Мандри Лемюеля Гуллівера: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Трохи згодом, коли вони побачили, що я не прошу більше їсти, переді мною з'явився той самий вельможа. Він, злізши на мою праву ногу, наблизився до мого обличчя в супроводі почту з дванадцяти чоловік. Він присунув мені під самісінькі очі вірчий лист за монаршим підписом і говорив зі мною без будь-яких ознак невдоволення, але вельми рішучим тоном. Промовляючи, він часто тицяв пальцем, як виявилось потім, у напрямку столиці, що була за півмилі від нас: державна рада ухвалила перевезти мене туди. Я відповів небагатьма словами. Вільною лівою рукою я кілька разів доторкнувся до правої (але проносив її високо над головою його ясновельможності — боявся зачепити його чи когось із його почту), а тоді до своєї голови та тіла, показуючи, що хочу визволитись.

Він, здається, досить добре зрозумів мене, бо заперечливо похитав головою і рухом руки пояснив, що мене одвезуть у столицю як полоненого. Воднораз іншими знаками він дав мені зрозуміти, що в мене буде вдосталь їсти та пити і що зі мною поводитимуться дуже добре. Мені знову захотілося розірвати свої пута. Але, відчувши пекучий біль від стріл на своїх грудях та обличчі, які були всі в пухирях, і побачивши, що натовп довкола зростає, я на мигах показав їм: хай вони роблять зі мною що хочуть. Після того вельможа зі своїм почтом пішов, чемно попрощавшися зі мною: всі вони були в дуже доброму гуморі. Незабаром я почув вигуки, і біля мого лівого боку закомашилося багато людей. Вони попустили мені прив'язі так, щоб я міг повернутися на правий бік. Перед тим вони намазали мені обличчя й руки якоюсь маззю, що дуже приємно пахла, і біль, заподіяний стрілами, за кілька хвилин утамувався. Все це, на додачу до їхніх дуже поживних страв і напоїв, схилило мене на сон. Я проспав щось із вісім годин, як довідався згодом. Та й не дивно, бо лікарі, з наказу імператора, підсипали у вино сонного зілля.

Знайшовши мене сонного на березі, тубільці зразу відрядили гінця до імператора, і державна рада ухвалила зв'язати мене описаним вище способом (зроблено це вночі, коли я спав), а також надіслати мені силу їжі та питва і приготувати екіпаж, щоб перевезти мене до столиці.

Ці люди — чудові математики. Вони досягли великих успіхів у механіці завдяки підтримці свого імператора, відомого покровителя наук. У цього монарха є багато пристроїв на колесах, щоб перевозити колоди та інші важкі вантажі. Він часто будує величезні військові кораблі, деякі до дев'яти футів завдовжки, в місцевості, де росте будівельне дерево, і звідти їх цими пристроями перевозять ярдів за триста — чотириста до моря.

П'ятсот інженерів і теслярів зараз же заходились будувати щонайбільший екіпаж, який будь-коли бачили в цій країні. То була дерев'яна платформа дюймів на три від землі, футів у сім завдовжки і чотири завширшки, поставлена на двадцять два колеса. Всю цю роботу було виконано протягом чотирьох годин по моєму прибутті на острів. Поява цієї платформи і викликала гомін, який я почув, прокинувшись. Її поставили поряд зі мною. Але найбільші труднощі полягали в тім, щоб підняти мене і покласти на платформу. Для цього тубільці вкопали вісімдесят стовпів в один фут заввишки і канатами, не товщими за нашу дратву, обвили мені шию, руки, ноги та тулуб. Дев'ятсот найдужчих чоловіків тягли шворочки крізь силу блоків, почеплених на стовпи, і за три години я лежав уже на платформі, міцно прив'язаний до неї.

Про все це мені розповіли згодом, бо під час цієї операції я спав глибоким сном; той сон навіяло мені сонне зілля, підсипане у вино. Тисяча п'ятсот найбільших коней короля, кожен у чотири з половиною дюйми заввишки, мали перевезти мене до столиці, що, як уже я казав, лежала за півмилі від того місця.

Години через чотири після того, як ми рушили в дорогу, стався один дуже кумедний випадок. Платформу спинили на хвилину, щоб полагодити щось там. Скориставшися з нагоди, двоє чи троє молодих тубільців захотіли подивитися, який я маю вигляд, коли сплю. Вони здерлися на платформу і обережненько підійшли до мого обличчя. Один із них, гвардійський офіцер, засунув мені в ліву ніздрю вістря свого списа, що залоскотало мене, наче соломинка. Я чхнув і прокинувся, а ті троє непомітно зникли. Тільки через три тижні довідався я про причину мого раптового пробудження.

Ми їхали до самого вечора, потім спинилися на відпочинок, і з обох боків платформи стало п'ятсот вартових — половина із запаленими смолоскипами, а решта з луками та стрілами напоготові, щоб стріляти, тільки-но я поворухнуся. На світанку ми рушили далі і до полудня опинилися за двісті ярдів од столиці. Там нас зустрів імператор із своїм двором, але міністри, боячись за життя його величності, відрадили його сходити на мене, щоб не наражатись на небезпеку.

На майдані, де зупинилася платформа, стояв старовинний храм, що вважався найбільшим у всій державі. Кілька років тому, зганьблений брутальним убивством, він утратив для цього релігійного народу своє значення, і його стали використовувати для громадських потреб, винісши звідти всі церковні оздоби. У цій будівлі й вирішили мене оселити. Головні північні двері були чотири фути заввишки і два завширшки, і я вільно міг пролізти крізь них. По обидва боки дверей, дюймів на шість од землі, було по невеличкому вікну. Крізь ліве вікно двірський коваль просунув дев'яносто один ланцюг розміром з ланцюжок на годинниках європейських дам і прикріпив їх тридцятьма шістьма замками до моєї лівої ноги.

Через дорогу, футів за двадцять од храму, стояла п'ятифутова башта. Я сам не бачив, а чув од інших, що імператор разом з багатьма вельможами зійшов на башту і звідти дивився на мене. Переказують, що з міста вийшло з тою ж метою понад сто тисяч городян, і я думаю — принаймні тисяч із десять їх здерлося драбинами того ж таки дня на мене, незважаючи на сторожу. Але незабаром видали наказ, що забороняв таке під страхом смерті.

Пересвідчившись, що порвати ланцюги я не здужаю, майстри перерізали всі нитки на моєму тілі, після чого я звівся на ноги в дуже сумному настрої. Не можна описати, як усі здивувались і загаласували, побачивши, що я встав і ходжу. Ланцюги на моїй лівій нозі були футів зо два завдовжки й дозволяли мені ходити туди та сюди, описуючи півколо, а також залазити всередину храму і лежати там, простягшись на ввесь зріст.

РОЗДІЛ II

Імператор Ліліпутії в супроводі багатьох вельмож приходить подивитись на автора в його ув'язненні. Опис особи та одягу імператора. Щоб навчити автора ліліпутської мови, до нього приставлено вчителів. Своєю сумирною поведінкою він заслуговує ласку імператора. Коли його обшукують, шаблю та пістолі відбирають.

Підвівшись, я поглянув навкруги, і мушу визнати, що ніколи не бачив приємнішого краєвиду. Вся місцевість здавалася суцільним садом, а обгороджені лани, приблизно сорок футів кожний, нагадували грядки квітів. Лани чергувалися з лісами, де найвищі дерева, на мій погляд, були до семи футів заввишки. Ліворуч од себе я бачив місто, що скидалося на театральні декорації.

Тим часом імператор зійшов з башти і верхи наближався до мене. Хоч як добре був вимуштруваний його кінь, та, побачивши таку величезну постать, що здалася йому живого горою, він злякався і став дибки. Але імператор був чудовим вершником і всидів у сідлі, аж поки підбігли придворні. Вхопивши коня за вуздечку, вони допомогли імператорові злізти. Його величність з великим подивом оглядав мене з усіх боків, не підходячи, проте ближче як на довжину мого ланцюга. З його наказу двірські кухарі та комірники, що були напоготові, підвезли до мене на двоколісних візках їжу та напої і поставили їх так, щоб я міг дістати. Я взяв ті візки і швидко спорожнив їх. Двадцять із них були повні м'яса, десять — вина. Кожен візок з м'ясом став мені на два-три добрих ковтки, а вино, налите в десять череп'яних посудин, я вилив просто у візок, випив його одним духом і так само зробив з рештою. Імператриця й молоді принци та принцеси разом з двірськими дамами спершу сиділи в кріслах оддалік, а після пригоди з конем повставали і підійшли ближче до імператора, якого я хочу зараз описати.

На зріст він майже на цілий мій ніготь вищий за першого-ліпшого із своїх придворних: самого цього досить, щоб викликати особливу пошану до нього. Риси обличчя його гострі й мужні, ніс — орлиний, шкіра — оливково-смаглява, постать — струнка; у рухах цього монарха була грація, у поводженні — велич. Він був уже немолодий як на ліліпута — мав двадцять вісім років і дев'ять місяців і правив щасливо та переможно. Щоб краще бачити його, я ліг на бік, і його обличчя опинилося на одному рівні з моїм, а стояв він за якихось три ярди від мене. Згодом я не раз брав його на руки і тому не можу помилитися в моєму описі.

Його вбрання було дуже просте і являло собою щось середнє між азіатським та європейським одягом. На голові він мав легкий золотий шолом, прикрашений самоцвітами, з пером на гребені. На випадок, якби я розірвав ланцюг, він держав напоготові у руці оголений меч дюймів на три завдовжки. Піхви й руків'я його були оздоблені діамантами. Голос у імператора був пронизливий і такий чистий та виразний, що я добре чув його, навіть стоячи на ввесь зріст. Дами та вельможі були вбрані розкішно, і місце, де вони стояли, нагадувало розстелену на землі спідницю, гаптовану сріблом та золотом. Його величність раз у раз озивався до мене. Я відповідав йому, але ні він, ні я не розуміли один одного. Тут-таки було багато священнослужителів та правників (так я здогадався з їхнього одягу), яким наказано було заговорити зі мною. Я озивався до них усіма мовами, які знав хоч трохи, в тому числі німецькою, голландською, латинською, французькою, іспанською, італійською, та все марно.

За дві години імператор та двір повернулися в місто, і я залишився сам, під сильною вартою, що мала охороняти мене від настирливості і, можливо, від лихих намірів юрби, яка нетерпляче тиснулася до мене. Коли я сидів біля дверей свого житла, дехто наважився навіть стріляти в мене, і одна стріла мало не влучила мені в ліве око. Полковник наказав схопити шістьох заводіяк; він вирішив, щоб найкраще покарати їх. віддати зв'язаних мені до рук. Підштовхувані списами солдатів, злочинці наблизились до мене. Я удав, ніби хочу з'їсти живцем одного з них, а решту поклав у кишеню куртки. Бідолаха відчайдушно репетував, а полковник та офіцери дуже хвилювались, надто коли побачили, що я видобув з кишені складаного ножа. Та я незабаром заспокоїв їх. Приязно дивлячись на полоненого, перерізав ножем нитки, якими він був зв'язаний, і обережно спустив його на землю. Він одразу втік. Так само зробив я і з іншими, видобуваючи їх по одному з кишені. Я побачив, що моя великодушність справила добре враження на солдатів та народ; згодом це придалося мені й при дворі.

Проти ночі я не без труднощів заліз у своє приміщення, де ліг просто на землю. Так довелося мені спати два тижні, поки з наказу імператора виготовили для мене постіль. На возах привезли шістсот матраців. Сто п'ятдесят штук їх зшили докупи, зробивши один, що підходив мені й довжиною, і шириною. Таких матраців було покладено один на один чотири; а втім, я б міг обійтися й без них, бо ця постіль була не набагато м'якша за кам'яну підлогу. За таким самим розрахунком було пошито для мене простирадла й ковдри, досить пристойні, як на людину, що стільки часу поневірялася без постелі.

Коли про моє прибуття стало відомо по всій державі, подивитись на мене посунула сила заможного, ледачого й цікавого люду. Села спустіли майже зовсім, і, якби імператор не видав спеціальних наказів та розпоряджень, сільське господарство країни дуже занепало б. Накази приписували, щоб кожний, хто бачив мене один раз, негайно повертався додому, і забороняли наближатися до мого приміщення ближче як на п'ятдесят ярдів без особливого на це дозволу від двору, що дало великий прибуток міністрам.

Тим часом імператор раз у раз скликав державну раду обговорювати питання про мою дальшу долю. Як довідавсь я згодом від одного мого приятеля, особи вельми поважної й обізнаної з усіма державними таємницями, двір дуже турбувало питання про те, що робити зі мною. Вони боялися, щоб я не визволився, але й утримувати мене коштувало б дуже дорого і могло викликати голод у державі. Декотрі пропонували заморити мене голодом або засипати мені обличчя та руки отруєними стрілами, від чого я швидко загинув би. Проте цей план викликав побоювання, що такий великий труп, гниючи, спричиниться до пошестей у столиці, які можуть поширитися й на цілу державу.

У розпалі наради до дверей великої зали підійшло кілька офіцерів, і двоє з них, впущені туди, розповіли про щойно згаданий випадок з шістьма злочинцями. Це справило таке добре враження на його величність та на всю раду, що відразу був виданий наказ, який зобов'язував усі села на дев'ятсот ярдів од столиці приставляти до мене щоранку шість волів, сорок овець та іншу живність разом з відповідною кількістю хліба, вина та всяких напоїв. Платили за них із скарбниці його величності, бо імператор жив переважно прибутками від власних маєтків і рідко, хіба що в найважливіших випадках, удавався по субсидію до своїх підданців.

Прислуговувати мені поставили шістсот чоловік, яким визначили платню, достатню для їхнього прожитку, і нап'яли їм біля моїх дверей вигідні намети. Триста кравців дістали розпорядження пошити мені одяг за тамтешнім фасоном. Шестеро найвизначніших учених мали вчити мене ліліпутської мови. І, нарешті, всіх коней з імператорських стаєнь — так само, як і коней вельмож та вартових, — мали часто виїжджувати в моїй присутності, щоб призвичаїти їх до мене.

Всі ці накази були негайно здійснені, і за три тижні я зробив великі успіхи у вивченні їхньої мови. Під цей час імператор не раз ушановував мене своїми візитами, і йому подобалось бути присутнім на лекціях, що їх давали мені мої вчителі. Я міг уже сяк-так розмовляти з імператором. Перше речення, яке я вивчив, було прохання ласкаво повернути мені волю. Ставши навколішки, я повторював його щодня. Скільки я міг зрозуміти, він одповідав, що це справа часу, що розв'язати її він може тільки у згоді з радою і що спершу я повинен заприсягтися жити в мирі з ним і його державою. Проте він обіцяв, що зі мною поводитимуться цілком добре, і порадив заслужити своєю поведінкою його прихильність, а також симпатію його підданців. Одного дня він попросив, щоб я не ображався, коли він накаже обшукати мене: в мене, мовляв, напевно, є зброя, що повинна бути небезпечною, коли вона відповідає розмірам такої величезної істоти. Я відповів, що його величність може заспокоїтись і що я ладен роздягтися тут-таки перед ним і повивертати всі свої кишені. Все це я переказав почасти словами, а почасти на мигах. Імператор відповів, що, згідно з законами, обшук провадитимуть двоє його чиновників, і додав, що зробити це, безперечно, вони зможуть лише з моєї згоди та з моєю допомогою. Певний мого благородства та слухняності, він з довірою передає їх мені до рук. Все відібране в мене повернуть, коли я вирушатиму додому, або заплатять за нього стільки, скільки я сам призначу.

Взявши в руки обох чиновників, я поклав їх спершу в кишені мого камзола, а потім в усі кишені, крім двох у куртці та однієї потайної, якої я не хотів давати обшукувати, бо в ній лежало кілька необхідних мені дрібних речей. В одній з кишень куртки був мій срібний годинник, а в другій — гаманець з кількома золотими монетами. Чиновники, маючи при собі пера, чорнило й папір, склали докладний список усього, що бачили, а закінчивши роботу, попросили спустити їх на землю для доповіді імператорові. Той список я згодом переклав на англійську мову. Ось цей переклад повністю:

Коли імператорові прочитали цей список, він запропонував мені, правда, дуже чемно, здати йому дещо із зазначених речей. Насамперед він назвав мою шаблю, піхви й усе, що було при них. Тим часом трьом тисячам чоловік із свого добірного війська (які того дня несли охорону палацу) він звелів оточити мене на певній відстані і мати напоготові стріли та луки. Але я того не помітив, бо очі мої були спрямовані на його величність. Далі він зажадав, щоб я витяг шаблю з піхов, і хоч вона й узялася трохи іржею від морської води, та, коли я став вимахувати нею, заблищала проти сонця так, що все військо скрикнуло — чи то з ляку, чи то з несподіванки. Його величність — безперечно, найодважніший із монархів — злякався менше, ніж я сподівався. Він звелів мені вкласти шаблю в піхви і кинути їх якомога обережніше на шість ярдів од кінця мого ланцюга.

Далі він зажадав один із порожніх залізних стовпів, як він називав мої кишенькові пістолі. Я вийняв пістоль, пояснив, як міг, його призначення і зарядив самим порохом, що, на щастя, не змок у щільно заткнутій порохівниці. Попередивши імператора, щоб він не злякався, я вистрілив у повітря. Це справило враження куди більше, ніж шабля. Сотні людей попадали, наче мертві, і навіть імператор, хоч і втримався на ногах, довгенько не міг прийти до пам'яті.

Я віддав йому обидва пістолі разом з порохівницею та кулями і попросив держати порох якнайдалі від вогню, бо він міг спалахнути від найменшої іскри і висадити в повітря палац його величності. Так само віддав я і годинник. Імператор дуже зацікавився ним, оглянув і звелів найвищим на зріст гвардійцям однести його, просунувши крізь вушко палицю, як-от в Англії носять барильця з елем[10]. Йому дуже сподобався безнастанний шум механізму і рух хвилинної стрілки, який він виразно бачив, бо зір у них гостріший, ніж у нас. Він запропонував своїм ученим висловити їхню думку про цю машину. Читач легко догадається, що думки вчених були дуже розбіжні, а до того ще й плутані і далекі від істини.

Потім я передав їм срібні й мідні монети, гаманець з дев'ятьма великими та кількома меншими золотими монетами, ніж, бритву, гребінець, срібну табакерку, носову хусточку та записну книжку. Шаблю, пістолі й порохівницю відвезли до арсеналу його величності, а решту добра повернули мені.

Як уже я казав, у мене була потайна кишеня, якої не помітили обшукувачі: там лежали окуляри (якими я, маючи слабі очі, іноді користуюся), кишенькова підзорна труба та кілька дрібниць. Я подумав, що вони не мають ніякої цінності для імператора, і вважав, що маю право не показувати їх, бо боявся, що мені їх зіпсують або загублять, якщо я зважуся віддати їх:

[10] Ель — сорт англійського пива.