Відлуння у брамі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Гаразд. Слухай далі: цей пульт призначений лише для кількох механічних операцій, — чоловік вказав на прилад у руках Людмили. — Коли інсталюю в ньому програму, яку я назвав Порадником, управління здійснюватиметься за допомогою комп’ютера.

— Отак просто?

— Лише на перший погляд, — зиркнув з-під лоба Транихиїл. — Спочатку я мусив блокувати опір свідомості піддослідного спеціальним синтетичним наркотиком. Тоді, за допомогою моєї унікальної біоінформаційної речовини, — він самовдоволено всміхнувся, — адаптувати його нервову систему для сприйняття комп’ютерних програм. І наостанок — маю інсталювати саму програму в організмі Олега та провести її випробування. Лише тоді твій курвалик перетвориться на першу в світі людину-робота! Тобто, зробленого з зі справжньої живої людини, а не з якогось пацюка чи змії! — товстун переможно вказав пальцем на стелю. — Шкода, що його не можна буде пред’явити Нобелівському комітету. Програма незабаром сама налаштується на трансляцію всього, що бачить біоробот, але на перший час будемо вдовольнятися лише його описами на словах…

2. Віддалений доступ

Ден із Гусиком підтюпцем бігли поряд із кремезними близнюками, які міцно тримали переляканих злодюжок за руки. Гусик від жаху почав скавчати тонким голосом, але отримав добрячого стусана межи плечі й замовк. Зрідка чулися лише його придушені схлипи.

Вони перетнули проїжджу частину набережної з нечисленними у цей час автівками, спустилися до берега. Ден сподівався криком привернути увагу перехожих, але і тут було порожньо, темно та страшно.

— Дядечки, не вбивайте нас, будь-ласочка! — знову заканючив нажаханий Гусик.

— Помовч, — спокійно сказав старший чоловік, вдивляючись кудись у напрямку протилежного берега.

Він щось сказав у слухавку, і за мить до них почала стрімко наближатися цятка яскравого світла, почувся гуркіт двигуна. Вже за пару хвилин біля кам’яних сходів набережної м’яко захитався на хвилях темно-синій з білою смугою моторний човен.

— Ой, не топіть нас! — знову заволав Гусик.

Стусан цього разу не подіяв — хлопець бився у нервових корчах. Тоді його конвоїр дістав з кишені сліпучо-білу у світлі ліхтаря носову хустинку і вправним рухом запхав її Гусикові до рота. Той вмить замовк, лише з широко розплющених очей котилися великі сльозини.

— Будеш репетувати — і тобі таке саме зробимо, — зиркнув старший на Дена, але той лише мовчки смикнув тонкою шиєю.

З човна скинули трап, і злодюжок попідруки підняли на облавок. У цілковитій мовчанці їх силоміць всадовили на підлогу і моторка, заклавши стрімкий віраж, помчала кудись повз міські вогні.

Шлях виявився коротким. Не минуло й півгодини, як вони пришвартувалися біля правого борту доволі великого корабля. Спостережливий Ден відзначив, що це двопалубне судно, метрів із 30 áзавдовжки. Їх так само мовчки примусили вилізти по блискучому металевому трапу-драбині на борт. «Спас» — прочитав Ден на рятувальному крузі, почепленому на палубній огорожі. Отже, так зветься судно. А коли вже підняли на борт — значить, убивати їх не збираються, принаймні одразу, — майнула радісна думка. А наступною була про їдло, хавчик. Десь на кораблі готували м’ясо, і від запаху смаженини запаморочилося в голові. Ден згадав, що у них із Гусиком з ранку ріски в роті не було.

Але частувати злодюжок не поспішали. Їх відвели до якогось темного, без жодного ілюмінатора приміщення, і там замкнули.

— Ой, що ж із нами буде? — занив Гусик, щойно йому вдалося звільнити рот від кляпа.

— Замовкни, сцикун, — зло процідив Ден, аби приховати переляк. — Коли вже нас не викинули посеред річки з торбою каміння на шиї, то, мабуть, будуть допитувати про той портфель. Давай домовимося, що брехатимемо.

— А може ліпше правду? — несміливо запропонував Гусик.

— Що?! — знову визвірився Ден. — Про те, що Макака показав нам на вулиці якогось товстуна із тим портфелем і наказав будь-що поцупити і принести йому? От за це нас точно вб’ють. Якщо не вони — тоді Макака. Та й лохуваті ці дядьки. Якби серйозно збиралися докопуватися, то розсадили б нарізно — менти так завжди роблять. А цим будемо щось брехати.

— І хто ж такий той Макак чи Макака? — пролунав знайомий обом хлопцям голос. — І що ж то був за товстун?

Двері — не ті, крізь які їх завели до темної комірчини, а у протилежній стіні — раптом відчинилися і приміщення заповнилося яскравим світлом із сусідньої, розкішно вбраної кімнати. Виявилося — хлопців зачинили у темному передпокої кают-компанії.

— Ой! — лише й спромігся вимовити Гусик і присів, зіщулившись, у кутку в очікуванні стусанів.

Ден побачив перед собою того самого сивого чоловіка з козацькими вусами. За ним стояли близнюки, а віддалік ще один чолов’яга — середнього віку стрункий шатен, у чорних штанях та сорочці, вишитій білим по білому.

Досвідчений Ден, якого вуличне життя навчило шкурою відчувати небезпеку, швидко збагнув: нічогісінько їм тут не загрожує. Тієї ж миті він згадав, що зранку ріски у роті не мав — великий стіл кают-компанії був накритий до вечері. Хлопці вперше у житті бачили таку кулінарну розкіш.

Відірвавши погляд від столу, Ден помітив, що біля круглого ілюмінатора на окремому низькому столику стоїть — відкритий та порожній — той самий клятий шкіряний портфель, через який вони сюди потрапили.

— Розклáд, хлоп’ята, такий, — сказав старший. — Зараз добре вмиваєтеся під наглядом Мстислава й Мечислава, — він очима вказав на близнюків, — а потім будемо вечеряти, і ви нам усе старанно та щиросердно розповісте.

Олег сидів на великому ліжку, застеленому темно-синьою шовковою білизною. З вікна пентхауса було видно, як повз Монастирський острів, на якому стоїть біла церковка, проти течії іде великий корабель. Над водою шугали чайки, стрімко пірнаючи за хлібом, який кидали у хвилі пасажири лайнера. Олегові було байдуже до тієї мальовничої картини, як і взагалі до всього на світі. Він механічно перебрав у пам’яті події останньої доби: за наказом Людмили викупався та поголився, подзвонив матері, без інтонацій збрехавши, що нібито протягом усього тижня, коли від нього не було звісток, вивчав нові способи розповсюдження «Трамалайфу» на закритому корпоративному тренінгу. Телефонний зв’язок там заборонили — задля кращого психологічного занурення у тематику навчання та контакту з викладачами. А ще він дістав підвищення по службі. Подякував мамі за те, що не звернулася до міліції у його пошуках. І наостанок сказав, що додому повернеться не скоро — справи фірми вимагають відряджень. Мама ніби заспокоїлася.

— З тобою стало зовсім нецікаво трахатися, — гола Людмила ліниво потяглася на ліжку, — неначе на механічну ляльку перетворився. — Вона провела долонею молодикові від шиї до паху. — А такий класний був. Доведеться шукати іншого. Вставай, одягайся. — Вона простягла руку до пульта і парубок підвівся й почав натягати джинси. — Зараз іди униз. Транихиїл чекає на тебе.

Олег слухняно вийшов на сходи, що вели до лабораторії. Згори побачив Транихиїла, — так Людмила звала рудого товстуна, — який вкляк у своєму кріслі. Його обличчя, зазвичай жовтувате, сьогодні було блідо-сірим. Довкола крісла руданя міряв дрібними кроками підлогу якийсь невисокий опецькуватий чоловік. На його великій голові виблискувала червона лисина, облямована залишками хвилястого сивуватого волосся. На так само великому носі ледь трималися масивні окуляри з товстими скельцями, а розстебнутий коричневий піджак ледь не тріщав на спині і боках. Він нервово дріботів короткими ногами у штанях кольору кави з молоком і коричневих лакованих черевиках на високих підборах та мало не ридав, звертаючись до Транихиїла:

— Зник, зник без сліду! Я ж тримав його у власному сейфі, у себе в офісі, а він, Ви знаєте, дуже надійно охороняється. Може, у Вас є запас тієї речовини, як там вона зветься… біоінформацій на… або її можна синтезувати ще раз?