Мандри Лемюеля Гуллівера: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

По обіді мій хазяїн пішов до своїх наймитів, наказавши дружині, як догадавсь я про те з його голосу та жестів, подбати про мене. Я був стомлений і хотів спати. Помітивши це, хазяйка поклала мене на своє ліжко і вкрила чистою, білою носовою хусткою, завбільшки з вітрило нашого бойового корабля.

Я проспав години дві. Мені приснилося, що я вдома зі своєю дружиною та дітьми. Тому я страшенно засумував, коли, прокинувшися, побачив себе у величезній кімнаті, футів двісті або триста завдовжки та двісті заввишки, на широчезному двадцятиярдовому ліжку. Моя хазяйка в якихось домашніх справах вийшла з дому й замкнула двері на ключ. Ліжко стояло на вісім футів од дверей. Коли я прокинувся, два пацюки видряпалися запоною на ліжко й забігали по ньому, принюхуючись. Один із них підбіг близько до мого обличчя, і я, вжахнувшися, скочив на ноги й видобув свій тесак, щоб захищатися. Ці страшелезні тварини напали на мене з обох боків, одна вже зачепила лапою мій комір, але мені пощастило розпороти їй черево перше, ніж вона встигла заподіяти шкоду. Пацюк упав мені до ніг, а другий, побачивши сумну долю свого товариша, кинувся навтіки, залишаючи кривавий слід з великої рани на спині. Вчинивши цей подвиг, я став любенько походжати по ліжку, щоб заспокоїтись і дати лад своїм думкам. Пацюки були зростом з великих собак, але куди моторніші та лютіші. Якби перед сном я скинув з себе пояс, на якому у мене висів тесак, вони, безперечно, зжерли б мене. Я виміряв хвіст мертвого пацюка. Він був без одного дюйма два ярди завдовжки. Мені гидко було взятися за нього, щоб скинути пацюка з ліжка, де він ще спливав кров'ю. Помітивши в ньому деякі ознаки життя, я міцним ударом перетяв йому шию і зовсім доконав його.

Незабаром увійшла до кімнати моя хазяйка. Побачивши, що я ввесь у крові, вона підбігла до ліжка й узяла мене на руки. Я показав на мертве страховище, сміхом та знаками даючи їй зрозуміти, що воно не заподіяло мені шкоди. Жінка надзвичайно зраділа і, покликавши наймичку, звеліла їй викинути пацюка у вікно щипцями. Потім вона поставила мене на стіл: я показав їй свій скривавлений тесак, витер його об полу і вклав у піхви.

РОЗДІЛ II

Донька фермера. Автора везуть до сусіднього міста, а потім до столиці. Подробиці його подорожі.

У моїх хазяїв була дев'ятирічна донька, дуже розвинена, як на свій вік. Вона чудово вміла плести й дуже гарно зодягала свою ляльку. Разом з матір'ю вона пристосувала для мене лялькове ліжко і примостила його в скриньку. Вони поставили скриньку на привішену до стелі дошку, щоб убезпечити мене від пацюків Ця споруда правила мені за спальню, поки я жив у них, але вони вносили в неї деякі поліпшення в міру того, як я вивчав їхню мову і казав їм про свої потреби. Дівчинка була така спритна, що, бачивши тільки один або два рази, як я переодягаюсь, навчилася одягати й роздягати мене. Проте я ніколи не зловживав її послугами і охоче робив це сам. Вона пошила мені сім сорочок та дещо з іншої білизни, взявши найтоншого, але товщого, ніж наше рядно, полотна, і завжди сама прала. Вона ж таки була моєю вчителькою і вчила мене їхньої мови, називаючи кожну річ, на яку я показував пальцем: через кілька днів я міг уже попросити всього, чого б мені не забажалося. Характер у неї був лагідний, зріст, як на її вік, невеликий, не більше як сорок футів. Вона називала мене Грільдріг. Це ім'я так і залишилося за мною — спершу в родині фермера, а потім і в усім королівстві. Їй найбільше я завдячую те, що лишився живим у тій чужій країні. Ми ніколи не розлучалися, поки я жив там. Я звав її Глемделкліч, тобто маленька нянька, і був би дуже невдячним, якби не згадав тут з пошаною про її піклування та увагу до мене. Щиро бажаючи віддячити їй, я натомість став мимовільною, але згубною для неї причиною неласки, якої вона — як маю я багато підстав боятися — зазнала.

Незабаром сусіди довідалися, що мій хазяїн знайшов у полі якусь дивовижну тваринку розміром із сплекнока (їхня комаха, футів шести завдовжки), а будовою тіла подібну до людини. Переказували, що ця тварина точно наслідує всі людські рухи: розмовляє своєю власною мовою, але знає вже багато і їхніх слів; ходить і стоїть на двох ногах; лагідна та слухняна; підходить, коли її кличуть, і робить усе, що їй наказують; що руки, ноги і все тіло цієї істоти надзвичайно малі та ніжні, як у панської трирічної дитини.

Один фермер, що жив біля нас і більше за інших приятелював з моїм хазяїном, умисне прийшов пересвідчитися, чи все це правда. Мене зразу поставили на стіл, і я ходив там, витягав з піхов тесака і вкладав його назад, вітав нашого гостя; його мовою питався, як його здоров'я, і висловлював радість, що бачу його, — точнісінько так, як навчала мене моя маленька нянька. Старий гість мав поганий зір і, щоб краще розглянути цікавого чоловічка, наклав собі на ніс окуляри. Глянувши на його очі, що блищали, неначе два повні місяці крізь вікна, я зареготався від щирого серця. Родина мого хазяїна, зрозумівши причину мого сміху, весело підхопила той сміх, а старий дурень страшенно розсердився. Він мав славу великого скнари і тут-таки порадив моєму хазяїнові показувати мене за гроші в базарні дні в найближчому місті, до якого було з півгодини верхової їзди, цебто щось із двадцять дві милі. Бачивши, як вони з моїм хазяїном шепочуться та іноді показують на мене пальцем, я зрозумів, що вони готують мені якусь прикрість; зі страху мені здалося навіть, що я зрозумів деякі їхні слова.

Другого ранку Глемделкліч, вивідавши все від матері, розповіла, що саме вони вирішили. Бідна дівчинка притулила мене до грудей і ревно заплакала з горя та сорому. Вона побоювалась, що грубі, прості люди на смерть затискають мене або, взявши в руки, покалічать. Глемделкліч знала, який я скромний, як пильную своєї честі і якою образою буде для мене таке виставляння за гроші на потіху грубої юрби. Вона сказала, що батько й мати пообіцяли віддати їй Грільдріга в її цілковиту власність, але тепер вона бачить, що вони її обдурили, як і торік, коли подарували ягнятко, а потім продали його різникові, ледве воно відгодувалося.

Щодо мене, то, мушу признатись, я був уражений менш за неї. В мені завжди жила надія рано чи пізно знов дістати волю, отож, бувши чужинцем у цій країні, я не вбачав для себе ніякої ганьби в тому, що мене виставлятимуть напоказ. Я думав, що на батьківщині ніхто не закидатиме мені цього, бо в моєму становищі таку образу мусив би стерпіти навіть сам король Великобританії.

Послухавшись свого приятеля, мій хазяїн найближчого базарного дня повіз мене в скриньці до сусіднього міста. Він узяв із собою й дочку, мою няньку, посадовивши її на подушку позад сідла. В скриньці, закритій з усіх боків, були дверцята, а також кілька продухвин для доступу свіжого повітря. Піклуючись про мене, дівчинка не забула покласти туди й стьобану ковдру з ліжка своєї ляльки, щоб я міг полежати. Дарма що ми їхали тільки півгодини, дорога страшенно втомила й виснажила мене. Кінь ступав не менше як на сорок футів і хитався, як корабель, що під велику бурю то підіймається, то падає вниз, тільки куди частіше. Проїхали ми трохи більше, ніж од Лондона до Сент-Олбенса[30].

Мій хазяїн спинився у корчмі, де завжди оселявся, приїздячи до міста, і, порадившися з корчмарем та закінчивши всі необхідні приготування, послав грультруда, або кликуна, сповістити цілому місту, що в «Зеленому орлі» показуватимуть чудну тварину, не більшу за сплекнока але будовою тіла надзвичайно подібну до людей, і та тваринка вміє вимовляти багато слів та робити різні цікаві штуки.

Мене поставили на стіл у найбільшій кімнаті, яка мала щось із триста квадратних футів. Біля столу на низенькому стільці стала моя нянька, щоб пильнувати мене та демонструвати мої дивовижні здібності. Щоб не було натовпу, мій хазяїн пускав у кімнату за один раз не більше як тридцять чоловік. Виконуючи накази дівчинки я походжав по столу. Вона ставила мені такі запитання, які я вже добре розумів, і я відповідав їй якомога голосніше; часто вклонявся глядачам, то вітаючи їх, то запрошуючи ласкаво відвідати мене, то вимовляючи кілька інших вивчених мною фраз. Я брав наперсток, у який замість келиха наливала мені вина Глемделкліч, і пив за їхнє здоров'я; видобував свій тесак і вимахував ним так, як це роблять майстри фехтування в Англії. Моя нянька дала мені маленьку соломинку, і я робив нею вправи, як із списом, чого навчився ще замолоду.

Того дня мене показали дванадцятьом партіям глядачів і перед кожною з них я мусив був повторювати всі ці дурниці, аж доки зовсім знесилився від утоми та досади. Бо ті, хто бачив мене, нарозповідали в місті таких чудес про крихітну людину, що цікаві плавом пливли до корчми й мало не висадили дверей, ломлячись до кімнати. У своїх власних інтересах хазяїн не дозволяв нікому торкатися до мене і, для більшої безпеки, лави круг столу розставив так, щоб до мене не можна було досягти рукою. Проте якийсь школяр, добре націлившись, мало не влучив у мене горіхом, і неминуче розтрощив би мені голову, якби горіх — з гарбуз завбільшки — не пролетів мимо. Я з задоволенням побачив, як глядачі, полатавши молодому бешкетникові боки, витурили його з кімнати.

По дванадцятому сеансі хазяїн повідомив усіх, що знову показуватиме мене найближчого базарного дня, а тим часом заходився майструвати мені вигідніший екіпаж, бо перша моя подорож і безперервне восьмигодинне розважання публіки так стомили мене, що я ледве тримався на ногах і не міг вимовити жодного слова. Тільки через три дні я трохи отямився, але й дома не мав спокою через сусідів, які, прочувши про мій успіх, приїздили до мого хазяїна за сто миль, щоб подивитись на мене. Протягом короткого часу нас одвідало не менше як тридцять чоловік з жінками та дітьми (бо країна та дуже багатолюдна), і мій хазяїн, показуючи мене, брав щоразу як за повну кімнату, хоч присутня була тільки одна родина. Отже, хоч мене й не возили до міста, я був зайнятий усі дні тижня, крім серед, що заступають у них неділю.

Зрозумівши, що на мені можна заробити добрі гроші, хазяїн вирішив поїхати до найголовніших міст королівства. Запасшися всім потрібним для далекої подорожі та влаштувавши свої домашні справи, він попрощався з жінкою і 17 серпня 1703 року вирушив зі мною та Глемделкліч до столиці, що була в самому центрі країни, тисячі за три миль од нашого дому. Глемделкліч і тепер їхала на подушці позад сідла, а скринька зі мною, прив'язана їй до пояса, стояла в неї на колінах. Дівчинка вислала її зсередини найтоншою тканиною, добре оббила підлогу, поставила туди ліжко своєї ляльки, послала білизну, одне слово, постаралася влаштувати все якомога краще. За нами їхав хлопець-наймит, що віз наш багаж.

Мій хазяїн мав намір показувати мене по всіх містах, що лежали на нашому шляху; крім того, він звертав іноді на п'ятдесят або сто миль убік, якщо траплялося село або маєток якогось вельможі, де він сподівався мати зиск.

Ми їхали дуже повільно, роблячи на день сто або сорок миль, бо Глемделкліч жаліла мене й просила батька не поспішати, кажучи, що їзда верхи стомлює її. Вона часто на мої бажання виймала мене із скриньки, але, щоб я не впав, тримала мене за шлейки. Ми переїхали п'ять чи шість річок, куди ширших і глибших, ніж Ганг або Ніл, і не бачили майже жодного струмка, вужчого за Темзу під Лондонським мостом. Так ми подорожували десять тижнів, і мене показували у вісімнадцяти містах, не рахуючи сіл і окремих осель.

28 жовтня ми прибули до столиці, що звалася Лорбрульгруд, або по-нашому — Гордощі Світу. Хазяїн зупинився в заїзді на головній вулиці, поблизу царського палацу, і своїм звичаєм зараз же виставив об'яву з докладним описом моєї особи та моїх якостей.

Він найняв велику кімнату щось із триста або чотириста футів завширшки. У ній він поставив стіл, футів шістдесят у діаметрі, на якому я мусив проробляти свої вправи. Стіл цей був обнесений загородкою завширшки в три фути, щоб я не впав додолу. Показували мене щодня по десять разів, на загальний подив та втіху. Тепер уже я непогано розмовляв їхньою мовою і розумів усе, що вони казали. Крім того, я вивчив їхній алфавіт і міг сяк-так прочитати, й пояснити деякі фрази, бо Глемделкліч і дома, і в дорозі кожної вільної хвилинки вчила мене. При ній була кишенькова книжка, трохи більша за сансонівський[31] атлас, що містила в собі короткий катехізис для дівчат. З неї вона й учила мене читати та пояснювала мені слова.

РОЗДІЛ III

Автора викликають до двору. Королева купує його у фермера і представляє королю. Автор дискутує з великими вченими його величності. Для автора влаштовують приміщення в палаці. Королева виявляє до нього велику ласку. Він боронить честь своєї батьківщини. Його сварки з карликом королеви.

Безнастанна, щоденна праця — протягом кількох тижнів — помітно відбилася на моєму здоров’ї. Що більше заробляв мій хазяїн, то зажерливішим він ставав. Я тим часом утратив апетит і перевівся на справжній скелет. Помітивши це, фермер подумав, що я скоро помру, і вирішив, поки я ще живий використати мене з найбільшим для себе зиском. Коли він саме міркував, як зробити це найкраще, до нього з'явився сладрал, або двірський пристав, з наказом негайно приставити мене до двору на розвагу королеві та її фрейлінам. Дехто з них уже бачив мене: ті, що бачили, переказували дивні речі про мою красу, манери та розум.

Моя поведінка зачарувала й королеву з усім її почтом. Я впав навколішки і просив ласкаво дозволити мені поцілувати ногу царську. Але великодушна королева простягла мені свій мізинець, і я, стоячи на столі, обхопив його обома руками і шанобливо притулився вустами до його кінчика. На запитання про мою батьківщину та мандри я відповідав якомога стисліше й змістовніше. Далі королева запитала, чи хотілося б мені жити при дворі. Я схилився аж до столу й казав, що я — раб свого хазяїна; але якби це залежало від мене, то з гордістю присвятив би своє життя її величності. Тоді вона спитала мого хазяїна, за яку ціну він може мене продати. Той, боячись, що я не проживу й місяця, зрадів, що може позбутися мене, і запросив тисячу золотих, які йому тут же й видали. Кожен з них дорівнював восьмистам моїдорам[32], але, якщо взяти до уваги співвідношення між розмірами речей у тій країні та в Європі, ця сума навряд чи перевищить тисячу англійських гіней. Ставши тепер васалом і власністю королеви, я уклінно просив її величність, щоб Глемделкліч, яка досі з такою добрістю і так уміло доглядала мене, взяли до двору і залишили й надалі моєю нянькою та вчителькою.

Її величність задовольнила моє прохання і легко дістала на це згоду фермера, якому приємно було бачити свою доньку придворною дамою, а бідна дівчинка не могла приховати своєї радості. Мій колишній хазяїн, відходячи й прощаючись зі мною, побажав мені здоров'я і сказав, що радий залишити мене на гарній службі, але я не відповів йому на те ні слова й ледве кивнув головою.

Королева помітила мою холодність і, коли фермер вийшов з кімнати, запитала про її причину. Я насмілився так відповісти її величності: «Я зобов'язаний йому тільки тим, що він не розтрощив голови мені — бідному безневинному створінню, випадково знайденому на полі. Але ж він одержав немалий прибуток, показуючи мене по всьому королівству, а до того ще й великі гроші, заплачені за мене королевою». Я також розповів, що робота, яку він примушував мене виконувати, могла б доконати витривалішу істоту, що я зовсім утратив здоров'я і що якби мій хазяїн не побоювався за моє життя, то її величність не придбала б мене так дешево.

— Але тепер, — закінчив я, — під охороною великої й доброї королеви — окраси природи, улюблениці цілого світу — я не боюся нічого і сподіваюся, що передбачення мого хазяїна не справдяться, бо сама присутність її величності відновлює мої сили й дає поживу для розуму.

Такий був зміст моєї промови, виголошеної з багатьма помилками. Остання частина її відповідала манері висловлюватись, заведеній у тій країні, й складалася з фраз, що їх навчила мене Глемделкліч, їдучи зі мною до столиці.

Королева поблажливо поставилася до моїх помилок і була дуже здивована, побачивши стільки розуму та дотепності в такій маленькій істоті. Взявши мене на руки, вона понесла до короля, що сидів тоді у себе в кабінеті. Його величність король — поважний і суворий — спершу не розгледів мене як слід і спитав у своєї дружини, відколи це стала вона кохатись у сплекноках (я лежав ниць на долоні королеви, і він, очевидно, вважав мене за цю комаху). Тоді королева — дуже розумна й добра жінка — поставила мене на чорнильницю і звеліла розповісти свою історію. Небагатьма словами я розказав усе, а Глемделкліч, яка, не бажаючи й на хвилину спускати мене з ока, стояла коло дверей кабінету, ствердила, коли її пустили в кімнату, все, що сталося зі мною від часу мого прибуття до них.

Король, хоч і був особою дуже вченою і як ніхто знався на природознавстві, а надто на математиці, спершу, доки я не заговорив, подумав, що йому принесли якусь механічну ляльку, зроблену спритним годинникарем (виготовляти такі речі вміють у цій країні дуже досконало). Однак, почувши мої слова та побачивши, що вони розумні, він не міг приховати свого подиву. Але оповідання про мій приїзд до їхнього краю його не задовольнило, і він вирішив, що все це вигадали Глемделкліч та її батько і що вони навчили мене так говорити, аби продати дорожче. Перевіряючи мої слова, його величність ставив мені багато запитань, але щоразу діставав відповідь, цілком доладну, тільки висловлену не зовсім правильною мовою та з чужоземним акцентом. Крім того, я ще тоді не знав витонченого придворного стилю й іноді вживав селянських зворотів, яких навчився, живши на фермі.

[30] Сент-Олбенс — (Saint Albans), місто у Великобританії, в 32 км на північний захід від Лондона.

[31] Сансонівський атлас — цього географічного атласа склав батько французької географії — М. Сансон. Це була дуже велика за розміром книга, з півметра завдовжки і така ж завширшки.

[32] Моїдор — старовинна португальська золота монета.