Відлуння у брамі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Авантитул

Нарешті вдалося!

Нарешті вдалося! Сидячи за столом у лабораторії, Арсен Фількевич милувався результатом своїх кількарічних досліджень. Із захватом та гордістю милувався. Різні тварини, ув’язнені у клітках і тераріумах на стелажах попід стінами, поводилися так, як він бажав — однаковісінько. Дослідник повів «мишкою» комп’ютера праворуч — щурі, ховрахи, велика капібара[1] і дві жаби-ропухи — слухняно перемістилися до правих стінок своїх тісних помешкань. Рух ліворуч — усі теплокровні і холоднокровні піддослідні вирушають у зворотному напрямку, доки не впираються у протилежні стінки. Арсен продовжує рухати «мишку» ліворуч, і тварини, божеволіючи від зусиль, намагаються подолати стінки-перешкоди. Винахід діє! Безвідмовно! Можна братися до наступної серії дослідів — над мавпами, а тоді — і над людьми.

Він, мов хлопчисько, ще трохи побавився з тваринами, а тоді вимкнув приладдя і попрямував до передпокою. Там, за міцно зачиненими дверима, чекав молодий асистент Тед Россман, котрому не слід було знати про успішне завершення цього етапу досліджень. Арсен не мав жодного наміру ділитися з помічником технологією створення біологічних роботів.

Дослідник вийшов з лабораторії, щільно зачинивши за собою двері. Товстий кучерявий рудань Тед підвів погляд на шефа з-за монітору свого ноутбука і ледь ворухнув пальцями на «мишці». Тієї ж миті з кошика для сміття біля столу, з-під зіжмаканих паперів, виповзла довга і тонка змія кольору гречаної полови. Страховисько засичало і, роззявивши чорну пащеку, кинулося на Арсена. «Чорна мамба — шансів вижити після укусу немає!», — ця думка розриває мозок ученого одночасно з гострим болем у лівій нозі, майже над коліном. Арсен миттю опиняється біля столу, хапає ноутбук і щосили б’є ним по стільниці, екран згасає. Мамба на деякий час завмирає, ніби очманівши. Потому, непідвладна більше електронним командам, заповзає під стіл. Убивця встигає вислизнути в коридор — і за мить у кімнаті вже не чути його стрімких кроків.

Долаючи біль та судоми, Арсен витягає з кишені телефон і набирає: 911. Називає адресу лабораторії. Остання притомна думка вченого про те, що покидьок-асистент таки зумів поцупити плід його багаторічної роботи і навіть вперше застосував змію-робота на практиці. У слухавці ще чути голос оператора служби порятунку, але телефон випадає з Арсенової руки…

1. Курваль

Світло-синій джип «Хонда» впевнено мчав смугою зеленавого асфальту, легко долаючи нерівності та вибоїни на шосе. Цей шлях Олег знав із дитинства: раніше вони з батьком не раз їздили зі свого Кременчука до майже столичного Дніпропетровська. Він уже проминув Дніпродим[2] з його старими трамваями, пилюкою та велетенським смолоскипом рудого вогню над заводом при виїзді з міста. Це пекельне багаття без упину гріє атмосферу, безгосподарно спалюючи відходи якогось виробництва.

Зараз на узбіччі з’явиться статуя великого чорно-білого бугая із фарбованим під бронзу кільцем у носі. Це вже околиця Дніпропетровська. Покійний батько казав, що бугай мав символізувати надійність та міць заможної агрофірми, якою колись опікувався знаменитий Хазяїн. Як і багато хто з цих країв, він високо злетів на київські владні пагорби. Та коли почав зазіхати вже й на булаву — зловорожі конкуренти запроторили його на казенні харчі аж до далекої Каліфорнійщини.

Діставши з бардачка пачку дорогих сигарил із дерев’яними мундштуками, Олег затягнувся запашним вишневим димом. Не кожен молодий чоловік у свої двадцять два може дозволити собі сигарили «Кінг Едвард», не кажучи вже про цю машину, — майнула самовдоволена думка. Він ковзнув поглядом по своєму обличчю у дзеркалі сонцезахисної панелі. Темно-русявий густий «їжачок» жорсткого волосся над високим, без жодної зморшки лобом, прямі чорні брови, зовсім трохи потоншені епілятором стиліста-косметолога, зеленкувато-сірі очі, прямий ніс, виразні і сильні губи, які так подобаються його клієнткам. По засмаглій шиї за комір сліпучо-білої сорочки візерунчастою гадючкою спускається модне татуювання, у правому вусі виблискує діамантик сережки. Жиголо! Із яких лишень нафталінових покладів виповзло це слівце?

Олегові мимоволі спадає на пам’ять один випадок. Якось в Одесі його разом із однією з перших клієнток — Мотрею — заскочив у ліжку її невдалий залицяльник, хитруватий п’яничка непевного віку на ім’я Сьома. Він мав інтерес не так до пишних форм тієї підтоптаної удови-німфоманки, як до кількох її крамниць у місті та яток на ринку «Сьомий кілометр».

Хекаючи смородом перегару, Сьома бігав спальнею, не ризикуючи наближатися до сильного, але вкрай зніяковілого за таких обставин Олега, і репетував: «Геть! Геть забирайся, жиголо приблудний, альфонс полтавський!». А той «жиголо» похапцем натягував джинси і гарячково думав, як би ото проскочити повз верескливого Сьому. Та раптом коротконога Мотря велично підвелася зі свого монументального ліжка, поцілувала Олега у міцне плече і, мовби й не було тут отого крикуна, заявила: за зіпсований післяоргазмовий розслабон її любий хлопчик матиме до звичного гонорару ще й бонус-подаруночок. Сьома замовк на півслові, хапаючи чорним ротом повітря. Так Олег дізнався, як зветься його нова професія, та одержав сережку із діамантом. Напевне, справжнім.

Два роки тому його батько — солідний обережний підприємець, який мав частку у бензиновому бізнесі, — дощової ночі на швидкості врізався у бетонну будку автобусної зупинки на трасі Полтава — Кременчук. Олег добре знав, що тато ніколи не їздив так необачно…

Батькові ділові партнери сказали всі належні слова на бучному похороні. А потому повідомили матері, нібито покійний заборгував їм гроші, значно більші за його частку у спільному бізнесі. Проте вони, звісно ж, «дарують» спадкоємцям ті борги. Після похорону ніхто з колишніх татових «бізнес-друзів» більше не спілкувався з осиротілою родиною. Згодом їм переказували, що батькову частку в підприємстві прибрав до рук якийсь чиновний бандит.

Олег із мамою та маленькою хворобливою сестрою опинилися на межі злиднів. Мама пішла працювати куховаркою до їдальні Колісного заводу. Сестру відправили до бабусі, яка мала будиночок у приватному секторі. Олег також мусив шукати заробітку. З дитинства він добре плавав, був міцним та струнким — словом, показним. Тож легко отримав кепсько оплачувану, але нескладну роботу рятувальника на засміченому міському пляжі. А ось із мрією про вступ до Київського університету довелося розпрощатися. Хлопець прагнув стати вченим-біологом, багато разів перемагав на шкільних олімпіадах з біології, хімії та інформатики. Вчителі казали батькам, що в Олега дивовижно розвинені наукова інтуїція та схильність до парадоксального мислення.

Спекотної липневої суботи відпочивальники повиходили на пляж із самого ранку — поспішали зайняти місця у затінку, аби не смажитися цілий день на осонні. Коли надійшло трійко дівчат, вільний затінок лишався тільки біля дощаного вагончика, що правив за приміщення рятувальної станції. Дві були фарбованими білявками, довгоногими, в яскравих купальниках і з таким самим макіяжем. Вони палили цигарки та матюкалися. Говорили голосно, аби Олегові, який сидів поряд на ганку, було зрозуміло, що дівулі — «круті», дорослі, незалежні і досвідчені. Третя — невисока на зріст, доладна, русява і мовчазна — правила товаришкам за предмет жартів та кпинів. Олег так і не збагнув, що ж тримало докупи цю трійцю. Але запам’ятав — дівчину звати Ніна, вона займається гімнастикою та мріє стати фахівцем зі спортивної медицини. Хлопець зловив себе на думці, що йому приємно дивитися на Ніну, хочеться більше знати про неї. Однак підійти і завести розмову йому завадив лемент якоїсь матусі. Жінка кричала, що ніде не може знайти свого малюка. Рятувальник побіг на допомогу.

Та шарварок виявився марним — Олег знайшов зниклого хлопчика у найдальшому кінці пляжу. Він із друзями погнався за вужиком і залишився гратися там. Коли парубок повернувся, дівчачого гурту в затінку вже не було.

Проте наступного дня, ближче до обіду, вони з’явилися на пляжі знову. Було задушливо, хмарилося. Людей прийшло мало, але дівчата все одно розташувалися у зоні звукової досяжності Олега. Усе повторювалося — ті самі цигарки, лайки, кпини з русявої товаришки. Потім білявки лінькувато викупалися, лишивши її стерегти речі. А коли вийшли на берег, до гурту, грузнучи у піску, підкотив старий зелений «Жигуль». У ньому сиділи двоє типів у темних окулярах та з цигарками в зубах. Вони забрали блондинок і, розкидаючи пісок навсібіч, поїхали геть. За машиною поволікся голосний шлейф пісні «Бєлий лєбєдь». Ніна почала збиратися додому. Олег чув, що вона навідріз відмовилася скласти компанію фарбованим подругам з типами у «Жигулях».

Не встигла вона покласти до сумки пляжне покривало, як раптом впала злива; між Олегом і Ніною стала стіна води. Він покликав дівчину до вагончика, але та розгублено вклякла під щільними струменями. Рятувальник у три стрибки підскочив до неї, схопив на руки, і за мить вони стояли у безпечному затишку вагончика. Хлопець не поспішав розімкнути обійми, та й Ніна не відсахнулася від його теплих грудей.

…Ніколи ще рятувальна станція не здавалася Олегові такою… романтичною, чи що…

Вони зустрічалися два тижні, а тоді Ніна несподівано повідомила, що її тато — інженер-нафтовик — підписав контракт із нафтопереробним заводом у Кувейті. За угодою, батько родини отримував прекрасне житло, платню та соціальні гарантії на дружину і дітей. Єдиний мінус — від’їжджати Ніна мала вже за кілька днів. Олег намагався вмовити кохану залишитися з ним, але варто їй було натякнути про це батькам, як дівчину перестали випускати на вулицю та відібрали телефон. Ніниної інтернет-адреси Олег не мав, бо свій старий, ще батьком подарований ноутбук заклав у ломбард, а зізнатися у цьому посоромився. Тож вигадав непереконливу історію, нібито є принциповим противником інтернет-комунікації. Так закохані загубилися.

Якось, вже наприкінці вересня, на пляж двома джипами приїхала компанія з кількох парубійків та високої, рудоволосої вродливої жінки «бальзаківського віку». Поводилися хлопці галасливо, нахабно, а тому швидко розігнали нечисленних у будень відпочивальників. Коли ж добре сп’яніли та наїлися тут-таки підсмажених шашликів, почали хизуватися один перед одним пістолетами, прицілюючись у саморобні мішені на деревах. На щастя, один серед них виявився тверезішим і розважливішим — він трохи охолодив п’яних хвальків, організувавши між ними азартне змагання з армреслінгу.

А жінка відверто нудьгувала. Посидівши трохи у компанії, вона босоніж пішла берегом до дерев’яного причалу, де сидів Олег. Повільно піднялася хиткими сходами і нетвердою ходою рушила самим краєм дошки, ризикуючи впасти у воду. Хлопець деякий час спостерігав за нетверезою пані, а потім мусив подати їй руку, бо гепнулася б таки у прохолодну вже воду.

Жінка сіла поруч, звісивши стрункі ноги, ледь прикриті легкою сукнею. Назвалася Інгою, почала розпитувати про Кременчук, про батьків, роботу, ще про щось несуттєве. Відповіді слухала неуважно — більше неприховано розглядала його статуру. Врешті взяла мобілку, що висіла на шиї, і попросила когось із її компанії принести пляшку коньяку та дві склянки. Це прохання було виконане швидко і без заперечень. Олег почав було відмовлятися від випивки на робочому місці, але Інга просто обійняла його лівою рукою за плече, а правою влила мало не двісті грамів, пекучого хмільного напою йому до рота.

Розмова пожвавішала. Інга розповіла, що її з трирічним сином нещодавно покинув чоловік задля молодшої. Проте вона, працюючи у Державному фонді приватизації, має вдосталь грошей і може ні в чому собі не відмовляти. Ця компанія — так би мовити, її молодші колеги по бізнесу. Олег їй подобається, і вона не проти продовжити їхнє знайомство сьогодні увечері в одній затишній квартирі в центрі. Нехай він запам’ятає адресу і «підгрібає» туди на восьму.

Додому Олег повернувся лише вранці. Було трохи огидно від того, що Інга використала його, як їй заманулося, але кілька вільно конвертованих зелених папірців у кишені притамовували це відчуття.

Їхні стосунки тривали до Нового року. Інга наполягла, аби Олег отримав права водія, регулярно ходив до тренажерного залу, носив стильний одяг та зачіски. Він часто супроводжував свою щедру коханку у ділових відрядженнях по країні, відвідував разом із нею корпоративні вечірки та презентації. Чоловіки на хлопця зиркали зверхньо, поблажливо, спілкування уникали. А от жінки не оминали Олега зацікавленими поглядами.

[1] Капібара — найбільший у світі гризун, поширений у Південній Америці.

[2] «Дніпродим» — народна назва міста Дніпродзержинська.