Відлуння у брамі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Йосипе, — крижаним тоном заговорив Транихиїл, загинаючи пальці, — відповідно до моєї домовленості з паном Шахсуваровим, за збереження таємниці результатів досліджень відповідаєте Ви. Це по-перше. У згаданій домовленості йдеться: я передаю Вам контейнер зі стартовим зразком синтезованої біоінформаційної речовини. Це по-друге. Ви ж мали негайно доправити її до Москви. Це по-третє. Натомість Ви навіщось поклали контейнер зі зразком до консервної бляшанки, яку звете своїм сейфом, і тепер просите мене прикрити вашу безвідповідальність. Проблема не в тому, чи можу я повторити дослід, хоча він дуже, дуже дорого коштує. Питання в іншому: ця речовина є… — Цієї миті він помітив присутність Олега, який, не криючись, зійшов униз і мовчки зупинився посеред лабораторії. — Ось, до речі, перший дієздатний експериментальний зразок універсального виконавця-біоробота, створений за допомогою речовини. Для запуску серійного виробництва таких моделей саме й потрібний препарат нового покоління, який Ви так бездарно втратили. За яких обставин, Йосипе, у Вас викрали контейнер? Розповідайте дуже детально.

— Я тільки на дві доби залишив його у себе в офісі, у сейфі. Ви ж самі сказали, що доки речовина у контейнері — її можна зберігати у кімнатних умовах, — під час цієї тиради товстун відійшов подалі від незворушного Олега. — Адже одразу вилетіти з Дніпропетровська до нашого спільного шефа я не міг — була затримка з отриманням дипломатичного паспорта. Самі розумієте: такий багаж надійніше переміщувати через кордон як дипломатичну пошту. Сьогодні ж, коли все вдало залагодилося і на мене чекав літак, я приїхав до офісу, відчинив сейф і побачив — портфель із контейнером зник без сліду. При цьому гроші та коштовності, які там зберігаються, ніби усі лишилися на місці. Я їх навіть не перелічував — до Вас квапився.

— Точно не перелічував? — перепитала Людмила, спускаючися сходами.

— Та ж не про те йдеться! — прогарчав Тед. — Отже Ви, Йосипе, достеменно не знаєте, коли трапилася крадіжка: день, два тому, чи сьогодні?

— Саме сьогодні, — прошепотів товстун.

— Йосипе, Ви ідіот! Як можна було довірити таку цінну річ сейфу? Звісно ж, ваша охорона нічого не знає!? Сподіваюся, Ви до міліції бодай не зверталися?

— Ні-ні!!! Яка може бути міліція — я ж розумію, — знітився Йосип. — А от щодо охорони… У мене працював водієм один молодий чоловік. Із дуже хорошими рекомендаціями, вправний, вихований, але сьогодні вранці він не вийшов на роботу, а його телефон постійно поза зоною досяжності.

— Зрозуміло. Якщо це він вкрав портфель, то може, і не здогадується про справжню цінність його вмісту, — припустила Людмила, — Але навіщо потрібно було класти контейнер у той портфель?

— Ну, саме у портфелі я збирався перевезти контейнер до Москви. Щоб у прикордонників та митників склалося враження, ніби я — заможний комерсант, якому навіть дипломатичний паспорт виправили. Подорожую практично без багажу, а у старому портфелі — ділові папери та фляжка улюбленого віскі. Контейнер дуже схожий саме на фляжку.

— Його так навмисне зроблено. До обставин зникнення портфеля та Вашого водія ми ще повернемося. Добре, що я встиг створити хоча б перший зразок робота. Ну що ж, Олеже, — звернувся Транихиїл до незворушного парубка, — схоже, що твоїм першим завданням буде пошук контейнера з біоінформаційним препаратом.

Олег байдуже спостерігав за руданем, який, періодично заглядаючи в пожовклий папірець із дивними — горизонтально витягнутими — літерами, блискавично тицяв пальцями по клавіатурі комп’ютера, набираючи якийсь текст. Тим часом добряче спітнілий Йосип, заламуючи руки та хекаючи від страху, продовжував ходити колами по лабораторії. Утім, він так само ретельно оминав Олега, боязко позираючи на нього здалеку. Зрештою Транихиїлові набридла метушлива паніка спільника, і він гримнув, аби той сів і не заважав зосередитися.

— Ви що, не бачите: мені треба передрукувати складне закляття давньою мовою, а тоді повісити його он на того лобуряку? — Транихиїл кивнув головою у бік непорушного Олега, ніби парубок був предметом інтер’єру.

— Це ж як? Ви хочете сказати, що за допомогою комп’ютера можна здійснювати закляття?

— Саме так. Але лише тоді, коли в організмі піддослідного вже міститься біоінформаційний препарат, контейнер із яким Ви так бездарно втратили. — Транихиїл востаннє звірився з текстом, на мить завмер, а потім впевнено тицьнув клавішу «Enter», закінчуючи у такий спосіб процедуру. — Має минути хвилин зо п’ять, поки закляття інсталюється у нашому дорогому хлопчикові. До речі, цей парубок тепер дійсно дуже і дуже дорогий. Я б сказав, просто безцінний. Зараз Олежка коштує вдесятеро більше, ніж хімічно чисте золото такої ваги, як він сам. Це перший у світі зразок… — у словах Транихиїла відчувалася гордовита самовдоволеність результатом свого експерименту, але він ураз спохмурнів. — І от тепер, через Вашу злочинну необачність, Йосипе, я мушу ризикувати цією коштовністю. Бо, крім Олега, ніхто краще й швидше не відшукає біоінформаційної речовини. А без неї серійне виробництво таких от безвідмовних біороботів неможливе. Якщо із цим гомункулом щось трапиться, шеф Вас у живих, напевне, не залишить. У дуже, дуже витончений спосіб він позбавить Вас Вашого нікчемного життя — і правильно зробить!

— Ну навіщо Ви кажете такі жахливі речі, Транихиїле? Порадьте краще, як цю коштовність убезпечити? — тремтячими губами проплямкав Йосип.

— Пошлеш за ним назирці своїх людей, — пролунав низький голос Людмили. — Це ж не зашкодить пошукам, Транихиїле?

— Не знаю, Людо, не знаю, але іншого виходу нема, — насупився той, знову зневажливо зиркнувши на Йосипа. — За будь-яких обставин ми мусимо повернути контейнер — адже хто знає, що мали на меті його викрадачі. Багато шансів, що Йосипів водій викрав портфель не знаючи, що у ньому — інакше чому тоді не взяв грошей та коштовностей із сейфа? Але питання: яким чином звичайний водій потрапив до офісу, що був під охороною та відчинив сейф, не лишивши слідів зламу… Ой, Людмило, боюся, що проти нас грають якісь потужні вороги, — Транихиїл говорив так, немов Йосипа й не було у лабораторії. — А що, як вони самі спробують створити біоробота?!

— Мені про це навіть думати страшно, — наважився подати голос товстун. — Та чи можливо, щоб мій колишній водій полював лише на портфель?

— На портфель?! — Людмила впритул поглянула на нього. — А що іще було у ньому, крім контейнера?

— Нічогісінько, слово честі, нічого!!!

— Де Ви його узяли? — не вгавала жінка.

— Придбав на… блошиному ринку…

— Казна-що! Покласти унікальний препарат до якогось старого непотребу, — лютився Транихиїл. — Трохи заспокоює те, що ми зможемо коригувати поведінку Олега у разі небезпеки для нього.

Людмила у своєму халаті кольору індиго пропливла лабораторією і, спершись на спинку шкіряного Транихиїлового крісла, зазирнула у монітор:

— А програма працюватиме без збоїв, її тандем з організмом відбувся?

— Зараз видно буде, — чоловік поглянув на шкалу інсталяції, яка показувала швидкість процесу. — Готово, — він поворушив мишкою і уп’явся очима в Олега. Той повільно розвернувся і неквапом рушив до передпокою.

Транихиїл аж спітнів від напруження, спостерігаючи за його діями. Парубок зупинився, немов щось пригадуючи, тоді упевнено підійшов до своїх модних черевиків і взувся. Уважно оглянув себе у дзеркалі, поправив зачіску та сорочку, поклав до барсетки пачку «Кінг Едвард» і взявся за ручку дверей. Та раптом зупинився й озирнувся, ніби щось шукаючи очима. Людмила простежила за його поглядом, взяла з туалетного столика флакон Олегового улюбленого парфуму і простягнула колишньому коханцеві. Парубок вдячно кивнув, побризкався — і мовчки залишив приміщення, щільно причинивши за собою двері. Вже на сходах, покопирсавшись у барсетці, переклав до кишені джинсів ключі від «Хонди» — як завше це робив перед виходом на вулицю.

Коли за Олегом зачинилися двері, Транихиїл полегшено зітхнув:

— Він, схоже, швидко відновлює побутові та соціальні навички. Тандем відбувся! Це дуже добре — мине трохи часу, й поведінку нашого біоробота неможливо буде відрізнити від поведінки пересічних людей. Так, Йосипе, тепер слухайте мене уважно! — Рудань обернувся до коротуна. — Ось кілька фотографій Олега. Роздасте їх Вашим охоронцям, нехай наглядають за хлопцем, але в жодному разі не підходять близько. Пересування об’єкта містом ми будемо відстежувати ще й за допомогою пристрою, схожого на GPS. На електронній карті Дніпропетровська буде видно, куди він прямує, тому немає потреби наближатися до парубка. Головне — не проґавити момент, коли робот візьме слід контейнера з біоінформаційною речовиною. Гадаю, ми зрозуміємо це зі змін у поведінці: він почне рухатися по прямій, максимально скорочуючи собі шлях до контейнера. З цієї миті він нагадуватиме божевільного, бо програма-закляття діятиме за власним алгоритмом, намагаючись якнайшвидше виконати завдання. Зрештою, він упреться в якусь стіну, двері чи іншу перешкоду й таким чином вкаже нам місце перебування контейнера. А от далі — вже справа Ваших охоронців. З моменту, коли ми знатимемо, де контейнер, я поверну Олега сюди, Ви ж, за допомогою своїх головорізів, подбаєте, щоб сюди повернувся і контейнер. І пам’ятайте, що препарат дуже дорого коштує, тому з можливими втратами з будь-чийого боку можете взагалі не рахуватися. Вам усе зрозуміло?

— Так! — товстун позадкував до дверей.