Мандри Лемюеля Гуллівера: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Я дуже добре знаю, як мало слави дають твори, що не вимагають від автора ні таланту, ні освіти і взагалі ніяких здібностей, крім доброї пам'яті та акуратних записів у щоденнику. Але навіть такою славою автор книги про подорожі тішиться недовго. Адже незабаром інші мандрівники відвідають описані мною країни, викриють мої помилки і зроблять багато власних відкрить. Відсунувши мене в тінь, вони стануть на моє місце і примусять світ зовсім забути про мене.

Та я пишу не заради слави. Єдина моя мета — благо суспільства. Я звертаюся до тих людей, у яких залишилася хоч крихта розуму. Невже вони, познайомившися з чеснотами благородних гуїгнгнмів, не соромитимуться наших хиб та вад? Принаймні візьмімо собі за зразок бробдінгнежців, погляди яких на врядування та на мораль нам усім не завадило б наслідувати. Нехай розсудливий читач уважніше вивчить ці записки і сам зробить належні висновки.

Я вже радий тим, що сумління моє чисте. Ніхто не може зробити найменших закидів мені, як авторові цієї книги. Бо які закиди можна робити письменникові, що розповідає про самі тільки голі факти, які мали місце в таких далеких країнах, де ми не маємо жодних політичних або торговельних інтересів? Я старанно уникав помилок, якими часто аж надто справедливо дорікають авторам творів про мандрівки. До того ж я не маю нічого спільного з жодною партією й пишу без упередженості або лихого наміру проти якоїсь людини або групи людей. Я пишу з благородною метою навчити людей, бо маю право, без зайвої скромності, претендувати серед них на певну перевагу, яку дало мені довге перебування серед найдовершеніших істот — гуїгнгнмів. Пишу я, не думаючи ні про користь, ні про похвалу. Я ніколи не прохоплююсь словом, що скидалось би на огиду або могло б хоч трохи зачепити навіть найуразливіших. Отож сподіваюсь, я маю право назвати себе цілком чесним письменником, і мені нічого боятися ні шпигунів, ні донощиків, ні таємних агентів, ні інших представників цього продажного племені.

Мені, признаюся, нашіптували, що, як англійський підданець, я мусив негайно повідомити про описані мною країни державного секретаря, бо всі відкриті англійцем землі мають належати англійській короні. Та я не думаю, щоб завоювати їх було так легко, як колись Фернандові Кортесу подолати бідолашних індіанців у Америці. Навряд чи варто відряджати армію або флот для того, щоб завоювати ліліпутів. Гадаю, що небезпечно було б нападати на бробдінгнежців, і не знаю, чи добре почуватиме себе англійське військо, маючи над головою летючий острів Лапуту. Гуїгнгнми, правда, нібито не дуже готові до війни, бо зовсім не обізнані з воєнною наукою і не мають ніякої зброї. Але якби я був міністром, то не порадив би заводитися з ними. Їхній природний розум, одностайність, безстрашність і патріотизм можуть заступити їм брак воєнних знань. Уявіть собі, що було б, якби двадцять тисяч гуїгнгнмів вдерлися в середину нашої армії, перемішали лави, поперекидали обози і почали бити копитами солдатів.

Але мені здається, що, замість завойовувати цю благородну націю, краще було б попросити її прислати своїх представників для цивілізації Європи. Вони принаймні навчили б нас честі, справедливості, правдивості, помірності, солідарності, цнотливості, дружби, доброзичливості та вірності. Назви всіх цих чеснот досі збереглися в більшості наших мов. Я зустрічав їх не лише в давніх, а навіть і в сучасних авторів.

До того ж я маю ще одну причину, яка стримує мене від того, щоб відкрити, де лежать ці землі. Правду кажучи, я став трохи сумніватися, чи справедливо чинять європейські монархи з відкритими країнами. Наприклад, зграю піратів захопила буря і жене їхній корабель невідомо куди. Нарешті юнга з вершечка щогли побачив землю, і розбійники попадають у нову країну. Їх приязно зустрічає гостинне населення. Пірати дають країні нове ім'я, приєднують її до володінь свого короля і зводять на честь такої події пам'ятник з трухлявої дошки або каменя. Потім вони вбивають два або три десятки тубільців, пару силоміць беруть, як зразок, з собою і, повернувшись додому, дістають помилування. Так, за божественним правом, король здобуває нову колонію. При першій нагоді туди надсилають гарнізон, і солдатам дозволяють чинити там усякі жорстокі злочини. Тубільців виганяють або нищать, а їхніх ватажків катують, допитуючи, де вони сховали своє золото. Дається воля всім нелюдським учинкам, розпусті. Земля багряніє від крові тубільців, а банда мерзенних різників оголошує, що зробила святу справу, створивши сучасну колонію, яка має своєю метою навертати до християнства та цивілізації язичників і варварів.

Гадаю, що населення описаних мною країн зовсім не має бажання, щоб колоністи завойовували, закріпачували, вбивали або висилали їх.

Немає в них ні золота, ні срібла, ні цукру, ні тютюну, тобто там не передбачається ніякої наживи, задля якої ми завжди готові проявити чудеса відваги.

Щодо формального проголошення цих країн володіннями нашого монарха, то це мені ніколи на думку не спадало, а якби й спало, то при тих обставинах з міркувань розважливості та самоохорони довелося б відкласти здійснення цього наміру до кращої нагоди.

А тепер, відкинувши єдиний докір, який можна було б зробити мені як мандрівникові, я остаточно прощаюся з моїми люб'язними читачами і повертаюсь тішитися своїми спогадами у маленький садок у Редріффі. Тут я впроваджуватиму в життя чудову науку доброчесності, якої я навчився серед гуїгнгнмів, і спробую перевиховати, скільки це можливо, єгу з моєї власної сім'ї. Я буду частіше розглядати себе самого в дзеркало і таким способом привчатись поволі зносити вигляд людини. Мені дуже боляче бачити дикість наших гуїгнгнмів, але я завжди ставитимусь до них з пошаною ради мого благородного хазяїна, його сім'ї, його друзів і всього благородного племені гуїгнгнмів, на яких мають честь бути схожими будовою тіла наші гуїгнгнми, хоч розумові здібності їх і перебувають на значно нижчому рівні.

Останнього тижня я став уже дозволяти своїй жінці сідати обідати разом зі мною на протилежному кінці нашого довгого стола і відповідати (якомога коротше) на мої запитання. Проте запах єгу ще й досі викликає в мене огиду, і я завжди затикаю собі носа рутою, лавандою або тютюновим листям. Хоч і як важко літній людині зрікатися своїх давніх звичок, але я все ж сподіваюся колись призвичаїтись до моїх сусідів-єгу настільки, щоб не боятися їхніх зубів та пазурів.

Взагалі я міг би нарешті примиритися з нашими єгу, якби вони задовольнилися самими своїми природними хибами та вадами. Мене вже не обурюють адвокати, кишенькові злодії, полковники, неуки, лорди, картярі, політичні діячі, лікарі, донощики, лжесвідки, зрадники й подібні до них люди, бо вони — неминуче зло. Та коли я бачу, як який-небудь виродок починає ще й величатися, отоді мені вже уривається терпець. Я ніколи не спроможусь зрозуміти, як до всіх мерзенних вад такої нікчемної тварини додаються ще й гордощі. Мудрі й доброчесні гуїгнгнми, обдаровані найдосконалішими рисами, які можуть прикрасити розумну істоту, не мають у своїй мові відповідного цій ваді слова. В них-бо немає слів для означення чогось поганого, крім тих, якими вони описують огидні властивості єгу. Але гордощів у них вони не помічали, бо зовсім не розуміли, як проявляється натура єгу, коли ці тварини стають панами. Я ж, більше обізнаний з ними, виразно бачив зачатки гордощів навіть і в диких єгу.

Гуїгнгнми, які слухають тільки голос розуму, пишаються своїми чеснотами не більше, ніж я пишаюся своїми руками або ногами, хоч без них кожен почуває себе нещасним.

Я спинився так докладно на цьому питанні через те, що хочу зробити громаду англійських єгу хоч трохи менш нестерпною. Тому прошу всіх, хто має дурість пишатися своєю належністю до породи єгу, не навертатися мені на очі.