Покарання: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Остапе, ти сам себе покарав.

— Що ти маєш на увазі? — здивовано спитав я, відчуваючи, що ця полеміка починає мене виводити із себе.

— Дивись, в дитинстві ти переніс сильну травму: струс мозку. Можливо саме після цього в тебе почали з’являтися деякі порушення у психіці, зовсім незначні. Поки ти зростав вони не сильно давали про себе знати. Але як тільки ти почав вживати алкоголь та бавитися наркотиками, то все пішло шкереберть. Це був твій свідомий вибір, отже, ти сам себе покарав. Причому добровільно покарав.

— Ні, це не свідомий вибір. Психоделіки допомагають розслаблятися та уникати важких проблем.

— Психоделіки не розслабляють, а створюють ілюзію розслаблення. І вони створюють ще більші проблеми в твоєму житті, — зауважив Пшеничний.

— Але все одно я не вірю у шизофренію. Цей потойбічний дух існує насправді. Я зустрічався з Долиною у майбутньому. Але ми не змогли зупинити Психотроп-Мага.

Сказавши ці слова, я зрозумів, що з боку виглядаю геть божевільним, що не вирізняє реальність від витвору хворобливої уяви, понівеченою психічними відхиленнями.

— Що ти таке кажеш? — налякано спитала Зоряна.

Якби ми були в театрі, то я подумав, що це акторка так талановито вжилася у відведену для неї роль. Проте, в житті буває також, як в театрі.

— Остапе, припини таке казати, благаю тебе! Якщо ти не захочеш добровільно повернутися для обстеження у клініку, то я вимушена буду припинити з тобою усілякі стосунки.

Після сказаних слів у мене забракло дихання і стало не лише важко дихати, але й боляче дивитися на весь оточуючий світ, наче все було чужим, позаземним, невідомим та зовсім не бажаним для моєї понівеченої, втомленої від життя та розторощеної від наркотиків душі. Я відчував себе зайвим у цьому світі, грубою неприпустимою помилкою, наче самий факт моєї появи тут був небажаним та непотрібним. Наче, хтось у небесній канцелярії переплутав людські душі і пустив у світ хворобливу істоту, переповнену мареннями, фантазією та нав’язливими ідеями абсурдності.

Коли до мене повернувся дар мови, то я зрозумів, що тепер втрачаю останню радість в житті: любов до чудової жінки. Без неї моє життя стане нудним, важким існуванням без світла у кінці тунелю. Коли я це усвідомив, то відчув розпач та злість не лише до самого себе, а й до близької та коханої Зоряни, з якою нас поєднувало неймовірне відчуття.

— Припинити стосунки? — глухо перепитав я, почувши свій голос, який виявився абсолютно чужий і належав людині, яка щойно загубила свою особистість, індивідуальність, втратила своє перманентне «Я». — Та ну тебе до біса! Я трахав тебе не заради любові. Але тепер знайду іншу жінку, яка не буде чіплятися до дрібниць і сумніватися у правдивості моїх слів.

— Ну ти і сволота! Не чекала такого від тебе! — Зоряна заплакала і вибігла з кімнати, щоб не бачити мене.

Я налив собі горілки і випив одним махом чарку. Трохи полегшало.

— Ти точно тронувся, хлопче, — спокійно, не вимушено констатував факт Пилип, який завжди зберігав холоднокровність в будь-якій ситуації. — Послухай моєї поради: негайно йди на обстеження. А дівчину ти дарма образив. За таке я міг би дати в морду.

— Ну то дай, сука! Я тобі зуби виб’ю! — із ненавистю попередив я і налив ще одну чарку.

Пилип мовчки спостерігав, як я втрачаю рештки раціонального зерна адекватності і поки що не втручався. Проте, в будь-яку мить, карти могли змінитися: він може мене затримати і доставити у психлікарню.

— Остапе, я тобі даю останній шанс. Далі дороги назад не буде. Послухай мене. Ти постійно ховався від реальності. Щоб захистити себе від світу, ти вигадав нібито своє майбутнє життя. А щоб у фантазії було цікавіше, ти додав духа, який тебе переслідує.

— Дурня, це все.

— Де ти бачив село Глибоководне? Покажи мені його на карті.

— Воно просто не позначене на картах України.

— Бо такого села взагалі не існує. Ти вигадав це в своїй голові. Визнай, що наркотики затуманили твою свідомість. До речі, що ти скажеш про неопублікований роман «Переслідування»?

— Я тебе не розумію, — здивовано відповів я.

Пшеничний спокійно на мене дивився, очікуючи почути правдиву відповідь. Такої відповіді не могло бути, бо я не знав нічого.

— Цю частину історії я тобі ще не розповідав. Твої батьки розповіли мені про цей роман. Він написаний від руки у зошитах. Це про потойбічного духа, якого із необережності викликав на контакт молодий письменник, знаходячись під впливом наркотиків. Цей дух його переслідує до останнього. Кілька місяців тому, вони були на дачі і знайшли ці зошити. Усе прочитали майже за день. За словами твого тата, фінал був вражаючим..

— А чим закінчується ця історія? — спитав я, ще не розуміючи, у яку гру з ним граю.

Адже я не пригадував, щоб колись писав подібну історію.

— Поразкою. Літератор трагічно помирає загадковим чином. Остапе, невже ти не пригадуєш, коли писав цей текст?

— Та не писав я цей бісовий текст. Немає в мене такого твору. Ти це вигадав.