Мандри Лемюеля Гуллівера: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Життя в країні ставало дедалі тяжче. Уже декілька років вігський уряд вів із Францією кровопролитну війну, яка ввійшла в історію під назвою «Війни за іспанську спадщину». Англійські війська під командуванням герцога Мальборо то терпіли поразки, то здобували перемоги в далекій Фландрії та Лотарінгії. Десятки тисяч солдатів уже полягли на полях битв. Щоб поповнити ряди армії та флоту, сотні сержантів-вербувальників ходили по вулицях Лондона та інших міст Англії, чіпляючись до перехожих, і намагалися втиснути їм у руки «королівський шилінг». Хто брав цю монету, той вважався завербованим на військову службу. Але таких, хто бажав би взяти «королівський шилінг», було мало. Тому сержанти вдавалися до хитрощів або й до насильства. Вони ходили по шинках, підпоювали легковірних. А вранці людина прокидалася в трюмі корабля, який ішов до Нідерландів.

Назустріч кораблям з новобранцями пливли судна з пораненими та понівеченими солдатами. На кожному кроці в Лондоні стрічалися безрукі та безногі каліки. В країні росли ціни. Народ тяжко переживав нескінченну війну, що несла йому нещастя та злигодні.

Однак нові господарі країни мали од війни неабиякий зиск. Купці та промисловці наживали страшенні гроші на поставках продовольства й амуніції. Грабунки та військова здобич, а також хабарі були постійним джерелом збагачення вищих офіцерів. Сам головнокомандуючий англійської армії герцог Мальборо збив собі на цьому капітал з кілька мільйонів фунтів стерлінгів.

Свіфт бачив, що віги і не думають закінчувати війну, яка вже тривала дев'ять років. І тоді він виступив проти своїх колишніх союзників. Сатирик написав памфлет, в якому викривав вігський уряд та його загарбницьку політику, розвінчував війну і її проповідника — герцога Мальборо.

Памфлет Свіфта знайшов найширший відгук серед англійського народу. Прості люди гаряче вимагали миру. Непопулярний уряд змушений був подати у відставку, і до влади прийшли противники вігів — торі, які виступали за припинення війни. В 1713 році було укладено Утрехтський мир між Англією, Францією та іншими державами, що вели війну. В Англії народ називав цей мир «Свіфтівським миром».

Керівники партії торі одразу зміркували, як вигідно для них заручитися підтримкою талановитого сатирика, який до того ж мав усі задатки державного діяча. Свіфт стає неофіційним радником кабінету міністрів і має великий вплив на всі державні справи. Проте ніякі почесті не можуть запаморочити голову письменникові, приспати його громадську совість. Навіть підтримуючи дружні стосунки з прем'єр-міністром Англії — лордом Болінгброком, він дає йому зрозуміти, що від їхньої дружби виграє не він, Свіфт, а лорд Болінгброк.

Та воно насправді так і було. Гордий і самолюбний письменник нізащо не бажав поступатися своєю незалежністю. Він не шукав особистої вигоди.

Він працював для загального добра, бажаючи прислужитися не торі, а англійському народові.

Минуло дуже небагато часу, і Свіфт остаточно пересвідчився, що народні інтереси обходять торі не більше, ніж вігів. Письменникові надокучило стежити за політичною грою обох партій, за їхніми нескінченними інтригами та змовами, і він вирішив виїхати в свою рідну Ірландію. Отож Свіфт прийняв запропоновану йому посаду декана (настоятеля) собора святого Патріка в Дубліні.

Свіфтові було вже під п'ятдесят років, коли він 1714 року виїхав у своє добровільне вигнання, але саме тепер почався в його житті період, який приніс йому славу борця за народну справу і лаври світового письменника. В поневоленій англійцями Ірландії він знову береться за свою вірну зброю — памфлети. Тепер сатирик звертається просто до народу, закликає його боротися з несправедливими законами, що забороняли в Ірландії ткацтво, прирікаючи тим самим тисячі людей на голодування. Він створює серію памфлетів у формі листів. Ці листи, написані від імені простого дублінського торговця-сукняра, сатирик адресує до всіх ірландців. Своїми «Листами сукняра» Свіфт роздмухав у Ірландії справжній рух протесту проти англійського уряду, який до того ж наводнив країну неповноцінними монетами нового карбування. Становище стало таким напруженим, що уряд змушений був поступитися і видав указ про вилучення з обігу нових грошей.

Письменник, звичайно, не міг ставити під памфлетами своє ім'я, але вся Ірландія знала, хто їх написав. Коли англійський уряд оголосив, що видасть триста фунтів тому, хто викаже автора підбурливих памфлетів, жоден ірландець не понадився на винагороду. Тоді уряд оддав під суд видавця, який надрукував памфлети. Однак присяжні виправдали його. Дев'ять разів суддя примушував присяжних переглядати своє рішення, але вони його так і не змінили.

Вігський прем'єр-міністр Уолпол нетямився з люті. Йому було добре відомо, що так гостро й дотепно писати міг лише Свіфт. Він послав генерал-губернаторові Ірландії наказ заарештувати декана собору святого Патріка.

Але губернатор добре знав, що на захист улюбленого письменника відразу підніметься весь Дублін, і тому відписав прем'єр-міністрові: «Щоб заарештувати Свіфта, треба десять тисяч солдатів».

Свіфт прожив велике і славне життя. Він до самої смерті користувався величезною любов'ю простого ірландського люду, який справедливо вважав його своїм вірним захисником. Серед своїх сучасників він виділявся не лише великим літературним талантом та незрівнянною дотепністю. Від таких англійських письменників, як Дефо та Аддісон, його відрізняло вміння глибоко й критично аналізувати факти сучасної йому дійсності. На відміну від інших тодішніх письменників та філософів, Свіфт прийшов до висновку, що нове буржуазне суспільство, яке йшло на зміну феодальному, ніяк не може стати царством розуму та справедливості, бо воно побудоване на кривді. Обурення несправедливостями, що панували у цьому суспільстві, надихнуло письменника на створення безсмертних «Мандрів Гуллівера». Саме цей твір зробив Свіфта велетнем у сучасній йому літературі.

«Мандри Гуллівера» вийшли в світ 1726 року, саме тоді, коли Свіфт брав найактивнішу участь у боротьбі ірландського народу за незалежність. На перший погляд може здатися, що цей твір малює фантастичний світ, зовсім не схожий на Англію та Ірландію. Проте письменник зовсім не мав на меті відвернути увагу читачів од питань сучасності. «Мандри Гуллівера» мають те саме сатиричне спрямування, що й памфлети. Але тепер Свіфт звертається до уяви читачів і створює справжній художній твір — роман із сюжетом і художніми образами. Якщо в памфлетах письменник змальовував переважно конкретні факти, взяті з сучасного життя, то роман дає змогу зробити художнє узагальнення. Отож у «Мандрах Гуллівера» критика Свіфта стає всеосяжною. Вона спрямована вже не проти окремих осіб, а проти суспільної системи в цілому.

«Мандри Гуллівера» — твір фантастичний своєю формою. Письменник вводить фантастику, оскільки вона допомагає намалювати алегоричну картину сучасного йому суспільства, а також створити образи, які найповніше виражали б авторські ідеї. Своїм змістом цей роман глибоко правдивий, і Свіфт прагне підкреслити правдивість твору реалістичними описами та скрупульозно-точним зображенням речей у тих незвичайних країнах, куди попадає його герой. Намагаючись зробити свій твір доступним для широких кіл читачів, письменник бере форму популярного на той час пригодницького роману. Але й у новому для нього пригодницькому жанрі Свіфт досяг великих художніх успіхів.

Взяти хоч би описи морських подорожей Гуллівера. Вони досі читаються з великим інтересом. Чотири рази рушає герой з рідного дому в далекі мандри, чотири рази добирається до незнайомої землі — і щоразу робить це по-іншому, переживаючи нові цікаві пригоди, які захоплюють увагу читача.

Роман розподілено на чотири частини. В першій частині Гуллівер потрапляє до ліліпутів — крихітних чоловічків, у дванадцять разів менших за звичайних людей. Картина політичного життя імперії ліліпутів — це пародія на англійські і загалом європейські політичні звичаї.

Читач може запитати: «Навіщо було робити цих людей такими крихітними?» Та тому, що зменшивши їхній зріст, Свіфт зробив смішним ліліпутського імператора з його претензіями на світове панування, підкреслив нікчемність міністрів та вельмож. Крізь фізичну мізерність цих людців ясніше проступили їхня жорстокість, підступність та зажерливість, характерні й для справжніх, «великих» міністрів та імператорів.

Свіфт дуже дотепно уподібнює англійських вігів і торі до ліліпутських партій тремексенів і слемексенів, які ведуть між собою запеклу боротьбу, відрізняючись лише тим, що прибічники однієї носять взуття на високих підборах, а прибічники другої — на низьких. Влучною пародією на католицьку та протестантську церкви є секти «тупоконечників» і «гостроконечників», що сперечаються, з якого боку розбивати яйце. Розповідаючи про ліліпутський звичай давати важливі державні посади тим людям, які виявили вміння ходити по канату та стрибати через палицю, письменник створює гостру сатиру на порядки при англійському дворі.

Дослідники творчості Свіфта знаходять у книзі безліч натяків на тогочасні події та окремих політичних діячів. Так вважають, що скарбник Флімнеп — це сатиричний портрет прем'єр-міністра Роберта Уолпола, що звинувачення Гуллівера у зраді пародіює обвинувачення, висунуті проти лорда Болінгброка. Звичайно, ставлячи собі завдання висміяти сучасне йому суспільство, Свіфт використав для цього окремі історичні факти. Але значення книги далеко не вичерпується сатиричним зображенням осіб та подій, які вже належать історії.

Сатира Свіфта викриває не тільки англійських вігів та торі на початку XVIII століття, а й комедію боротьби сучасних буржуазних партій, внаслідок якої міняються уряди, але не міняється їхня антинародна суть. Вона б'є просто в око сучасним тремексенам і слемексенам — англійським консерваторам і лейбористам, американським республіканцям та демократам.

В третій частині книги — «Подорожі до Лапути» — Свіфт устами свого героя дає іронічну пораду, як примирити ворогуючі партії. Слід порозпилювати навпіл голови ватажків і прикласти половину черепа кожного з них до голови його партійного супротивника. Обидві половини повинні добре прижитися, — саркастично зауважує письменник, — бо кількісно і якісно мозок цих людей мало чим відрізняється.

Від ліліпутів Гуллівер потрапив у країну велетнів і сам перетворився в ліліпута. Тепер уже не казковий народ ліліпутів з їхніми дещо чудернацькими звичаями, а саме людське суспільство зменшилося до нікчемних розмірів і стало об'єктом вивчення для мудрого монарха велетнів, схожого на доброго короля з народної казки. Гуллівер з гордістю розповідає про свою батьківщину, вихваляючи її політичний устрій, парламент, правосуддя, але розумний король хоче знати всю правду і починає ставити неприємні запитання, які вщент руйнують картину благополуччя, що, за словами Гуллівера, панує в Англії. Допитливого короля цікавить, чи в палаті лордів сидять непідкупні люди, здатні правильно вирішувати долю громадян країни, чи не практикується підкуп виборців під час виборів до палати громад, скільки часу й скільки грошей іде на те, щоб установити в англійському суді істину, і таке інше.

Гуллівер потрапляє у безвихідь. Запитання поставлені так ясно, що на них можна відповісти лише прямо, конкретно. І відповіді героя характеризують людське суспільство з дуже непринадного боку. В такий спосіб Свіфт нещадно розправляється з легендою про розумність та велич англійського політичного устрою.

Не в змозі заперечити висновків короля, Гуллівер намагається принаймні спростувати їх перед читачем. Але його докази звучать дуже двозначно. Вони б'ють саме тих, кого герой начебто хоче захистити, тобто його співвітчизників: «На виправдання короля мушу сказати, що він завжди жив оддалік від решти світу і був мало обізнаний із звичаями та правилами доброї поведінки, які переважають серед інших народів. Така необізнаність спричиняється до забобонів та вузькості світогляду, і тому ясно, що погляди цього ізольованого від інших країн монарха на чесноти та хиби людські ні в якому разі не можуть бути мірою для нас — культурних європейців».

З особливим запалом виступає Свіфт-гуманіст проти страхітливих воєн. Слухаючи захоплену розповідь Гуллівера про битви між європейськими арміями, під час яких ядра нищать цілі лави солдатів і пускають на дно кораблі з тисячами людей, король велетнів, що уособлює здоровий людський розум, здригається від невимовної огиди. Ще більше обурення викликає в короля пропозиція Гуллівера відкрити йому секрет вогнепальної зброї, за допомогою якої можна повалити мури найбільшого міста в королівстві або зруйнувати столицю.

Хай Свіфт через обмеженість своєї епохи подає спрощено причини виникнення воєн між державами, пояснюючи їх людським недоумством, але його заслуга в тому, що він викрив війну як постійного супутника буржуазного суспільства.

В третій частині «Мандрів Гуллівера» Свіфт усіма засобами своєї сатири безжально висміює відірваних від дійсності вчених. Лапутяни проводять усе життя, вивчаючи математику, астрономію, і навіть їжу готують у формі геометричних фігур. При всій їхній обізнаності з теоретичними науками вони дуже обмежені і вірять в астрологію. В практичному житті лапутяни зовсім безпорадні. Будинки вони будують криві, вбрання шиють недоладне.

Для читача стає ясно, що Свіфт виступає не проти науки взагалі, а проти науки мертвої, відірваної від запитів життя, або науки, досягнення якої йдуть на користь панівним класам. Так чудесний острів Лапуту його правителі використовують для придушення народних повстань.