Г. Сидоренка заарештували напередодні вночі. Тому залишилося лише одне — терміново отримати інструкції від М. Грушевського, який під охороною січових стрільців перебував із родиною у Луцьких казармах. Коли Суровцева передала бажання членів уряду та представників політичних партій бачити професора на чолі диктатури, той навідріз відмовився: «Я? Голова парламенту — [очолити] диктатуру?! Ніколи!»
Як згадував ще один учасник тих подій — М. Ковалевський, на нараду в казарми прибули М. Грушевський, М. Шраг, М. Чечель, А. Степаненко, Є. Коновалець, А. Мельник, С. Петлюра. Розглядалися два варіанти дій: перший полягав у здійсненні контрперевороту з викраденням майбутнього гетьмана, другий — у переході в пасивне підпілля. Останній план підтримали не тільки українські соціалісти–революціонери, а й командування січовиків.
Командир Галицько–Буковинського куреня січових стрільців полковник Є. Коновалець так розповідав про ті події:
«…Коло 6 год. вечора… заїхав перед нашу касарню один добродій… легітимізуючись як делегат Скоропадського та питаючи про мене. Він заявив мені, що приходить просто від гетьмана й що гетьман, бажаючи порозумітись зі мною у різних справах, просить мене навідати його у його ставці, причому ручається за мою недоторканість. Стрілецька Рада вирішила, щоб я їхав; зі мною поїхав Андрій Мельник. Ставку гетьмана, що знаходилася у Липках, берегли німці. До Скоропадського провів мене (одного) полковник Зеленевський. Гетьман заявив мені, що багато, мовляв, доброго чув про січових стрільців, що вже давно хотів бачитися зі мною і т. д., і запропонував мені, щоб січові стрільці перейшли в його службу, причому наступного дня мали б урочисто продефілювати перед його палатою, що рівнятиметься офіціальному визнанню нової влади цілим стрілецтвом. На це я відповів, що стрілецтво є здисциплі- нованим військом, яке зробить так, як йому скаже його командування; що січові стрільці не втручаються до політики і їхнім завданням є служити рідному краєві, підкоряючись його правовому урядові; що для січових стрільців тим правовим проводом України була досі Центральна Рада і що стрілецьке військо не може через ніч переходити з табору до табору лише тому, що хтось ставить нас перед доконаним силою фактом; крім того, стрілецтво є до краю схвильованим методом переведення перевороту й засобами, якими він, гетьман Скоропадський, скористався для перевороту; далі заявив я гетьманові, що сам я вважаю його виступ початком великих лих для України та що це є також погляд цілої стрілецької ради…
Ми вирішили говорити радше безпосередньо з німцями. Німецьке командування визначило для переговорів полковника Генерального штабу Пзе. Він вислухав пильно всі наші уваги (це було ще того самого дня пізнім вечором) і заявив, що нічого вдіяти не можна, бо справа є вже вирішена, та поставив нам ультиматум: або беззастережне визнання гетьмана Скоропадського з боку січових стрільців, або їхнє роззброєння».
30 квітня січові стрільці були блоковані німецькими військами у Луцьких казармах. На нараді стрілецьких старшин було прийнято рішення про роззброєння на почесних умовах, тобто без присутності німецьких підрозділів. І таку можливість стрільцям надали.
В ніч з 29 на 30 квітня прихильники гетьмана оволоділи приміщеннями, в яких перебували генеральні секретарства у військових і внутрішніх справах, а також Державний банк. Скоропадський із найближчим оточенням залишив приватне помешкання й переїхав у колишню резиденцію генерал–губернатора (військове відомство за часів УЦР). Пасивність керівництва УНР під час перевороту стала несподіванкою й для самого гетьмана, «бо хоч би який був анемічний і осоружний уряд Центральної Ради, а все–таки важко якось уявити собі, що ці люди зовсім не мали охоти за свою владу поборотися. Центральна Рада ще засідала в той час, коли ми служили біля Святої Софії молебень, одначе з наближенням нашого військового відділу члени її самі розійшлися».
Квітневий державний переворот був неоднозначно оцінений сучасниками. Найбільш категорично висловилися політичні супротивники гетьмана, яких він усунув від влади. В. Винниченко у притаманній йому емоційно–гротескній формі подав «сценарій», за яким розгорталися події, вказавши при цьому на специфічну соціальну базу замовників: «Захляле поміщицтво, пощипане фабрикантство, зажурена за хабарями бюрократія й нахабно–льокайське офіцерство в присутності німецького генерала складають план державного перевороту. Тут же сидить намічений кандидат на гетьманський трон: руський генерал малоросійського походження, фігура сентиментального дегенерата, безвольного, але з романтичними мріями й величезними маєтками по всій Україні… Гетьман був підставною, нікчемною фігурою, манекеном і декорацією, за якою стояв німецький генерал та його воля, бажання, інтереси й розпорядження».
Негативно оцінювали переворот і прихід П. Скоропадського до влади такі політичні діячі, як П. Христюк, Л. Шанковський, В. Іванис. Вони акцентували увагу на соціальній базі заколоту, репрезентованій земельними власниками, представниками колишньої адміністрації, офіцерства російської армії та дрібнобуржуазними верствами українського суспільства, а також на іноземній присутності, що стала цілковито інтегрованою у дореволюційне російське суспільство і належала до його військової еліти. А. Денікін, П. Краснов, П. Врангель, П. Мілюков та інші військові й політичні діячі вважали П. Скоропадського відступником, який за сприяння австро–німецьких військ вдався до реалізації планів розчленування колишньої Російської імперії.
Затяжний характер Першої світової війни вкрай тяжко позначився на всіх сферах життя Російської імперії, викликав глибоку соціально–економічну та військово–політичну кризу. Революційні події 1917 року супроводжувалися піднесенням національно–визвольної боротьби, стрімким зростанням національної самосвідомості народів, які населяли колишню імперію. За цих обставин представники колишнього істеблішменту були поставлені перед необхідністю вибору. Для одних «єдина й неділима» монархічна Росія залишалася ідеалом, який вони боронили до останньої можливості. Для інших цілком очевидною постала неминучість змін.
Опинившись в епіцентрі драматичних подій, Павло Скоропадський обрав свій шлях. Очевидно, мотивацію саме такого вибору слід шукати у переплетінні його особистих амбіцій, прагненні використати власний досвід для припинення загального хаосу й анархії, в об’єктивних і суб’єктивних умовах, що сприяли перевороту. Щиро бажаючи добра своїй батьківщині, майбутній гетьман все ж не уявляв усієї складності тих завдань, виконання яких він звалив на свої плечі. Реалії виявилися набагато жорстокішими, ніж він сподівався, а люди, на яких він покладався, — не завжди надійними й відданими. Однак «перейшовши рубікон», П. Скоропадський прагнув діяти як державний муж та політик, вірячи в те, що його зусилля принесуть користь суспільству.
Гетьманська держава здобула широке міжнародне визнання, встановивши дипломатичні зв’язки з Німеччиною (яку гетьман навіть устиг відвідати з офіційним візитом), Австро–Угорщиною, Болгарією, Туреччиною, Данією, Персією, Грецією, Норвегією, Швецією, Італією, Швейцарією, Ватиканом, а загалом де–факто із 30 державами. На жаль, країни Антанти, орієнтуючись на відновлення «єдиної і неділимої» Росії, не визнали Гетьманську державу.
На той час Україна досягла значних успіхів у галузі науки, освіти та культури, хоч гетьман П. Скоропадський був професійним військовим. Його універсалом створюється Українська Академія наук (що існує й досі; першим її президентом став В. Вернадський); засновуються два державні українські університети — в Києві та Кам’янці–Подільському, 150 (!) українських гімназій, Національний архів, Національна бібліотека та інші навчальні й культурні заклади.
Усе ще потребувало вирішення земельне питання. 29 квітня 1918 року гетьман скасував закони Центральної Ради про конфіскацію великих маєтків, але план їхнього викупу та розподілу між селянами було ухвалено лише в листопаді (його гак і не вдалося виконати). Невизначеність становища селян та поміщиків викликала невдоволення з обох боків. Крім того, до своїх маєтків поверталися російські поміщики, відбираючи у селян землю з допомогою збройних загонів гетьмана. Не встиг П. Скоропадський здійснити цікавий план відновлення козацтва як основи української армії, яку фактично також не було сформовано. Водночас через залежність гетьманської влади від Німеччини та Австро–Угорщини туди вивозилася величезна кількість українського зерна, м’яса та цукру. Врешті, невирішеність аграрного питання разом з поразкою держав центрального блоку призвели до краху Гетьманату.
14 листопада 1918 року генерал Скоропадський затвердив новий склад уряду, на чолі якого став С. Н. Гербель. Була оголошена також «Грамота Гетьмана всієї України», якою скасовувалася суверенність Української держави та проголошувалась федерація України з Великоросією. «В цій федерації, — говорилося у грамоті, — Україні належить зайняти одне з перших місць, бо від неї пішов порядок та законність в краю і в її межах вперше вільно відвели дух всі принижені більшовиками громадяни бувшої Росії». Основним завданням гетьмана та його уряду ставало «утворення Всеросійської Федерації, якої конечною метою буде відновлення Великої Росії». Ідея федерації відштовхнула від гетьмана останніх його прихильників з числа українських патріотів, але і не привернула на його сторону російських монархістів, з яких у Києві формувалась «українська армія».
13 листопада 1918 року в приміщенні Міністерства шляхів на Бібіковському бульварі відбулося засідання Українського Національного Союзу, на якому остаточно був схвалений план повстання проти гетьмана та обрана Директорія. У ніч з 14 на 15 листопада вона звернулася з відозвою до населення України, в якій говорилося: «Генерал Павло Скоропадський є насильник і узурпатор народної влади. Все правительство його, як протинародне, протинаціональне, оповіщаємо недійсним. Пропонуємо генералу Скоропадському й його міністрам залишити обманом і насильством захоплені урядові посади».
Що міг протиставити гетьман Директорії та масовому народному повстанню? Ще влітку 1918 року з дозволу німецьких окупаційних властей почалося формування восьми армійських корпусів. їх штаби розташувалися у Києві, Житомирі, Вінниці, Одесі, Чернігові, Полтаві, Харкові і Катеринославі. Проте формування їх йшло дуже повільно. Восени вони не були укомплектовані й озброєні. До того ж більшість солдатів і частина командирів були незадоволені гетьманським режимом.
Залишившись без реальної сили, Скоропадський шукав шляхи до порозуміння з Антантою. Він направив свого представника до Румунії, де перебували посли всіх держав. З ініціативи Скоропадського новий гетьманський уряд 20 листопада надіслав телеграми білогвардійцям Дону, Кубані, Тереку і місії Добровольчої армії з пропозицією прислати до Києва своїх представників на конференцію, яка б обговорила питання боротьби з Радянською Росією, відновлення монархії та надання допомоги Українській державі у боротьбі з Директорією. 29 листопада гетьман підтримав рішення Ради міністрів видати з державної скарбниці України представникові Добровольчої армії 10 млн карбованців для формування нових військових частин. Та надії гетьмана виявилися марними.
Директорія, виїхавши до Білої Церкви, в розташування полку галицьких січових стрільців, який перейшов на її бік, на певний час зосередила в своїх руках керівництво повстанським рухом в Україні. Протягом другої половини листопада — першої половини грудня 1918 року під її контроль перейшла більша частина території України. Директорію підтримали гетьманські війська: дивізія «сірожу- панників», що перебувала на Чернігівщині; запорізька дивізія, яка стояла на Харківщині; «чорноморський козачий кіш», який формувався у Бердичеві, та інші. Фактично влада Скоропадського трималася тільки у місті Києві, та й то висіла на волосині.
Після того як повстанська армія розбила гетьманські частини під Мотовилівкою, в розпорядженні Скоропадського майже не залишилось військових сил. Київ обороняли тільки добровольці та незначна кількість російських офіцерів. 14 грудня війська Директорії ввійшли до Києва, а опівдні генерал Скоропадський підписав останній офіційний документ: «Я, гетьман усієї України, на протязі семи з половиною місяців прикладав усіх своїх сил, щоб вивести край з того тяжкого становища, в якім він перебуває. Бог не дав мені сил справитись із цим завданням, і нині я, з огляду на умови, які тепер склались, керуючись виключно добром України, відмовляюсь від влади. Павло Скоропадський». Свої повноваження він заповів урядові, але того ж дня Рада міністрів всю владу передала до рук Директорії, яка 17 грудня оголосила гетьмана поза охороною закону, а його майно конфіскованим.
Деякий час генерал Скоропадський переховувався у Києві. Слід відзначити, що С. Петлюра знав місце притулку колишнього гетьмана, але не дав наказу про його арешт. Існує дві версії щодо цього факту: перша — Директорія на переговорах з німцями все–таки погодилася на вільний виїзд Скоропадського з України. Друга — С. Петлюра був членом масонської ложі, яка й заборонила йому чіпати генерала. За допомогою німців Павло Скоропадський виїхав за кордон — спочатку до Швейцарії, а потім до Німеччини, де йому була дарована вілла та призначена пенсія. На певний час колишній гетьман відійшов від політики.
Після громадянської війни в європейських державах осіла численна українська еміграція. Варшава, Берлін, Прага, Відень, Париж стали центрами перебування вихідців з України. Політична і воєнна поразка, складне переплетіння ідейних орієнтацій приводили до появи на арені емігрантського життя нових політичних груп.
Однією з таких організацій і став «Український союз хліборобів–державників» (УСХД), що виник у Відні в 1920 році. До нього ввійшли представники вже відомих партій — Української демократично–хліборобської, Союзу земельних власників та колишньої Громади. Засновником УСХД був В. Липинський, великий землевласник з Уманщини, ідеолог монархічного напряму в українській еміграції. Емісари організації декілька разів приїжджали на віллу у Ванзеї, мальовничому передмісті Берліна, де разом з сім’єю проживав П. Скоропадський. Врешті–решт, їм вдалося переконати його в тому, щоб він очолив Союз.
У цей час П. Скоропадський знов повернувся до політики. Він брав активну участь у політичному та культурному житті української еміграції, зокрема заснував у Берліні Український науковий інститут, а також працював над своїми «Споминами» та листувався із гетьманцями. Завдяки його зусиллям зростав авторитет Союзу серед української еміграції, утворилися філії у Чехословаччині, Франції, США, Канаді та Західній Україні.
Щоб залучити до спілки широке коло української еміграції, її голова доручив провідному теоретику УСХД В. Липинському розробити модель майбутньої монархічної Української держави. Так у середині 20–х років з’являється теорія «Української дідичної, класократичної, трудової монархії–гетьманства».
У часи Другої світової війни П. Скоропадський, користуючись впливом і зв’язками в німецьких військових колах, визволив із тюрем та концентраційних таборів чимало українських патріотів, причому не лише гетьманців (наприклад С. Бандеру). Щоправда, його спроби об’єднати навколо себе всі українські національні партії та організації, а також провести до німецької адміністрації в Україні своїх людей успіху не мали.
Загинув П. Скоропадський, можна сказати, випадково. 16 квітня 1945 року, їдучи машиною, він потрапив під бомбардування авіацією союзників на станції Платлінг, що поблизу Мюнхена. Через десять днів Павло Скоропадський помер у шпиталі монастиря Меттен.
Донька гетьмана Єлизавета Кужім–Скоропадська із сумом згадувала ці трагічні дні: «26 квітня до Метгена в’їхали американці… Вранці того дня помер мій Батько… Скільки я не питала щодо труни й священика, монастирські сестри нічого не знали… Незважаючи на всі заборони, я вийшла з лікарні… Я пішла на цвинтар і там на носилках знайшла Батька без труни. Він був загорнутий в сіре церковне покривало. Грабарі рили могилу… Через деякий час грабар знайшов священика греко–католика… Він звернувся до мене по–українськи: «Мені одна жінка сказала, що на мене чекає українка». Я попрохала поховати мого Батька… Спочатку він сказав, що не знає, чи зможе він це зробити, і запитав: «А хто Ваш Батько?» Я відповіла: «Гетьман Павло Скоропадський!» Він був дуже вражений: «Я його поховаю, це для мене велика честь». Син Галицької землі отець Григорій Онуфрій дістав труну, простеньку дерев’яну домовину, пофарбовану чорною фарбою, та приніс чудовий невеликий згорток сірого українського полотна і ще менший згорток білого…
То були останні хвилини в моєму житті, коли я ще могла надивитись на свого Батька… Вираз його обличчя був спокійний… Мені здавалося, що він мені усміхається…»
Післямова