Покарання: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Чорт забирай, я вже майже на місці. Де тепер шукати цей міст?

Я пригадав, що Мішко розповідав про широку річку та міст через неї, по якому машини вже давно не їздять. Навколо була така грязюка, що я ввімкнув першу передачу і почав обережно їхати, щоб не загрузнути. Адже пішки йти під такою зливою буде не дуже солодко. Проїжджаючи мимо сільських хат, я не помічав жодної людини, навіть світла, мабуть, вимкнуло електрику.

Але мене здивувало не це. Із подивом я констатував факт, що не бачив жодної зустрічної машини, коли їхав сюди. Навіть людей не довелося побачити, а це було не лише дивним, а й небезпечним. Схоже, що я вже потрапив в аномальну зону.

Раптом я почув сильний скрипучий звук, а потім глухий удар. Старий дуб несподівано впав прямо перед машиною, заляпавши скло багнюкою. Я натиснув на гальма з усієї сили і викручував руля, забувши, що в такій грязюці можна застрягти. Колеса почали буксувати, а «Тойоту» сильно занесло у правий бік. Почувся ще один удар, на цей раз я зачепив дверцятами дуб і загруз усіма колесами в багнюці.

Прокляття!

Деякий час я пробував безуспішно виїхати чи навіть з’їхати з місця, але усе було марно. Колеса ще більше грузнути у калюжі бруду. Здавалося, що темні сили навмисне мене не пускають потрапити до мосту, бо там має усе вирішитися.

Проте, я не збирався так легко здаватися. Витративши ще декілька хвилин на те, щоб виїхати з багнюки, я плюнув на це і вийшов прямо під страшний постріл дощових крапель. За кілька секунд я промок до останньої нитки і двічі послизнувся. Один раз навіть невдало впав, але не обличчям у бруд. На силу піднявшись я почув черговий гуркіт грому. Схоже, що така погода збиралася йти усю ніч. А мені треба було йти пішки у повнісінькій темряві до мосту. Та спочатку я захотів знайти Мішка і порадитися із ним.

Я дістав із багажника наплічник, де лежав рукопис і повільно, щоб черговий раз не впасти, пішов уперед не легким шляхом. Окрім дощу мені на заваді стояв сильний вітер, що дихав в обличчя своїм холодним, мокрим подихом. Ще одне дерево із страшним тріском впало за моєю спиною в кількох метрах, обляпавши мене з ніг до голови багнюкою темно-сірого кольору. Якби я секунду замешкався перед цим, то це дерево могло мене придавити. Я добре розумів, що це означає, але не міг відступати, бо ставки у грі почали зростати. А я все поставив на своє та Зорянине життя.

Поки я йшов, то намагався докумекати, яким чином рукопис може мені допомогти. Ніяких відповідей там немає, окрім вигаданого світу ілюзій. Але цей роман не випадково опинився у моїх руках і лише він може мені допомогти, якщо я знайду правильний спосіб ним скористатися. А поки ніякої користі з нього не бачу, то нехай поваляється у наплічнику. Все одно мені ще треба було йти далеченько, щоб дістатися мосту. Тим паче я погано пам’ятав, де саме він знаходиться.

За пів години я дістався до помешкання Мішка. Світло у хаті не горіло, як і у всьому селі. Але мене стривожило не це, а відсутність будь-яких ознак того, що в цій хаті і селі загалом хтось живе. Ніде не було жодного бодай натяку, що хтось живий ще тут знаходиться мешкає. Правда, страшна злива могла усіх заставити сховатися у будинках.

Я підсвідомо розумів, що це означає: скоро зустріч із духом. Якщо мені дадуть можливість дійти до мосту, то там все має закінчитися. Сподіваюся, що для нас із Зоряною все завершиться прекрасно. Та я помилявся.

На заборі чорною фарбою було щось написано. Цей напис і звернув на себе мою увагу:

Мене не дуже налякав цей напис, адже я чекав на щось подібне. Було очевидним, що темні сили усілякими способами намагаються мене залякати, щоб я не дістався мосту. Адже тоді у мене виникає шанс на перемогу. Так, дуже маленький шанс, але він все-таки є.

Зоряна. Ти повинен врятувати Зоряну, поки вона ще жива.

Внутрішній голос постійно повторював ці слова знову і знову, надаючи їм глобального значення. Я повторював їх про себе, як мантри, сподіваючись, що в мене ще є можливість допомогти дівчині. Було б непогано випити трішки чогось міцного, але алкоголь я залишив у машині, а повертатися назад не хотілося.

Дощ продовжував йти далі, не зволікаючи на мої нагальні проблеми. Я намагався бігти, але постійно застрявав у багнюці і кілька разів ледве не падав. Яскраве бліде, як у покійника обличчя сяйво блискавки в одну мить освітило усю територію і я помітив недалеко попереду синю смугу річки. Чорт забирай, я майже дістався до мети! Прискоривши крок, незважаючи на сильний вітер та дощ, я рухався упевнено вперед.

Я підійшов до річки ближче. Брудна дощова вода стікала прямо у річку. Уламки гілляк, сміття несло вниз за течією. Я придивився уважніше і помітив в далечині міст. До нього залишалося йти не більше кілометра і я сподівався, що ця частина шляху буде не дуже важкою. Адже сили мене потроху покидали і коли я зустрінуся із Психотроп-Магом, то повинен бути готовим до усього.

Остапе, зупинися!

Я обернувся назад і побачив перед собою образ Долини. Здавалося, що фізичне тіло залишилося десь там, а в цьому місці вона була на ментальному рівні. Вона дивилася на мене карими очима, але не казала в голос. Тоді як я зрозумів її слова? Раптом я зробив страшний висновок: її слова звучали у мене в голові.

Долина, як ти сюди потрапила?

Не суттєво. Тобі не можна йти до мосту, бо ти загинеш. Психотроп-Маг вже чекає на тебе, щоб знищити. Ти не переможеш його. Я теж нічого не можу зробити.

Але ж потрібно врятувати Зоряну. Я не зможу без неї… Існує же спосіб, щоб його зупинити.

Не знаю. Рукопис може тобі дати відповіді. Я не маю такої нагоди. Повертайся назад і не роби дурниць.

Долина зникла, розтанувши у повітрі.

Я навіть не встиг більше нічого нового спитати, хоча питань у мене в голові крутилося безліч. Отже, мене ще раз попередили про небезпеку. Проте, не зважаючи на усі попередження та погрози, я не збирався так легко здаватися та відступати. Я хотів довести в першу чергу собі самому, що не збожеволів і цей дух існує насправді. Пилип міг помилятися і міг казати правду. Та на його допомогу зараз не варто розраховувати. Він ні чим не зарадить. Лише ризикуючи, я маю змогу дізнатися правду та отримати відповіді на хвилюючі питання. Або пан або пропав. Або я псих або цілком нормальний і деякі небезпечні істоти з паралельного світу дійсно вийшли на полювання.

Тому, мені довелося йти далі.

Вже майже дійшовши до мосту, я зустрів Юрка.

Він виник несподівано у мене із-за спини. Я обернувся на його вигук і зрадів такій несподіваній та навіть загадковій зустрічі в паралельному світі. Як взагалі його сюди занесло? Невже він також приймав психотропні речовини і опинився тут? Раптом я помітив, що зі мною немає наплічника. Де я його загубив? Чому, він зник, коли мені так потрібен цей рукопис?

Я був злий на себе, але розумів, що у такій темряві повертатися назад та шукати наплічник буде повним безглуздям.

— Остапе, послухав би ти краще Пшеничного. Він каже розумні речі. Тобі все одно не врятувати Зоряну. Вважай, що ти божевільний і забудь цю історію, — несподівано запропонував Юрко, зробивши шах конем.