — Притишений басовитий голос пролунав над галявиною несподівано, як сирена сигналізації у супермаркеті, коли здається, що вкрадену шоколадку чи бляшанку пива вдалося-таки пронести крізь раму безпеки.

Ден із Гусиком побачили, що їх оточили троє чоловіків. Старший, який із ними заговорив, був невисокий, кремезний, із вислими білими вусами та густими бровами. На вигляд років шістдесят. Двоє інших — геть однакові, близнюки. Високі, молоді, широкоплечі, вбрані у все чорне. Вони міцно, мов лещатами, схопили Дена з Гусиком за плечі.

— Ну що ж, ходімо, — розповісте, навіщо поцупили портфель, — тихо й повільно, аж мороз пройшов по хлопчачих спинах, мовив вусань. Вихопивши портфель із тремтячих рук Дена, він швидко відкрив його ключем на ланцюжку і полегшено зітхнув. — Слава Богу, контейнер на місці. Беріть їх, — наказав молодшим своїм супутникам, — та рушаймо.

— Дядечку, пустіть… — спробував за звичкою канючити Гусик, але враз замовк, отримавши вагомий потиличник від одного з близнюків.

Їх швидко повели алеєю униз до Дніпра — туди, де темрява була вже зовсім густою. Дорогою старший говорив із кимось по телефону короткими рубаними фразами.

Свідомість поверталася повільно. Важкі поштовхи серця тупим болем відлунювали у голові. Олег відчував, що лежить зовсім голий, прикритий лише легким простирадлом. Живіт разом із ліктями, коліна та гомілки стягували широкі еластичні паски, припнувши його до столу, схожого на хірургічний. Було прохолодно. Здалеку, ніби крізь вату, почувся голос Людмили:

— Схоже, він приходить до тями. А я вже злякалася, що ти перевищив дозу…

— Це було би прикро. Його хромосомний набір просто унікальний, — Олег крізь затьмарену свідомість насилу впізнав голос того, хто вмовляв його здати аналіз крові. — Такою сировиною гріх розкидатися. Ти молодець, що надибала саме його. Щойно твій курвалик оклигає, почнемо інсталяцію програми.

— Але ж Олега шукатимуть, — знову заговорила жінка. — У нього є рідні та друзі. Он уже скільки дзвінків було на його телефон!

— Не хвилюйся, Людмило, не хвилюйся. Гадаю, ми все швидко закінчимо і він сам, під твою диктовку, слухняно зателефонує додому. Всі мої попередні досліди не були даремними. Тепер я знаю оптимальний склад препарату для блокування свідомості та його точне дозування, дякувати тим юним небіжчикам-безпритульним — з них були чудові піддослідні. Гадаю, цей екземпляр нарешті буде працездатним, хоча б тимчасово.

— Говори тихіше. — Олег почув, як жінка наблизилася до нього. — Він, можливо, вже чує нас.

— Ну то й що? Без мого дозволу твій курвалик вже ані слова не вимовить, ані кроку не ступить — цілковита підпорядкованість.

Олег розтулив важкі повіки — по очах боляче різонуло яскраве світло потужних ламп під стелею. Мозком прокотилася нова хвиля тягучого болю. Куди там похміллю! Занудило.

— Доброго ранку, як почуваєшся? — запитала Людмила. Жінка, яку він колись так близько знав, видалася тепер зовсім чужою і незнайомою. Вона стояла, спираючись на бильце офісного крісла, в якому сидів знайомий чоловік у лікарському халаті.

Зараз Олег міг краще його роздивитися: повнявий, круглу голову обліплюють ріденькі рудуваті кучері, з-під яких мружаться маленькі водянисті очі. М’ясистий ніс нависає над тонкими губами, черевце, широкі кисті рук із короткими волохатими пальцями, — вочевидь, сильні. Людмила також сторожко роздивлялася Олега: зацікавлено, мовби давно не бачила і тепер намагається збагнути, що ж у ньому змінилося.

Хлопець спробував поворухнутися, але паски, мов живі, відреагували на цей рух, міцніше притискаючи тіло до жорсткого ложа. Зовні воно нагадувало один із тих пристроїв для виконання смертної кари за допомогою отруйних ін’єкцій чи у газовій камері, що їх показують в американських фільмах. Товстун натиснув кнопку на бильці свого крісла, і верхня частина моторошного ліжка повільно піднялася. Тепер Олег напівсидів.

— Тобі, мабуть, недобре. Нічого, зараз минеться, — чоловік підхопився, дістав зі скляної шафи велику колбу і налив із неї в склянку темно-рожевої рідини. — Це слід просто випити.

— Не буду я нічого пити… — Олег лише зараз усвідомив, що йому дуже кортить пити.

— От зараз ми й побачимо, чи цей дослід був нарешті вдалим. — Людмила бридко розсміялася. Такого сміху від неї Олег ніколи не чув. Він здригнувся, під грудьми стало холодно і порожньо. Липкий страх паралізував мозок. Наступної миті хлопець відчув, як верхній пасок зісковзує з грудей.

— Бери і пий! — Чоловік підійшов до бранця, тримаючи у лівій руці пластикову склянку, а у правій — видовжений пульт, схожий на пристрій дистанційного керування телевізором. Олег зціпив зуби і заперечливо крутнув головою. Але наступної миті з жахом побачив, що його права рука сама собою потяглася до того питва. Чолов’яга засміявся, вишкіривши рівні й неприродно білі зуби. Він щось натиснув на пульті — і вже ліва рука хлопця піднялася, аби взяти склянку. Олег, подумки відчайдушно опираючись власним неслухняним рукам, таки узяв склянку і випив прохолодний, кислувато-солодкий напій. Спрага та біль трохи вгамувалися.

— Так, чудово! — короткопалий переможно поглянув на Людмилу. — Тепер перевіримо його здатність виконувати складніші дії. — Два інші паски звільнили тіло хлопця, але він продовжував напівлежати. — Ну що ж Ви, молодий чоловіче, — час уставати. — Рудань поманив його до себе. Олег спробував підвестися, але майже одразу впав — заніміли м’язи ніг. Скільки ж він був непритомний? — Думка майнула якось стороною, ніби він думав про когось іншого, майже незнайомого.

— Підводься, підводься. — Людмила подала його одяг. — Вбирайся.

Олег натягнув джинси та сорочку. Потім затерплі ноги самі понесли його до передпокою, де він колись давно, ніби у минулому житті, лишив барсетку. Дістав гребінець, почав розчісуватися перед дзеркалом. Його волосся, ще вранці коротке, помітно відросло і сплуталося, стало масним. Щоки вкривала щетина. Позаду у дзеркалі було видно, як рудий під схвальними поглядами Людмили натискає щось на пульті. Потім дистанційне керування перебрала вона, і Олег раптом кілька разів присів перед дзеркалом.

— Людо, це занадто дорога іграшка. Припини пустувати. Нам ще слід багато чого навчити цього новоспеченого гомункула[5]. Нехай іде помиється, потім його слід добре нагодувати, а тоді він має подзвонити додому, щоб нашого курвалика, гляди, не почали шукати з міліцією.

— Не хвилюйся, Транихиїле, — звернулася Людмила до рудого за його сакральним, як він сам твердив, ім’ям.

— Я ж просив не згадувати цього імені при сторонніх! — смикнувся чоловік.

— Хіба тепер це не байдуже? — знизала плечима жінка.

[5] Гомункул, гомункулус (лат. homunculus) — в уявленнях середньовічних алхіміків керована істота, яку можна створити штучним шляхом, або перетворити на неї людину.