Покарання: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Розділ 38

В останніх словах Пилипа був схований глибинний, символічний сенс, що лякав мене своєю правдивістю та відвертістю.

Проте, я вирішив йти до самого кінця, яким би він не був. Спочатку я мав намір заїхати на дачу своїх родичів і спробувати знайти у підвалі кілька зошитів, які складають чернетку роману «Переслідування». Якщо це виявиться правдою, то тоді треба буде знайти Долину і з’ясувати деякі факти із її світу. Цей роман у майбутньому може бути опублікований. А потім ще залишається відкритим питання: як позбутися Психотроп-Мага, який останнім часом отримує контроль над моєю свідомістю?

Спочатку я заїхав до себе додому, поїв і трішечки відпочив, бо останні події сильно виснажували, забирали життєву енергію. А потім сів у авто і поїхав на своє ранчо, точніше на ранчо батьків. Небо затягувалося темно-сірими хмарами, що загрозливо надвисали над містом, затуляючи собою тепле яскраве сонце. Вітер наче віщав про дуже скорий прихід прохолодного, осіннього дощу.

Я зупинив «Тойоту» біля синіх воріт і вийшов з машини. Відкрив ворота і мовчки роздивлявся двоповерховий будинок, в якому вже давно не був. Власне, останній рік я приїжджав сюди двічі без ночовки, а тому бажання знову пожити тут деякий час виникло цілком природно і логічно. Але зараз поза всяку ціну мене цікавив лише рукопис роману, який необхідно витягти на божий світ і ознайомитися. Можливо, деякі відповіді на мене чекають саме в цьому місці.

Відчинивши металеві парадні двері, я опинився в передпокоях. Темно-зелений килим розстелився під моїми ногами, наче запрошуючи по ньому пройтися та відчути приємне розслаблення для втомлених ніг. Електричне світло в одну мить знищило світ пітьми і яскраво освітило кімнату, на порозі якої я стояв. Вже дуже давно я не заглядав до середини. Уважним поглядом я намагався знайти звичайний ключ від підвалу, де лежить саме те, що я шукаю. Проте, ніякого ключа ніде не лежало. Я обшукав усе приміщення: повідкривав усі шухляди, зазирнув в усі щілини, під диван та крісла, в інших малодоступних місцях, але нічого суттєвого не знайшов.

Така неприємність трохи дратувала мене.

Я вийшов на двір покурити. Дощу ще не було, але він мав ось-ось розпочатися. Трохи подумавши, я згадав, що у сараї є зв’язка старих ключів і один із них може мені знадобитися. Я відчинив сарай і передивившись ключі з третьої спроби знайшов потрібний. Це був старий, величезний ключ, що вкритий товстим шаром пилу та рештками павутиння. Я не помилився у виборі і відчинив двері, що вели до підвалу. Там було дуже темно, а лампочка перегоріла і тому мені довелося витратити пошуки на ліхтарик, який добре світив.

Із штучним освітленням в руках я спустився по сходинках униз і почав повільно розглядати усі існуючі предмети. Промінь ліхтарика вихватив із кута темряви кілька старих картонних коробок та декілька мішків, у яких лежали старі радянські книги та журнали. Я почав їх передивлятися дуже уважно, сподіваючись знайти саме те, що мені так потрібно. Якщо вірити словам Пилипа (а в мене немає причин сумніватися), то у рукописі повинна критися розгадка усіх подій чи принаймні частина розгадки. Ймовірно, я знайду відповіді на усі питання, що непокоїли мене останнім часом. Але чому я не пам’ятаю, коли писав роман «Переслідування»?

На це питання ти теж знайдеш відповідь.

Коли? — подумки спитав я у самого себе.

Коли будеш до цього готовий.

Я вже втратив усяку надію знайти зошити і вирішив полишити цю марну справу. Треба вміти програвати. А попри те, якась наче невідома сила заставила мене ще раз перевірити одну коробку, на дні якої лежало кілька старих, потертих товстих зошитів. Я невпевнено простягнув руку та витяг один із них на денне, сонячне світло. На обкладинці першого крупними літерами було написано:

У мене від несподіванки перехопило подих і забракло думок в голові. Очі довго вдивлялися у написані моїм почерком слова.

Нарешті я добрався до цього твору.

Я обережно витяг ці зошити з під товстого шару пилюки та павутиння, відчуваючи запах пліснявості. Повітря під землею було дуже важким та застоялим і тому я швидше виліз на поверхню. Протерши першою-ліпшою ганчіркою зошити, я ввімкнув яскраве світло. Нетерпляче сів у крісло і, хвилюючись, почав тремтливими руками гортати сторінки зошита, пильно вдивляючись у текст, написаний від руки юним літератором.

Я перебігав очима строчки тексту і намагався швидко щось пригадати. Але ніяк не міг збагнути коли і яким чином я писав цей текст. Для мене цей роман був відкриттям, як і для кожного читача, хто вперше його відкрив. Отже, його написав не я.

Цей висновок принаймні пояснював деякі моменти. У мене ніколи не було амнезії та провалів у пам’яті, а тому я сподівався, що Пилип щось наплутав і авторство цього тексту належить іншій людині. Але я вирішив його не просто переглянути, а й почав уважно читати. Прочитавши кілька розділів, я зробив перерву, щоб поїсти. Дещо із прочитаного було зрозумілим, проте, більшість здавалося мені безглуздям.

Зокрема, дух, з яким вступив у контакт літератор, справив на мене враження. Читати було дуже цікаво і деякі епізоди були схожі на мої власні. Але саме страшне було те, що літературний стиль та кілька прийомів були дуже схожими з моїм стилем та літературними прийомами. Це ще нічого не означало, але неприємні думки в мене у голові заважали спокійно мислити про головне. Зокрема автор Остап Дорошенко міг бути хто завгодно. А я точно не писав такого роману ніколи. Можливо, Пилип вирішив так наді мною пожартувати. Або в мене справді виникли серйозні відхилення у психічному стані, амнезія, галюцинації та інші розлади нервової системи.

Після трапези, я повернувся до читання твору. Мене настільки захопив цей процес, що я забув про навколишній світ та реальний час, поринувши у фантастичний світ, який пропонував автор. З кожною новою сторінкою, я все глибше поринав у світ ілюзій, відчуваючи, що між мною та вигаданим персонажем Орестом є багато спільного. І не лише письменницька діяльність, алкоголізм та нездоровий потяг до спіритизму, а й погляди на життя, світобачення та ексцентричність особистості. У мене навіть складалося таке враження, що в цьому романі характер героя списали прямо з мене, майже усе без змін.

Час плинув дуже швидко, а відірватися від читання я вже не зміг. На вулиці вже стояла глибока ніч. Я навіть курити не виходив, а палив у приміщенні, кидаючи недопалки у чашку.

Міст, от що мені потрібно. Міст — це перехід між двома світами. На цьому мості все і закінчиться. Або поразкою або моєю перемогою.

Орест розповідав про міст, на якому він вирішив перехитрити духа і раз і назавжди зупинити його вплив. Він підриває міст і, послизнувшись, падає у річку, розбивши голову об каміння. Таким чином, дух вплинув на його свідомість і він наробив страшну, смертельну помилку в своєму житті. Останню помилку перед фінішем. На цьому роман закінчується таким трагічним чином.

Я страшенно втомлений і хочу спати, але не збираюся цього робити. Прочитавши твір, я починаю розуміти, що деякі речі виглядають зовсім інакше, ніж мені вважалося раніше і дійсність буває набагато складніше, ніж вигадана реальність у фантастичних творах літератури. Я вимушений зізнатися, що починаю потрохи вірити у своє пряме відношення до цього твору. «Переслідування» прямим чином на мене впливає і, ймовірно, від цього залежить моє подальше життя. До речі, про реінкарнацію там теж було написано, що Орест стане у майбутньому жінкою.

Усвідомивши деякі дрібні деталі, я почав відчувати страх та безпорадність, як людина, що одна опинилася посеред Тихого океану без їжі та води. Схоже, що Пшеничний, інші лікарі і навіть Зоряна виявилися праві. Так, вони мали рацію, коли казали, що я геть втратив розум від цих наркотиків і постійно відчуваю галюциногенні відчуття, марення. Доведеться мені повірити, що ніяких Долин не існує.

Не існує села Глибоководне. Не існує потойбічного духа Психотроп-Мага. Не існує такого майбутнього, куди я направлявся на зустріч із Долиною. Отже, це вигадка моєї хворої, затуманеної психотропними речовинами уяви. Але ж усе виглядало настільки реально та природно…

Не будемо робити поспішні висновки. Я ще досі відмовляюся вірити, що я божевільний. Можливо дуже скоро я знайду пояснення усім незрозумілим речам та явищам. Врешті решт, я на це заслужив право.

Правда, я вже не знав, у що мені вірити. З одного боку, я не вважав себе божевільним, а думав, що лише став жертвою наркотичних відчуттів та галюцинацій, які руйнували мою особистість. А, з іншого боку, я страшенно боявся, що втратив здоровий глузд, бо повірив у існування Долини та Психотроп-Мага. І жодного підтвердження не було, що це існує. Ніхто окрім мене не бачив села Глибоководне. Отже, правдивість моїх слів не можливо підтвердити. І я вже не знаю, ким себе можна вважати. Наскільки все реально?

Якщо я збожеволів, то є шанс вилікуватися у закладі, з якого я втік нещодавно. Тоді після лікування, у мене є шанс почати нове, неупереджене життя. Але факт хвороби стовідсотково не доведений.

Отямившись від своїх не дуже втішних думок, я вирішив, що час поспати. Мені треба було відпочити, набратися сил і вирішувати, що робити далі.