Мандри Лемюеля Гуллівера: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Майбутнє показало, що Свіфтова критика буржуазної науки мала під собою глибші підстави, ніж могло здаватися його сучасникам. Всього через кілька десятків років винахід ткацького верстата, парового двигуна та інших машин призвів до зубожіння сотень, тисяч трудящого люду. І чи не проти тієї самої науки виступав Свіфт, яка в наші дні створила і застосувала атомну й бактеріологічну зброю.

В четвертій книзі роману Гуллівер потрапляє до країни розумних коней — гуїгнгнмів. Вони використовують замість робочої худоби бридких двоногих істот — єгу, в яких герой з жахом впізнає людей. Щоправда, єгу позбавлені здатності розумно мислити, вони керуються лише тваринними інстинктами.

Свіфт переконливо порівнює вади, породжені англійським тогочасним устроєм, із звичками єгу. Так, у цих тварин теж проявляється жадоба до накопичення, і часто можна бачити, як два єгу зчиняють бійку за знайдений камінь. Поки вони б'ються, третій єгу спокійнісінько забирає цей камінь собі. З цього приводу автор устами свого героя саркастично зауважує: «Судові вироки у нас бувають куди несправедливіші, ніж наведений ним спосіб розв'язання суперечок Адже тут і позивач, і відповідач втрачають тільки камінець, за який вони засперечалися, тим часом як наш суд ніколи не припиняє справи, доки обидві сторони не втратять усе, що мали».

Суворо критикуючи пороки правлячих класів, Свіфт не бачив тієї сили, яка б могла змести насилля й зло, що панували в світі. Саме цим пояснюється гіркота тону письменника, його песимізм. Свіфт гостро переживав зубожіння рідної Ірландії, багатої раніше країни, селяни й ремісники якої були врешті доведені до небачених на той час у Європі злиднів. У хвилини відчаю, вважаючи, що людство, яке терпить таку страшну несправедливість, стоїть на порозі морального зубожіння, письменник називав його «племенем гидкої черви». Проте Свіфт не втратив віру в простих людей, в їхню чесність та здоровий розум. Він проводить чітку межу між народом та панівними класами і правду знаходить лише в народі. У країні ліліпутів Гуллівер схвалює багато народних звичаїв, які він протиставляє несправедливим англійським законам. Так, колись, ще до того, як у Ліліпутії встановився деспотичний лад, кожен громадянин міг зайняти будь-яку державну посаду, аби він був чесним, справедливим і мав добрі наміри. Помандрувавши по всіх усюдах, Гуллівер приходить до висновку, що найбільші герої людства — це борці проти тиранії, республіканці античного світу Брут, Епамінонд, Катон Молодший, а з діячів нового часу — англієць Томас Мор. І Свіфт проголошує устами Гуллівера: «З найбільшим задоволенням зупиняв я свої очі на людях, що нищили тиранів і узурпаторів, і на тих, хто визволяв пригнічені й покривджені народи».

Свіфт — великий майстер художнього слова — прекрасно володів усіма засобами сатири. Улюбленим прийомом його є іронія, тобто такий стилістичний зворот, коли під словами ховається прямо протилежний зміст. Іронію вживають, щоб висміяти негативне явище, вона доводить його неприродність краще, ніж пряма критика. У Свіфта іронія служить для викриття негативних сторін дійсності. Наприклад, жорстокість і лицемірство монархів виступають особливо ясно, коли сатирик подає їх як великодушність і справедливість. З цією метою Свіфт примушує Гуллівера славити «ласку» та «поблажливість» імператора ліліпутів, який замінив йому, невинній людині, смертну кару на осліплення. Свій намір ухилитися від монаршої «ласки» Гуллівер називає «невдячністю».

Часом іронія має зворотний напрямок: автор удавано засуджує позитивний факт. Отож зрозуміло, чому Гуллівер, вражений розумною критикою європейських порядків, звинувачує короля велетнів у «забобонах та вузькості світогляду».

Свіфт бореться сміхом. Сміхом він зриває маску з тогочасного суспільства, показуючи його брехню та вади. На сторінках Свіфтового роману і нові, і освячені віками суспільні установи та явища стають смішними, вульгарними — царський двір порівнюється з помийницею, сенат — з табуном гусей, релігійні чвари стають суперечкою, з якого кінця розбивати яйце.

Однак сміх має не лише властивість викривати та заперечувати. Він ставить того, хто сміється, вище од висміюваного, дає йому моральну перевагу. Убиваючи ворога, сміх додає сили друзям.

Вже понад два сторіччя безсмертний роман Джонатана Свіфта творить свою благородну справу, навчаючи людей усім серцем ненавидіти зло і любити правду. І нині по-сучасному звучать слова письменника, що найбільшу користь для своєї країни та для всього людства зробить той, хто виростить два колоски на місці, де досі родив один.

Олександр Терех

ЧАСТИНА I

ПОДОРОЖ ДО ЛІЛІПУТІВ

РОЗДІЛ I

Автор оповідає дещо про себе та про свою родину, про перші спонуки до мандрівництва. Його корабель розбивається і він, рятуючи собі життя, кидається в хвилі, пливе й виходить на берег у країні ліліпутів. Його беруть у полон і привозять до столиці.

мого батька був невеликий маєток у Ноттінгемширі. З п'ятьох його синів я народився третім. На чотирнадцятому році мене віддали до коледжу в Кембріджі[1]. Там я пробув три роки і вчився дуже старанно. Та в батька, чоловіка небагатого, не стало коштів тримати мене там довше. Тому через три роки мені довелося піти в науку до видатного лондонського хірурга містера Бетса[2], у якого я вчився чотири роки. Вряди-годи батько присилав мені трохи грошей, і я витрачав їх на книжки з мореплавства та пов'язаних із ним галузей математики, бо весь час мріяв стати моряком і вірив, що рано чи пізно, а мені пощастить здійснити цю мрію. Скінчивши навчання в містера Бетса, я приїхав до батька і дістав од нього, дядька Джона й декого з родичів сорок фунтів стерлінгів готівкою та ще й обіцянку давати тридцять фунтів щороку на моє утримання в Лейдені[3]. Там я протягом двох років і семи місяців вивчав природознавство, бо знав, що воно стане мені в пригоді під час майбутніх подорожей.

Повернувшися з Лейдена додому, я за рекомендацією мого доброго патрона, містера Бетса, найнявся на корабель «Ластівка», що ним командував капітан Абрагам Пеннел. Я проплавав на цьому судні три з половиною роки і побував за той час у Леванті[4] та в інших краях. Повернувшись до Англії, я вирішив улаштуватися в Лондоні. До цього заохочував мене мін патрон, містер Бетс, що порекомендував мене багатьом своїм пацієнтам. Я найняв частину невеликого будинку на вулиці Олд-Джюрі, за порадою друзів одружився з міс Мері Бертон — другою дочкою містера Едмунда Бертона, власника панчішної крамниці на Ньюгетській вулиці. Бертон дав за дочкою чотириста фунтів посагу.

Через два роки мін добрий патрон Бетс помер, а що приятелів у мене було небагато, то й практика моя почала підупадати, бо сумління не дозволяло мені наслідувати нечесні вчинки інших лікарів і дурити пацієнтів. Отож, порадившися з дружиною та де з ким із знайомих, я вирішив знову податись у море. Цілих шість років я прослужив лікарем на двох кораблях, не раз одвідавши Індію та Вест-Індію, і трохи поліпшив добробут родини. На дозвіллі я читав твори найкращих сучасних і давніх авторів, а буваючи на березі, приглядався до побуту та звичаїв людей і водночас вивчав чужоземні мови, до яких мав великий хист, бо у мене була добра пам'ять.

Остання подорож моя була не дуже щаслива, та й відчував я, що море вже втомило мене, а тому вирішив залишитись удома з дружиною та дітьми. З вулиці Олд-Джюрі я перебрався в Феттер-Лейн, а звідти в Уоппінг, де сподівався мати практику серед моряків. Та сподіванки мої не справдилися. Три роки чекав я, що мої справи покращають, але врешті мусив прийняти вигідну пропозицію капітана Вільяма Прічарда — власника судна «Антилопа», що виряджалось у південні моря.

Ми відпливли з Брістоля 4 травня 1699 року, і спочатку наша подорож минала досить спокійно. Та коли ми вже прямували до Індії, нас захопив страшний шторм і відніс на північний захід до Ван-Діменової землі[5] — аж до тридцятого градуса й двох мінут південної широти, як ми довідалися з вимірів. Двадцять наших матросів померли від надміру тяжкої роботи та поганого харчу, а решта зовсім знесиліли.

П'ятого листопада (коли в тих широтах починається літо) в густий туман дозорець помітив скелю, що виступала з води всього за півкабельтова[6] від нас. Сильний вітер гнав нас просто на неї. За мить корабель налетів на скелю й розбився. Шістьом з екіпажу, і мені в тому числі, пощастило спустити на воду човен і відпливти на безпечну відстань від корабля та скелі. Ми гребли, гадаю, зо три милі, доки знемоглися зовсім, бо були виснажені роботою ще на кораблі. Далі ми пустилися на волю хвиль, і за півгодини шквал з півночі перекинув наш човен. Що сталося з моїми товаришами в човні й з тими, котрі допливли до скелі або залишились на судні, — сказати не можу, але гадаю, що всі вони загинули.

Я плив навмання, підштовхуваний вітром і припливом, раз у раз шукаючи ногами дна й не знаходячи його. Кінець кінцем, уже знесилений до краю, я раптом відчув під ногами дно. На той час шторм помітно вщух. Дно було таке положисте, що я брів з милю, перше ніж добувся до берега; це сталось, як здається мені, годині о восьмій вечора. Я пройшов ще з півмилі, але не натрапив ніде ні на які ознаки житла чи людей або ж був такий змучений, що не помітив їх.

Від утоми та спеки мені дуже захотілося спати. Я ліг на низеньку м'яку траву і заснув так міцно, як не спав ще ніколи зроду. Проспав я щонайменше дев'ять годин, бо, коли прокинувся, був уже білий день. Я хотів був підвестись, але не спромігся й поворухнутись: я лежав горілиць, і мої руки та ноги з обох боків — так само, як і моє довге, цупке волосся, — прив'язані незліченними нитками до чогось на землі. І на всьому тілі я відчував тоненькі перев'язі, що обплутували мене від пахов до стегон. Я міг дивитися лише вгору: сонце починало вже припікати, і світло його сліпило мене. Навкруги чувся якийсь гомін, але хто то гомонить, розгледіти я не міг, бо, неспроможний перевернутись, бачив саме небо.

Незабаром на моїй лівій нозі заворушилося щось живе і, поволі посуваючись уперед, спинилося в мене на грудях, а потім підійшло під саме підборіддя. Опустивши погляд, я побачив чоловічка дюймів[7] шести на зріст, з луком та стрілою в руках і з сагайдаком за плечима. Водночас я почував, що слідом за ним суне принаймі ще з півсотні таких самих чоловічків. Украй вражений, я так голосно скрикнув, що всі вони з переляку кинулися врозтіч. Як довідавсь я потім, дехто з них навіть прибився, сплигуючи з мене на землю. Але незабаром вони повернулися, і один з них, наважившися стати перед самим моїм обличчям, на знак подиву підніс угору руки і верескливо, але цілком виразно гукнув: «Гекіна дегуль!» Решта теж загукала ті самі слова.

А тим часом лежати мені було дуже незручно. По довгих зусиллях мені пощастило розірвати нитки і витягти з землі кілочки, до яких була прив'язана моя ліва рука. Воднораз, шарпнувши головою (що завдало мені невимовного болю), я трохи звільнив моє волосся і спромігся повернути голову дюймів на два. Але чоловічки втекли швидше, ніж я встиг спіймати когось із них. Знявся пронизливий крик. А коли гамір ущух, один із них голосно вигукнув: «Тольго фонак!»

У ту ж мить я відчув, як у мою ліву руку ввігналося з сотню стріл, що кололи мене, наче голки. До того, чоловічки разом вистрілили в повітря, як ми стріляємо з гармат, і багато стріл упало мені на тіло (хоч я й не відчув їх), а деякі влучили в обличчя, хоч я його зараз же затулив рукою. Коли ця злива стріл ущухла, я аж застогнав від досади та болю і знову спробував звільнитись. Але чоловічки випустили ще більше стріл, і дехто з них намагався уколоти мене списом у бік. Добре, що на мені була куртка з буйволячої шкіри, якої вони не могли проколоти. Я подумав, що найобачніше буде лежати поки що тихо, а вночі, користаючися вільною лівою рукою, визволитися зовсім. Я мав підстави вважати, що міг би стати до бою з найбільшими арміями, які вони могли зібрати проти мене, коли всі мешканці цієї країни не більші за тих, котрих я бачив. Але доля судила інакше. Помітивши, що я не рухаюся, вони перестали стріляти. З гомону, що долинав до моїх вух, я здогадався — їх стало більше. Ярдів[8] за чотири від мене, якраз проти мого правого вуха, чути було стукіт, що тривав цілу годину, так, ніби щось там будували. Повернувши голову, наскільки дозволяли кілочки та нитки, я побачив поміст футів[9] на півтора заввишки з двома чи трьома драбинами; на ньому могло поміститися четверо таких чоловічків. Звідти один з них — мабуть, якась поважна особа — виголосив до мене довгу промову, з якої я не зрозумів жодного слова.

За наказом промовця до мене підійшло з півсотні тубільців. Вони розрізали нитки, якими була прив'язана моя голова, і тим дали мені змогу повернути її на правий бік, щоб бачити промовця і всі його рухи. Він здавався людиною середнього віку і був ніби вищий на зріст, ніж троє інших, що супроводили його. Один із них, трохи довший за мій середній палець, підтримував шлейф його мантії, ще двоє стояли з обох боків. Він промовляв, як справжній оратор, і в його словах було чути і погрози, і обіцянки, і співчуття, і ласку.

Я відповів йому покірним тоном, знявши вгору ліву руку і звівши очі до сонця, немов прикликаючи його за свідка. Я майже помирав з голоду — востаннє я їв за кілька годин перед тим, як покинув корабель, — отже кілька разів підніс палець до рота на ознаку того, що хочу їсти. Вельможа зрозумів мене дуже добре. Він зійшов з помосту, звелів приставити до мене багато драбин, і ними до мого рота полізли сотні тубільців, несучи в кошиках їжу, яку наказав зібрати й приставити до мене владар, ледве довідавшися про мою появу на острові. Я помітив, що вони принесли мені м'ясо різних тварин, але не міг розібрати, яких саме. Там були і стегна, і філе, і лопатки, що виглядом своїм нагадували баранину, але всі вони були менші за жайворонкове крильце. Я ковтав їх по дві, а то й по три разом і з'їдав щоразу по три хлібини, кожна з мушкетну кулю завбільшки. Чоловічки прислужували мені дуже жваво і на всякі лади виявляли свій подив з мого великого зросту та апетиту.

Потім я дав знак, що хочу пити. Побачивши, як я їв, вони зрозуміли — малою кількістю питва я не вдовольнюся. Вони підкотили до моєї руки одну з найбільших своїх бочок і вибили в ній днище. Я вихилив її одним духом, бо там було менше як півпінти легкого вина, що скидалося на бургундське, але було куди смачніше. Випивши другу бочку, я знаками показав, що хочу ще, але вина в них більше не було. Коли я закінчив свою дивну трапезу, чоловічки загукали з радощів і затанцювали в мене на грудях.

Признаюся, що, коли вони бігали по моєму тілу сюди й туди, мені не раз кортіло схопити в жменю сорок чи п'ятдесят з тих, котрі навернуться під руку, і скинути їх на землю. Проте, зваживши на моє становище і на ту шкоду, яку вони могли мені заподіяти, а також на власну урочисту обіцянку (бо так тлумачив я свою принижену поведінку), я зразу й відмовився від свого наміру. До того ж я вважав, що це була б невдячність до людей, які поводяться зі мною так гостинно і так щедро частують мене. А в думці я дивувався з хоробрості цих маленьких людей, які наважувалися злазити на мене й ходити по моєму тілу, тимчасом як одна моя рука була вільна, і не тремтіли, ледве глянувши на таке гігантське створіння, яким я мусив був здаватися їм.

[1] Кембрідж — місто в Англії з відомим Кембріджським університетом, заснованим ще 1231 року.

[2] В Англії за часів Свіфта медичну освіту здобували в якогось лікаря. Спеціальних навчальних закладів не було.

[3] Лейден — місто в Голландії, де є відомий університет.

[4] Левант — збірна назва країн Східного Середземномор'я.

[5] Ван-Діменова земля — така була до 1853 року назва острова Тасманії біля південно-східних берегів Австралії.

[6] Кабельтов — морська міра довжини, дорівнює 185.2 метра.

[7] Дюйм — англійська міра довжини, дорівнює 2,5 сантиметра.

[8] Ярд — англійська міра довжини, близько 0.9 метра.

[9] Фут — англійська міра довжини, дорівнює 30.4 сантиметра.