Покарання: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Розділ 0

Сновидіння було дуже страшне. Страшне та реальне.

Я вийшов на галявину, біля якої розкинулась річка і подивився вперед. Навкруги панувала повнісінькій темрява, що огортала мене своїми обіймами. Але мені зовсім не було страшно. В обличчя дув сильний вітер. Холодно. Я пройшов кілька дерев і почув якийсь звук. Уповільнивши кроки, я намагався дослухатися до джерела цього шуму.

Марно.

Місяць ховався за темними хмарами, тому я йшов з увімкненим ліхтариком, освітлюючи собі стежку. Ніч — темна, страшна, холодна, як крига, втікала на всі боки від штучного світла з блискавичною швидкістю.

Раптом я зупинився. Попереду побачив темну постать, що майже зливається з оточуючим середовищем. Хто ж це може бути?

Я ще сильніше затремтів від холоду і підійшов ближче. Аж раптом місячне сяйво все навколо осліпило блідо-рожевим маревом. Я побачив цю дівчину у порваному, брудному одязі. За її спиною видно міст, що був перекинутий через річку. У воді відбивалась її постать видовжена та затемнена.

— Допоможи мені, — каже вона.

І ці два слова здаються для мене дуже важливими, квінтесенцією всього існуючого, апофеозом вічності, початком кінця. Я мовчки стояв на місці, не в змозі зробити хоч один крок. Вітер із страшною силою дихав мені в обличчя, розвіював волосся в різні боки і намагався попередити про щось страшне та неминуче…

Небезпека була дуже близько.

(Міст міст міст щось пов’язане із цим мостом)

Цей міст здавався мені символом переходу між двома протилежними світами, між силами темряви та світла. І центр мосту був вирішальною зоною існування. Зоною поєдинку між Добром та Злом.

— Допоможи, поки не пізно! — волає вона скаженим, нажаханим голосом, як у жертви, що потрапила до рук божевільного маніяка.

Від цих слів у мене кров зупиняється в жилах у прямому сенсі цього слова. Я відчуваю поруч темні сили, що за мною спостерігають, але поки що не втручаються у процес. Але що відбувається?

— Господи! Допоможи мені! Ряту-у-у-у-у-й!

В наступну мить я вже розумію, що втрачаю контакт із цим жахливим сновидінням.

Я прокинувся і здивовано дивився на стелю, намагаючись зорієнтуватися у часово-просторовому континууму. Цей сон не був випадковістю і, ймовірно, дівчині (не пам’ятаю імені) загрожує реальна небезпека. Я повинен знайти і врятувати її. Невже для цього доведеться йти до села Глибоководне? Схоже, що всі відповіді на мене чекають саме там. Тому, так чи інакше, я повинен йти туди прямо зараз і знайти цей міст.

Я не зрушив з місця. Бо не знав, що відбувається взагалі. Хто ця дівчина і чому я її повинен рятувати? До того ж це був лише сон. Жахливий, страшний, але просто сон. Хоча… Я починаю усе потроху пригадувати і розуміти, яку роль граю в цій небезпечній грі.

Флешбек. Себто, повернімося трохи назад, коли це все почалося, щоб зрозуміти причинно-наслідковий ланцюг подій. Отже, вперед у минуле!

Розділ 1

За вікном вітер тихенько шелестить ще не пожовклим свіжим листям із залишками аромату літньої атмосфери, що так швидко минула повз нас, залишивши приємні спогади в серцях. Спостерігаючи за хазяйським, володарським пануванням царівни осені, я несвідомо заглиблююся думками в щось абстрактне, таке метафізичне і зовсім не зрозуміле для себе.

Взагалі я трохи ексцентричний і водночас цілком нормальний. Але досить-таки прагматичний у бік раціонального. Я сприймаю своє життя, як цінний дар, як щось цілком природне та неминуче. Проте, будь-які слова готовий піддати сумнівам, якщо виникають певні підозри, незважаючи на погляди більшості людей. Головне — це моє внутрішнє переконання крізь призму онтологічного сприйняття світу. Це для мене настільки очевидне, настільки зрозуміле та банальне, що мені абсолютно байдуже, як дивляться на це інші люди. Кожен з людей і я окремо — ніби дві галактики, два паралельні виміри, що іноді перетинаються між собою у певній заданій площині, а потім знову роз’єднуються, як два електрони одного заряду.

Така несвідома взаємодія постійно впливає на мою свідомість. Іноді, я відчуваю, що я це не є той самий я, а ніби хтось інший, чужий.

Взагалі я завжди буду саме таким, яким ви хочете мене бачити. Чи готові ви мене сприймати далі і слухати все до кінця? Якщо так, то рухаємося вперед.

Наскільки добре себе пам’ятаю, я все життя постійно рухаюся кудись. Не важливий напрямок і не важливий результат. Процес — ось що має значення. Поки він триває, я ще існую в цьому світі. Тому, я спробую себе ідентифікувати, як конкретну особистість із своїми певними недоліками та перевагами, що вирізняють мене поміж інших людей.

Власне, мене звати Остап Дорошенко. За освітою я фінансист, а за покликанням душі — письменник. Прозаїк та поет. Причому, доволі успішний та популярний, якщо вірити газетним виданням, авторитетним митцям, критикам і враженням деяких найзавзятіших бібліофілів. Вже у двадцять три роки я опублікував три романи, які стали бестселерами в Україні та за її межами. Звичайно, гонорари були не такі високі, як я малював собі в заповітних мріях, але суми, що поступали від продажу накладу книг в нас та перекладів за кордоном, були достатніми для нормального людського життя із середнім та навіть трохи вищим достатком.

Власне, саме переклади книжок та можлива майбутня екранізація мого першого роману (про це ще рано думати, але мріяти можна) посприяли значному поліпшенню фінансового становища для молодого легеня, яким я був на той момент. Тому, окрім літератури я жодним іншим чином грошей не заробляв. Працювати на чужого дядечку, батрачити від дзвінка до дзвінка, зранку до вечора мене аж ніяк не надихало. Мені страшенно повезло, що я заробляв на життя тим, що мені дуже подобається.

Перебуваючи на вільних хлібах митця, і, звикши вести маргінальний, інтровертний спосіб життя богеми, останній рік я переїхав від батьків жити в окрему двох кімнатну квартиру, яку знімав у одній літній жінки. Там і відбувався процес написання творів, дуже часто в атмосфері тютюнового диму цигарок чи сигар та алкогольного/наркотичного сп’яніння. Не скажу, що це особливо стимулювало написання книжок (як приклад, перший свій роман «Артефакт» я написав з ясним розумом і майже цілковитою тверезістю), але це змінювало звичайний стан свідомості на інший утопічний і екзистенціальний, коли усе несвідоме єство людини виходить з глибин особистості на поверхню, в епіцентр реального світу.

Це мене до біса лякало, але і водночас інтригувало. Захоплювало. Відкривало попереду широчезні горизонти майбутнього.

Як не дивно, усі погані звички в мене з’явилися не в школі, як у більшості моїх однолітків, а на початку навчання в університеті. Хоча, тут і немає чим пишатися чи хвастатися, але я спробую принаймні передати цю розповідь в такому настрої, який в мене був тоді, коли це, власне, почалося.