Відлуння у брамі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Чекістам тоді саме наказали викривати неблагонадійність усілякої «елітарної» публіки — керівників підприємств та установ, кадрових військових, вчених, письменників. Тож до відвертого наклепу на звичайного робітника вони поставилися без зайвого ентузіазму — не обіцяло таке «викриття» нових зірочок на погонах. Та коли з'ясували, що батько Івана був мобілізований на фронт із Казахстану, куди його сім’ю, розкуркулену у двадцятих роках, вислали зі старовинного козацького Трахтемирова, ситуація змінилася. Отже, фронтовик є «ворогом народу» у другому поколінні та ще й українською історією цікавиться! Тож його, про всяк випадок, засудили до десяти років таборів. Згодом останні п'ять замінили на заслання — все ж таки орденоносець.

А щойно термін батькового ув’язнення закінчився, мама разом із малим Іваном поїхали до місця його заслання — під Мінусинськ.

Шестирічний Іванко під час майже тритижневої подорожі потягами звернув увагу на загорнуту у полотняну тканину прямокутну дощечку, яка, здається, займала особливе місце серед їхніх скромних пожитків. Мама весь час повторювала, що тато дуже просив її привезти. Згадувала, що це єдина річ, яка лишилася йому від батька — Іванового розкуркуленого дідуся — і дивом вціліла під час війни. Якось, коли мама вийшла по харчі під час зупинки потяга, хлопчина з цікавості нишком розгорнув полотно. На пробитій в одному місці кулею дошці Іванко побачив якогось бородатого сивого чоловіка у шапці з хрестом. Фарби геть потьмяніли, але навколо голови бороданя яскраво сяяло золоте коло…

Наступні дванадцять років Іван жив у холодному Мінусинську, бо після закінчення терміну батькового заслання їм так і не дозволяли повернутися до України, а в іншому місці тато жити не погоджувався. Батьки багато розповідали синові про Батьківщину, завдяки їм він добре знав рідну мову та історію. Часто до родини навідувалися звільнені з таборів політв'язні, серед яких було чимало засуджених за «український буржуазний націоналізм», вояків УПА, священиків та селян. Від них Іван дедалі більше дізнавався про далеку Вкраїну.

Якось його батько важко захворів на запалення легенів. Гадаючи, що може померти, він покликав сина-підлітка, дістав із потаємної шухляди столу стародавню ікону святого Миколая — Іван згадав, що бачив її у потязі — і, натиснувши на нижній край, вийняв тонку дощечку. На ній було випалено та вирізано багато невідомих юнакові символів та незрозумілих малюнків. Потім батько довго та ретельно тлумачив ті зображення. А ще — пояснив, що саме має зробити син у Новомосковському соборі та стародавньому козацькому Трахтемирові у слушний час. На щастя, тоді тато одужав.

Та коли Іван вже служив у армії на космодромі Байконур у Казахстані, батька усе ж не стало — далися взнаки холодний клімат та фронтові рани. Посмертно його реабілітували — був розпал Хрущовської відлиги. Мамі дозволили повернулася до Новомосковська, де у невеликій хатині доживала віку її стара тітка. Ту пам’ятну ікону святого Миколая мама привезла з собою. Після армії до Новомосковська перебрався й Іван. Він вступив на престижний «ракетний», як називали фізико-технічний факультет Дніпропетровського університету мешканці міста. Потрапити до цього закритого закладу допомогла служба у ракетних військах.

У перші ж літні канікули студент Іван Погребняк подався до маленького села Трахтемирова на Київщині. Там, керуючись вказівками покійного батька та розпитавши сільських дітей, знайшов місце старої хати свого колись розкуркуленого та висланого до Казахстану діда. Садиба заросла акацією та яворами. У заростях посеред хатища жовтів облупленою глиною лише комин із димарем, на якому чорногузи прилаштували широкий «бриль» свого розхристаного гнізда — усе, що лишилося від колись заможного обійстя.

Іван присів перед комином, відколупав глину і почав промацувати цеглини внизу. Одну не без зусиль вдалося вийняти, однак невелика ніша за нею виявилася порожньою…

— Здоров був, — почувся за спиною голос.

Різко обернувшись та звівшись на ноги, Іван побачив під явором молодика приблизно його віку та статури. Вбраний він був по-міському.

— Ти, я дивлюся, не сільський, бо інакше знав би, що тут непоміченою й пташка не пролетить — не те, щоб людина вулицею пройшла. Чужого в селі бачать одразу. Тебе ще в автобусі жінки, які з базару їхали, запримітили. А коли ти заходився розпитувати, як потрапити на цей куток — мені одразу й переказали, що мабуть хтось із родичів із заслання повернувся та й навідав ці руїни.

— А Ви ким будете? — запитав Іван, розглядаючи незнайомця й дедалі більше дивуючись їхній схожості.

— Погребняком, буду. Гордієм звуть.

— А я Іван Погребняк…

— Отже, таки родичі. Тоді ходімо до хати, побалакаємо. Те, що ти шукав під цим комином, давно вже у мене, — Гордій простягнув руку й Іван відповів на його міцне рукостискання.

Парубки пішли вулицею, вітаючись із нечисленними перехожими та викликаючи їхню ледь приховану цікавість. Виявилося, що Гордій гостює в своєї бабусі. Вона жила у критій соломою мазанці неподалік берега Дніпра. Дорогою парубки з'ясували, що доводяться одне одному троюрідними братами — їхні діди були братами-близнюками. Гордій розповів, що приїздить сюди на канікули щороку, аби допомогти бабусі по господарству та порибалити на Дніпрі.

Сама бабця радо зустріла їх на чепурному, заквітчаному подвір'ї, і познайомившись з Іваном, одразу повела парубків до хати — обідати. Суха й жвава старенька розповіла, що діда Гордія — її чоловіка — ще у чотирнадцятому році забрали у москалі, себто мобілізували до царської армії. Після розпаду Російської імперії він воював у загонах Нестора Махна, а коли Україну остаточно здолала радянська влада, і отаман чкурнув від неї за кордон, Гордій повернувся ненадовго до брата у Трахтемирів. Одружився із нею, та й подалися вони до Канева — працювати в рибальській артілі. Це врятувало молоде подружжя та їхнього маленького сина — Гордієвого батька — спочатку від колективізації, тоді від Голодомору, але не від війни.

У перші дні, як прийшов німець, — оповідала бабуся, — забрали до війська і її двадцятилітнього сина, і чоловіка, якому було вже за сорок. Чоловік загинув майже у перші місяці — кинули його беззбройний батальйон на німецькі танки під Києвом. А сина, який до війни закінчив у Черкасах якісь авіаційні курси, спрямували до льотної школи і вже взимку сорок першого почав він бити фашиста у небі над Москвою. Дістав поранення, потрапив у госпіталь і там зійшовся з молоденькою медсестрою — землячкою з-під Кагарлика. Командування дозволило їм одружитися, і у сорок третьому з'явився Гордій. Та батько-льотчик не побачив первістка — загинув на Курській дузі. Молода вдова назвала сина так, як і просив чоловік, на честь його діда-бандуриста — Гордієм. Той бандурист — тато близнюків, дідів Гордія та Івана — і доводиться обом хлопцям прадідом, — завершила бабуся детальне роз’яснення їхнього родоводу.

Про себе ж сказала, що з початком окупації перебралася з Канева до Трахтемирова — тут ніхто, окрім чоловікових родичів, не знав, що вона дружина й мати фронтовиків. Тож меншою була небезпека, що її викажуть німцям. Оселилася у цій, тоді порожній і занедбаній хаті померлих під час Голодомору чоловікових родичів. Її записали до колгоспу, ще за німців, адже вони відновили колгоспи на окупованій території. Працювала там за трудодні, допоки ставало сили, а оце вже доживає віку, як і більшість українських солдатських удів. Гордієва ж мама по війні закінчила медичний інститут, працює лікарем у Києві. А він, студент-біолог, регулярно навідує бабусю тут, — старенька з неприховано гордістю поглянула на онука.

По обіді парубки вийшли у садок. Сівши на лаві під молодою яблунькою, Гордій розгорнув картонну теку, зав'язану шворками, діставши тонку дошку з випаленими та вирізаними на ній знаками — дуже подібну до тієї, що разом з іконою святого Миколая, лишилася Іванові у спадок від померлого у Мінусінську батька.

— Мій тато, дізнавшись, що мама при надії, — заговорив Гордій, — розповів їй про сховок у комині тієї зруйнованої хати. І переказав мамі, що його дід-бандурист заповів своїм синам-близнюкам дві такі дошки. Але перед тим, як його забрали до царської армії, він віддав свою на збереження твоєму дідові. Тато сказав мамі, що коли в них народиться син, то він, тобто я, має знайти цю дощечку. Нібито тут містяться зашифровані заклинання козаків-характерників, які здавна селилися довкола Трахтемирівського монастиря й передавали свої знання з роду в рід. Але як користуватися цими заклинаннями — мати мені не розповіла.

— Чому? — запитав Іван.

— Записувати свої слова батько заборонив, а достеменно запам’ятати вона не спромоглася. Сам розумієш: ішла війна — не до всілякої чаклунської маячні було тоді.

— Це зовсім не маячня!.. — заперечив Іван.

Спочатку він розповів Гордієві історію своєї частини тайнописного тексту, схованого в іконі святого Миколая, а тоді переказав, що дізнався від батька: у Новомосковському Троїцькому соборі, у старій козацькій іконі святих Петра й Павла, ще у вісімнадцятому сторіччі заховали і третю — головну — дошку, ключ до розшифрування записів на тих двох, що належать їм. Цей ключ, — Іван перейшов на шепіт, — йому також вдалося роздобути. Сталося це так.

— Мій батько розповідав, — говорив Іван, — що унікальний дерев’яний собор святої Трійці збудував наш далекий пращур Яків Погребняк. Було це одразу після знищення царицею-курвою Катериною Запорізької Січі. Тоді Новомосковськ звався Самарчиком і був козацьким паланковим містечком. Козацька старшина, прагнучи підкреслити його статус, замовила спорудження величного храму вправному у будівничій справі козакові Якову. Перед тим, як узятися до роботи, пішов він у плавні і кілька тижнів молився. Люди вже гадали, що помер або загинув козак. Аж раптом він повернувся — худий і змарнілий, а в руках ніс сплетену з лози модель дев’ятибанного храму. Оповідав, нібито зустрів у очеретах самого святого Миколу, який і подарував йому цей макет собору та наказав братися до будівництва. А ще мав козак при собі загорнуті у чисту ряднину три дошки, але їх нікому не показав. Собор він спорудив на диво швидко і без жодного цвяха. Злі язики плескали, ніби за допомогою чарів.

— Ну а дошки? — нетерпляче запитав Гордій.

— Дві з них Яків Погребняк віддав у спадок своєму синові і наказав передавати їх із роду в рід, допоки настане слушний час застосувати закодовані там знання, а що той час вже настав — спадкоємці самі збагнуть. Так, від батька до сина дощечки й переходили до старшого у роду Погребняків, аж поки не народилися у нашого прадіда двоє близнюків. Він поділив цей спадок між нашими дідами. Але третю дошку — ключ — Яків сховав у іконі Петра і Павла в соборі, заповівши, що і її віднайдуть у той самий «слушний час». Батько вважав, що час уже надходить і наказав мені віднайти третю дошку. Щойно я повернувся з армії — почав шукати сліди ікони першоверховних апостолів, але виявилося, що собор був перебудований ще у дев'ятнадцятому сторіччі, а ікони з нього розійшлися по усьому світові — шукай вітру в полі. Та мені дуже пощастило. Якось взимку нашу студентську групу примусово повели на екскурсію до Дніпропетровського історичного музею. Там, поміж козацьких старожитностей, зібраних Дмитром Яворницьким, я побачив і кілька ікон. В експозиції вони були представлені як зразки «наївного народного живопису». Вдаючи із себе нарваного «комсюка», я розпитав екскурсовода, звідкіля у музеї, «який має сприяти атеїстичному вихованню трудящих мас, могли з’явитися ці свідчення темноти й невігластва селянсько-козацької спільноти нашого краю до Великої Жовтневої Соціалістичної Революції?» Перелякана молода співробітниця відповіла, що на цьому наполіг нині покійний уже етнограф, який працював іще з академіком Яворницьким. Наступного ж тижня я знайшов родичів цього гідного чоловіка й задешево придбав у них аж чотири ікони, де зображувалися двоє апостолів. Щиро кажучи, я мало сподівався на успіх, але вирішив бодай із чогось розпочати. Та мені поталанило — в найбільшій іконі я виявив облаштований знайомим чином сховок. Таблиця тайнопису була на місці, ціла й неушкоджена. Отже, тепер ми з тобою володіємо повним зібранням текстів заклинань. Лишилося знайти того, хто навчить нас користуватися ними, бо самотужки це зробити навряд чи можливо.

Гордій не наважувався повірити у правдивість Іванової оповіді. Але розповів, що його батько, за материними словами, згадував, нібито десь на Трахтемирівщині до війни мешкав старий кобзар, який знає таємницю застосування заклинань. Майже усіх українських кобзарів комуністи знищили ще у тридцятих[8], але цей, чи не наймолодший, якось уцілів. Кажуть, що саме знання характерника його і врятували. Може, він і досі живий?

Наступного ранку Іван із Гордієм розпитали бабусю та сусідів і з’ясували, що нині кобзар працює лісником неподалік Канева.

[8] Мається на увазі всеукраїнський з’їзд кобзарів середини тридцятих у Харкові, усіх делегатів якого було розстріляно. Всі документи в архівах УРСР, що стосувалися цієї події, було знищено у 1950-х і лише у 90-х почали з’являтись окремі спогади.