На початку 1726 року це питання розглядалося на засіданні Верховної таємної ради Російської імперії. Враховуючи наближення війни з Туреччиною, було ухвалене рішення дозволити вибори гетьмана. Податки з населення Лівобережної України планувалося передавати не у царську скарбницю, як раніше, а до Військового скарбу, і також відновити створення на цій території власних судових органів і тільки справи по апеляціях розглядати у Малоросійській колегії.
22 липня 1727 року було опубліковано указ російського імператора Петра II про порядок виборів гетьмана і старшини на Лівобережній Україні. Відповідно до нього для проведення виборів був направлений таємний радник Ф. В. Наумов. Колегія закордонних справ підготувала для нього з цього питання спеціальну інструкцію.
В інструкції зазначалося, що гетьманом повинен стати миргородський полковник Данило Апостол «по старшинству и по заслугам и ради имеющего его у них кредиту». Отже, на виборах гетьмана Лівобережної України зберігся тільки принцип виборності, а вони самі були зведені до призначення осіб на цю посаду царським урядом. Таким чином, за протекцією князя О. Меншикова гетьманом став миргородський полковник Данило Апостол, якому на той час виповнилося 73 роки.
18 вересня 1727 року таємний радник царя Ф. В. Наумов, призначений міністром при гетьмані, приїхав до Глухова, де знаходилися адміністративні установи по управлінню Лівобережною Україною, і оголосив про дозвіл царя на вибори гетьмана.
1 жовтня 1727 року у Глухові призначений царським урядом Данило Апостол був затверджений козацькою радою. Бунчуковий товариш Я. Маркович так описав цю подію у своєму щоденнику: «Октябрь месяц. Неделя 1. Сегодня рано приехали мы до полковника Миргородского Данила Апостола, где все были с знатных людей и бунчуковые и полковники и старшина полковая и сотники с всеми казаками при войсковой музыце с знаками йшли пешо в город… а постановилися округ площаде». До площі везли на срібному блюді «тавтою червоною покрытое» царську грамоту та несли козацькі ютейноди: гетьманську булаву, корогв, бунчук і печатку. На площі стояв стіл зі сходами, накритий червоним сукном. 3 одного його боку стояли міністр Ф. Наумов і Д. Апостол разом з іншими полковниками, а з іншого — особи, які несли козацькі клейноди. Ф. Наумов оголосив, що приїхав для виборів гетьмана, і тричі спитав, кого козаки хочуть обрати. І три рази йому відповідали, що миргородського полковника. Тоді міністр, звернувшись до Д. Апостола, сказав: «Его императорское величество… именным своим указом жалует тебя в гетманы…»
Таким чином, новим гетьманом став призначений російським урядом один з найбільш заслужених і старих представників козацької старшини. Слід зазначити, що при виборах Д. Апостола, так само, як і Скоропадського, всупереч практиці не було складено договірних статей, запропонованих чи то царським урядом, чи військом. Тим знову було порушено традиційне зобов’язання, яке було дійсним з часів Переяславського договору Б. Хмельницького.
Однією з перших дій гетьмана Д. Апостола було створення упорядкованої системи володіння маєтками, насамперед ранговими. Це було тимчасове володіння — з втратою посади втрачалося і право на маєток. Проте козацька старшина різними шляхами намагалася закріпити його у довічне володіння. Гетьман розпочав з цим боротьбу і виявив при цьому багато зловживань. Так, гетьман І. Скоропадський вільні військові села, що були фондом для роздачі маєтків на ранг, надавав особам, які взагалі не несли військової служби. Він і сам захопив у приватне володіння деякі рангові маєтки. Наприклад, на гетьманську булаву належали села Пушкарі, Рогівка та Бирин. Скоропадський віддав їх своїй дружині і затвердив їх за нею царською грамотою.
У зв’язку із зловживаннями впав у немилість лубенський полковник А. Маркович. 27 жовтня 1727 року він був засуджений і усунутий з посади. Я. Маркович, його син, вирушив до Москви клопотатися за батька і за тітку, вдову гетьмана І. Скоропадського. Діяв він, як видно з його щоденника, досить енергійно, роблячи візити потрібним урядовцям, даруючи їм подарунки і гроші. Таким чином Я. Маркович добився того, що його батька навіть підвищили у посаді — призначили генеральним підскарбієм.
З питання зловживань ранговими володіннями Д. Апостол вступив у конфлікт також з приставленими до нього російськими чиновниками. На посаду російського міністра при гетьмані було виділено три села у Ніжинському полку: Литвиновичі, Стахорщина і Блистова. У 1727 році ці села одержав Ф. Наумов. Проте він не задовольнився таким подарунком, і гетьман універсалом від 26 листопада 1727 року затвердив за ним на ранг ще й село Середину Буду. Водночас Д. Апостол віддав у користування іншому російському чиновнику, призначеному на Лівобережну Україну, бригадиру Арсеньєву, село Вікторів у Ніжинському полку. Проте вже у наступному 1728 році гетьману, який у той час перебував у Москві, повідомили, що Наумов і Арсеньєв дуже пригноблюють селян. А Наумов, крім того, продав бунчуковому товаришу Фаю два села: Стахорщину і Блистову. Тому гетьман наказав старшині, що управляла Генеральною канцелярією і судом, вилучити село Середину Буду з володінь Наумова і селище Вікторів — Арсеньева. Бунчуковому товаришу Фаю гетьман доручив від свого імені наказати, щоб він Наумову «денег закупних не одной копейки не давал, а если даст, то нехай будет певен, же дармо тие деньги пропадут».
Про факти продажу рангових володінь та одержання міністром Ф. Наумовим хабарів Д. Апостол повідомив російський уряд. Міністра було відкликано з Лівобережної України. Села залишилися у ранговому володінні, і в 1728 році їх одержав на посаду міністра при гетьмані князь О. Шаховськой.
Проте окремі заходи, спрямовані на збереження рангових володінь, не могли дати відчутних результатів. Тому 27 липня 1728 року гетьман Д. Апостол звернувся до царя з пропозиціями щодо основних питань політичного та економічного життя Лівобережної України. З більшістю з них царський уряд погодився, але водночас вніс свої зміни.
Одне з питань, викладених у «Пунктах» Д. Апостола, торкалося незалежного судочинства. Царський уряд погодився на те, щоб судові справи було передано у відання місцевих судових органів. Генеральний військовий суд повинен був займатися тільки справами з апеляцій. Царський уряд ухвалив, що цей вищий для Лівобережної України суд мав складатися з трьох росіян і трьох українців. Головою Генерального військового суду призначався гетьман. Однак найвищою апеляційною інстанцією, до якої можна було звертатися через Колегію закордонних справ у разі незадоволення рішенням Генерального суду, був цар. Цим було підірвано спробу гетьмана Д. Апостола відстояти незалежність судочинства на Лівобережній Україні.
Царський уряд вніс зміни і у фінансові справи Лівобережжя. Військовий скарб, який відав ними, раніше очолював генеральний підскарбій. Рішенням царського уряду замість одного підскарбія призначалися двоє: українець і росіянин.
У «Пунктах» Д. Апостола, затверджених царським урядом, порушувалося питання про рангові та ратушні маєтки. На початку XVIII століття швидкими темпами відбувалася концентрація земельної власності, яка була мірилом цінності і головним багатством тогочасного суспільства. Поруч із скуповуванням землі, заселенням слобід і хуторів представники пануючого класу вдавалися і до насильницького захоплення земель та різних зловживань. Відбувалося захоплення і рангових та ратушних володінь. За «Пунктами» Д. Апостола, їх слід було повернути власникам. В особистому володінні козацької старшини залишалися тільки вислужені та куплені маєтки.
Царський уряд установив обмеження гетьманської влади і в порядку надання нових володінь. Раніше гетьман універсалом надавав певні володіння, а цар, якщо до нього зверталися, на цій підставі затверджував право на них жалуваною грамотою. Тепер це право повністю переходило до царя, а гетьман втрачав реальну економічну владу.
У зв’язку з рішенням царського уряду щодо надання володінь Д. Апостол у травні 1729 року спеціальним розпорядженням, надісланим у всі полки, зупинив дію виданих ним універсалів на володіння маєтками.
Таким чином, рішення царського уряду про відновлення гетьманату мало на меті тільки часткове повернення автономії Лівобережній Україні. Політична та економічна влада гетьмана, порівняно з попереднім гетьманством, стала ще більш обмеженою.
З прибуттям на Лівобережну Україну нового міністра при гетьмані князя О. Шаховського було розпочате генеральне слідство про маєтності. Основним його завданням було з’ясування прав господарів на володіння їхніми маєтками та виявлення вільних маєтків.
Одним з результатів слідства стало полегшення для старшини переходу до особистої власності придбаних нею земель. У цьому був зацікавлений і сам гетьман, один з найбільших землевласників Лівобережної України. Вже після смерті Д. Апостола в 1754 році був складений «Табель, скільки у малоросійських полках у володінні складало підданих на достойність гетьманську…» За цим «Табелем» у гетьмана Д. Апостола налічувалося 9103 селянські двори. Однак це було значно менше, ніж у інших гетьманів. Так, І. Мазепі належало 19654 селянські двори, І. Скоропадському — 19882, К. Розумовському в перші роки його гетьманства — 9628.
Значним був вклад Д. Апостола у поліпшення судочинства на Лівобережній Україні. «Пункти» гетьмана, затверджені російським урядом, визначали тільки загальну схему судів. Тому для поліпшення судочинства була підготовлена і від імені гетьмана 13 липня 1730 року видана інструкція судам, розіслана для керування по всіх полках.
Головною метою інструкції було встановлення чіткої системи судочинства. Це досягалося, по–перше, ступеневою системою апеляції: Вищий суд не мав права приймати справи, що не розглядалися в нижчих. Генеральний військовий суд займався тільки справами в апеляціях. Верховною апеляційною інстанцією був цар. По–друге, інструкцією регламентувався склад полкових, сотенних і сільських судів і визначалася їх компетенція. По–третє, сотенні, городові і магістратські урядовці зобов’язувалися видавати купчі на продаж ґрунтів, духівниці та інші документи. Раніше перехід нерухомого майна відбувався, як зазначалося в інструкції, «голослівно», тобто без документального оформлення, від чого «немалые у народе устают тяжби и в судах деется трудность».
Таким чином, інструкція судам від 13 липня 1730 року сприяла упорядкуванню законодавства на Лівобережній Україні.
Під час гетьманства Д. Апостола почалася робота по кодифікації українського права. Вона просувалася повільно. Не вистачало спеціалістів для зведення «правних» книг, які використовували у судочинстві України, до одного кодексу та перекладу їх на російську мову. В 1730 році Д. Апостол звернувся до архімандрита Києво–Печерської лаври з проханням направити для цієї роботи «духовних персон до того дела искусстных и знаючихся». У 1733 році усіх осіб, які займалися цією роботою, зібрали у містечку Ічня Чернігівського полку. Деяких з них Д. Апостол навіть «увільнив від воєнного походу». Кодифікацію українського права було закінчено вже після смерті Д. Апостола.
28 квітня 1733 року о 4 годині пополудні, як зазначають архівні документи, «гетман и ордена Александра Невского кавалер Даниил Павлович Апостол заболезновал пералечом, которая болезнь его ясновельможности левую руку и ногу отняла». Стан здоров’я гетьмана погіршувався. У травні 1733 року, відчуваючи наближення смерті, він звернувся до імператриці Анни Іоаннівни «с испрошением всемилостивого ее императорского величества на дом и детей его по смерти его… защищения». 26 травня князь О. Шаховськой, який відвідав гетьмана, повідомляв імператриці, що «Д. Апостол дуже хворий, лівою рукою не володіє… Мало надії, що буде живий. Ніяких паперів не підписує».
Через хворобу гетьмана постало питання про призначення особи, яка виконувала б його обов’язки. Гетьман наказав генеральній старшині прийняти управління Генеральною військовою канцелярією. Проте міністр при гетьмані С. Наришкін та князь О. Шаховськой, посилаючись на відсутність наказу імператриці з цього питання, протидіяли цьому рішенню. О. Шаховськой на запитання російського уряду про дії на випадок смерті Д. Апостола відповів, що під час хвороби гетьмана і після його смерті управління військовою канцелярією слід доручити міністру С. Наришкіну, бо «раз допустивши старшину до правління, на випадок невірних їх дій складніше буде їх відлучити».
12 червня 1733 року міністру була відправлена царська грамота з наказом прийняти управління Генеральною військовою канцелярією. А вже з 23 червня документи канцелярії надсилалися «за докладом и по резолюции» С. Г. Наришкіна.
У липні здоров’я гетьмана покращало. Він провів зустрічі з О. Шаховським та з київським губернатором Шереметєвим, з якими обговорював державні справи. Д. Апостол продовжував контролювати роботу по кодифікації українського права. У жовтні 1733 року він наказав прилуцькому полковнику потурбуватись «о вистаченню дров для согревания квартир, отведенных в Ичне персонам, определенным для переводу книг правных», а підскарбіям — «о покупке паперу стоп 5». Але на початку 1734 року здоров’я гетьмана знову погіршало, і 15 січня він помер на 80–му році життя. Похований гетьман у Сорочинцях у побудованій на його кошти кам’яній церкві.
Після смерті Д. Апостола його дружині Уляні Василівні царським урядом була призначена щорічна пенсія у 3000 крб., що видавалися з грошей, які збиралися з колишніх гетьманських рангових маєтків. 28 травня 1734 року вдова та її діти одержали царську грамоту на маєтки, якими володів гетьман Д. Апостол.
Гетьман Данило Апостол не належав до «рвачів», а був урівноваженим, розумним господарем, який пильно дбав про маєток, а особливо про розширення своїх земельних володінь; але робив це неквапливо й без ґвалтовного порушення прав своїх полчан.
Безперечно, був Апостол релігійною людиною; відповідно духові часу дбав про будівництво церков і жертвував на монастирі. Відомо, що він 1708 року разом з миргородським суддею Григорієм Зарудним, який доводився йому родичем, подарував деякі «добра» Сорочинському монастиреві. За «Историей Русов», у самих Сорочинцях збудував він пізніше церкву.