Прусський посланник Сольмс у депеші своєму урядові від 17 квітня 1764 року, писав: «Что касается до гетмана, то мне кажется, что он не такой человек, какой нужен для подобных смелых предприятий, он ленив и безпечен, любит только комфорт и хороший стиль и чистосердечно ненавидит труд и занятие. Тем не менее он принадлежит к числу недовольных, потому что в настоящее время у него хотят отнять присвоенную его званию власть и низвести его положение близко сходное с положением частного человека…»
Одначе Катерина II була непохитною, й у жовтні 1764 року Кирило Розумовський, переконавшись у безнадійності свого становища, повинився перед імператрицею.
Таким чином, закінчилася невдачею й друга (після Б. Хмельницького) спроба в історії Української держави зробити гетьманську владу спадковою, що, в свою чергу, суперечило демократичним засадам і традиціям українського козацтва, Запорозької Січі зокрема, звідки, власне, йдуть витоки самої Української феодальної держави. Понад те, царизм використав це як вдалий привід для рішучого наступу з метою остаточної ліквідації автономного державно–політичного ладу України–Гетьманщини.
Катерина II мала тривалу розмову з Розумовським, після якої той подав «прошение» на звільнення від «столь тяжелой и опасной должности», як він висловився. Цьому сприяло і те, що під час слідства офіцер В. Мирович, який здійснив спробу звільнення з ув’язнення царевича Іоанна IV, своїми свідченнями скомпрометував графа.
Чолобитну Розумовського передали для висновків Колегії закордонних справ, яка не забарилася зробити висновок, що заява Розумовського — дуже важлива подія, з якої потрібно обов’язково скористатися, оскільки все, до чого прагнула українська старшина, зовсім не відповідало інтересам двору.
Разом з тим було зроблено новий крок у ліквідації автономії України — остаточно скасовано гетьманство. Царським маніфестом від 10 листопада й сенатським указом від 17 листопада 1764 року К. Розумовського було звільнено від гетьманства. Для управління Україною, згідно з цими ж указами, створювалася Малоросійська колегія на чолі з графом П. Румянцевим. Запорозька Січ також підпорядковувалася владі колегії. Президенту колегії П. Румянцеву було вручено складену за активною участю самої імператриці докладну інструкцію щодо подальшої реорганізації управління Україною. Катерина II, до речі, радила Румянцеву особливо враховувати в своїй діяльності ту обставину, що в Україні відчувалася, за її виразом, «внутренняя против великороссийского ненависть», «сокровенная ненависть тамошнего народа против здешнего, который опять, с своей стороны, привык оказывать не неприметное к малороссиянам презрение». Саме з огляду на це та за інших обставин Катерина II настійно рекомендувала своєму наміснику щодо проведення централізованої політики в Україні «иметь и волчьи зубы и лисий хвост». З вичерпною ясністю основа цієї політики сформульована також і в інструкції імператриці генерал–прокурору Вяземському, що з’явилася ще напередодні скасування гетьманства. «Малая Россия, Лифляндия и Финляндия суть провинции, которые правятся конфирмованными им привилегиями, нарушить оные отрешением вдруг непристойно б было, однако ж и называть их чужестранными и обходиться с ними на таком же основании єсть больше, нежели ошибка, а можно назвать с достоверностью глупостью. Сии провинции, также Смоленскую, надлежит легчайшими способами привести к тому, чтоб они обрусели и перестали б глядеть, как волки к лесу. Когда же в Малороссии гетмана не будет, то должно стараться, чтоб век и имя гетманов исчезло, не только персона, какая была произведена в оное достоинство». Цілком слушним є висновок, що ця інструкція переконливо свідчить: скасування гетьманства в Україні було заздалегідь спланованою акцією російського уряду, що логічно випливала з його імперських позицій.
Щодо подальшої долі самого К. Розумовського, то 1764 року він вирушив у подорож за кордон, склавши перед тим і функції президента Академії наук. Незважаючи на те, що колишній гетьман продовжував займати високе становище при царському дворі та в уряді (як сенатор і генерал–фельдмаршал), Катерина II понад 11 років не дозволяла йому навіть з’являтися в Україні. І лише на початку 1776 року, при сприянні фаворита імператриці Г. Потьомкіна, з яким Кирило Григорович перебував у дружніх стосунках, він зміг уперше після тривалої відсутності приїхати на батьківщину. На цей час К. Розумовський став ще заможнішим, одержавши в спадщину величезні маєтки покійних брата Олексія Григоровича і дружини Катерини Іванівни. Своє багатство він розділив між дітьми — шістьома синами й п’ятьма дочками.
Навесні 1787 року Розумовський залишив Петербург, відійшовши від усіх державних справ, і переїхав до Москви. В 1794 році в зв’язку з погіршенням стану здоров’я він повернувся в Україну й поселився в Батурині. Останні роки життя Кирило Григорович присвятив будівництву церков і кам’яних будинків у своїх володіннях: Батурині, Баклані, Почепі, Яготині та ін., а також активній господарській діяльності. Він був одним із перших в Україні поміщиків, котрі почали застосовувати прогресивні для того часу методи виробництва. Зокрема, він заснував у Яготині шовкове виробництво, використовував у своєму господарстві машини, вдосконалював свічкову й сукняну фабрики в Батурині тощо.
Помер К. Г. Розумовський 3 січня 1803 року на 75–му році життя. Поховали його в трапезній церкві Воскресіння Христового в Батурині, яку гетьман відбудував на руїнах мазепинської церкви.
Так мирно й тихо, на відміну від багатьох своїх попередників, скінчив життя останній гетьман України. Та й прожив він, власне, не по–гетьманськи, а як граф і вельможа царського двору. Вже з юних років потрапивши «з грязі в князі», він цілком і назавжди відірвався від простого люду, з якого вийшов. Ніколи не відав він почуття радості проводиря з приводу перемоги над ворогом чи то гіркоти поразки, не знав пекельних труднощів козацьких походів, не тримав справжньої бойової козацької шаблі в руках, не палив козацької люльки. Посівши гетьманство з царської ласки, він так і не проявив хисту державного діяча, виразника інтересів України, не піднявся до ролі лідера свого народу.
Та, попри все, К. Розумовський залишився в історії України, і не стільки своєю сумною роллю останнього гетьмана й найтитулованішого українця, а причетністю до тривалої й трагічної боротьби українського народу, його кращих представників за свою державність. І в тому, що ідея української державності пережила століття, надихала на боротьбу наступні покоління українців й, зрештою, матеріалізувалася в створенні сучасної України, певна роль належить і Кирилові Розумовському.
Павло Петрович Скоропадський
Визначний український державний і політичний діяч, воєначальник, гетьман України (1918).
В умовах національно–визвольних змагань 1917–1921 років здійснив спробу утвердити монархічну форму правління в Україні та розв’язати широкий спектр соціально–економічних, національно–культурних, зовнішньополітичних проблем. Непослідовна політика Гетьмана, яка виражала інтереси найбільш заможних верств українського суспільства, залучення до управління державою представників консервативних партій, деякі з них мали антиукраїнські переконання, опора на іноземні війська, відштовхнули від співпраці з ним національно–демократичні сили і призвели до утворення опозиції та здійснення нею успішного державного перевороту.
Так сталося, що перші й останні дні Павла Скоропадського пов’язані з Німеччиною. Він народився 3(16) травня 1873 року на німецькому курорті Вісбаден. Лише у п’ятирічному віці Павлика, що тоді розмовляв лише німецькою, привезли в Україну. Дитинство його пройшло у дідівському маєтку, в мальовничому Тростянці на Полтавщині. Оскільки батько, Петро Іванович, часто бував у роз’їздах, турботу про онуків узяв на себе дід, Іван Скоропадський. Тут за допомогою парафіяльного священика о. Митрофана Ладишевського їх навчали російської мови й Закону Божого. Заборона вживати німецьку була настільки суворою, що Павлик швидко її забув. Дід чудово володів українською й давав онукам читати книжки цією мовою.
В будинку Скоропадських стіни прикрашали портрети відомих членів роду, гетьманів та козацьких старшин, зразки давньої зброї. Почуття пошани до минулого підсилювали старовинні ікони, книги, меблі, а також культивовані звичаї й традиції. Світогляд Павла формувався під впливом В. Тарновського, П. Дорошенка, В. Горленка, П. Новицького та інших представників української інтелектуальної еліти, які часто гостювали у Скоропадських. До маєтку надовго приїздив і працював у ньому художник М. Ге, який написав портрети всіх членів родини. Туї зупинялися також відомі музиканти брати Заремби, які, без сумніву, вплинули на формування власних музичних смаків Павла Скоропадського. У маєтку постійно бували бандуристи, часто виконувалися українські пісні.
Іван Скоропадський оточив своїх онуків особливою турботою. Закладений його коштом Тростянецький парк за кількістю зібраних у ньому рідкісних екземплярів дерев міг конкурувати з відомими ботанічними садами європейських країн. Павло згадував, що в цьому чудовому куточку природи вони зі старшим братом Михайлом проводили влітку й восени все своє дозвілля. Коли ж братові виповнилося десять років, а Павлику вісім, Іван Михайлович вирішив ближче познайомити їх із повсякденним життям простих сільських трударів. Неподалік від флігеля теслярі почали зводити зруб, а хлопчаки маленькими сокирами вчилися обтісувати колоди, робити зарубки. Зведена власними руками хата під солом’яною стріхою мала стати обійстям, у якому нащадкам славного роду належало освоїти всі премудрості хліборобської праці. Дід пообіцяв купити хліба, який вродить на власноруч обробленій і засіяній хлопцями ниві. Навчившись поганяти волів та вправлятися із плугом, брати вручну засіяли поле, яке щедро винагородило їхню працю. Іван Михайлович дуже втішався, коли вони обмолотили снопи ціпами й непоступливо торгувалися з ним за ціну на зерно…
Дід спілкувався з онуками не у формі менторських повчань і моралізаторських сентенцій, а шляхом безпосереднього обміну думками. При цьому головною якістю, що її він прагнув виховати в хлопців, була сильна воля, а потім — свідоме ставлення до всього, що їх оточувало. Під час спільних прогулянок Іван Скоропадський учив онуків логічно мислити, знаходити відповіді на різні запитання, розвивав у них допитливість і гостроту розуму.
Гортаючи сторінки мемуарів Павла Скоропадського, написаних у другій половині 30–х років XX століття, варто звернути увагу на те, як він оцінював своє тодішнє світосприйняття. «Україна розумілася як славне минуле, але зовсім не пов’язувалася із теперішнім, іншими словами, ніяких політичних міркувань, пов’язаних із відновленням України, не було. Моя вся родина була глибоко віддана російським царям, але у всьому підкреслювалося якось, що ми не великороси, а малоросіяни, як тоді говорилося, знатного походження… Ми отримували «Киевскую Старину», читали та обговорювали книжки Костомарова та інших українських письменників. Висів поміж гетьманами портрет Мазепи, такий ненависний кожному росіянину, в сім’ї йому не поклонялися, як це роблять тепер українці, вбачаючи в ньому символ української самостійності, а мовчазно ставилися з симпатіями, причому обурювалися, що досі в соборах Великим постом Мазепі проголошували анафему, та сміялися над нелогічністю, що в Києві одночасно у Софійському соборі Мазепі проголошують анафему, а в Михайлівському монастирі за нього як за творця храму моляться за упокій його душі. Суворо трималися старих українських звичаїв не лише в домашньому побуті, але намагалися дотримуватись і в релігійних обрядах, там, де старі українські різнилися з новими російськими. Як приклад, можу вказати наступне: при хрещенні старим українським обрядом священик не купає немовля, як передбачено російським обрядом, а лише обливає священною водою». Саме таким способом, на прохання Івана Михайловича, в 1878 році хрестили його внучку Єлизавету Скоропадські.
Релігійне виховання дітей здійснювалося під час богослужінь у храмах та бесід. Попри те, що на початку 60–х років XIX століття Іван Скоропадський спорудив у своєму маєтку гарну церкву, вона не була освячена, оскільки її засновник висував занадто високі вимоги до настоятеля. Його освятили тільки в 1891 році, коли храм перейшов у власність його онуків Михайла й Павла. Доти Скоропадські щонеділі вирушали на літургію до сусідніх сіл — Васьківців, Бережівки, Ярошівки.
З великою пошаною Павло Скоропадський ставився і до діда з материнської лінії — Андрія Михайловича Миклашевського, що мешкав у маєтку Волокитине Глухівського повіту на Чернігівщині, закріпленому за ним універсалом І. Мазепи. Повна протилежність дідові з батьківського боку, Андрій Миклашевський був стриманий у стосунках і дуже поважний. Водночас це була високоосвічена людина й розпорядливий господар. Значний вплив на Павла мав також його дядько, Олексій Васильович Олсуф’єв, блискучий офіцер, який командував лейб–гвардії Гродненським гусарським полком і дослужився до звання генерала кавалерії. Чудовий знавець латини, спортсмен, він відзначався надзвичайною працездатністю й умінням правильно розподіляти свій час, що поступово передав своєму племінникові. Завжди веселий, життєрадісний, кмітливий, він приваблював до себе дітей, які намагалися бути схожими на нього. Його військова кар’єра правила за приклад для Павла Скоропадського.
Як тоді було заведено, виховання й освіту дітей доручали домашнім гувернерам. У сім’ї Скоропадських не шкодували коштів на освіту, і діти здобували знання з основ наук, французької мови, навчалися етикету й гарних манер. До десяти років Павло навчався в домашніх умовах і лише для складання іспитів їздив у Стародубську гімназію. Після смерті батька вся родина Скоропадських переїхала до Москви, де мешкала разом з Олсуф’євими на Тверському бульварі. Тут учитель С. Зенченко став готувати Павла до вступу в 5–й клас класичної гімназії. Саме в той час він зацікавився історією й культурою античного світу, зокрема Давньої Греції та Криму.
Проте, згідно з тодішніми шляхетськими традиціями, молоді аристократи мали здобувати військову освіту, і Павло 1886 року вступав до Пажеського корпусу в Санкт–Петербурзі. Зарахований до 3–го класу, паж–початківець вивчав Закон Божий, граматику, французьку й німецьку мови, арифметику, історію, географію, малювання та інші предмети. Попри непогану домашню підготовку, навчання давалось юнаку нелегко, і за 12–бальною шкалою оцінювання на першому році навчання він мав середній бал 7,15, а за другий — 7, тож змушений був повторно складати іспити з окремих предметів.
Жорсткі порядки, необхідність додатково працювати з репетиторами пригнічували хлопця. Тому вирішено було зробити перерву в його перебуванні у Пажеському корпусі. Взявши академічну відпустку, він подорожує Британією, Нідерландами, Бельгією, Німеччиною, Швейцарією і тривалий час живе у Франції. Париж зачарував юнака своїм неповторним колоритом, інтелектуально–мистецькою аурою, музеями, пам’ятками історії, архітектури, новими знайомствами. Незабутні враження залишила мандрівка по Італії й Греції, де майбутній офіцер цілковито поринув у світ античної культури, про який стільки читав і мріяв. З Константинополя він пароплавом повернувся на батьківщину й без особливого бажання відновив навчання в Пажеському корпусі.
Позитивні емоції у нього викликали лише заняття з кавалерійської їзди — давалися взнаки любов до коней та уроки, отримані в Тростянці. Але згодом під враженнями від закордонних подорожей він почав активно займатися самоосвітою, багато читав.
У 1892 році Павло отримав перший військовий чин камер–пажа. А останній рік перебування в корпусі він закінчив за першим розрядом, тож йому було присвоєно чин корнета.
Минули дитинство та юність. Молодий офіцер вступав у самостійне життя, яке готувало йому багато незабутніх та яскравих подій і водночас покладало на нього велику відповідальність за долі багатьох людей.
Ще до завершення навчання випускник потурбувався про місце майбутньої служби. Він попросив княгиню Смоленську й графів Олсуф’євих про клопотання перед імператрицею та військовим міністром щодо його розподілу в престижний Кавалергардський лейб–гвардійський полк. Військова служба захопила його з перших днів. Хоча б і тому, що у цьому самому полку свого часу служив його батько. Павло Скоропадський виявився не лише вправним офіцером, а й непоганим педагогом: його солдати швидко осягали ази військової грамоти, верхової їзди, володіння різними видами зброї. Через два роки він був призначений полковим ад’ютантом (тобто начальником штабу). Цьому сприяло успішне виконання обов’язків ад’ютанта командувача російської армії генерала Костанді під час смоленських маневрів улітку 1894 року. Наступного року здібний офіцер одержав першу нагороду — орден австрійського Кавалерського хреста Франца–Йосифа 3–го ступеня. А в грудні 1897 року на нього чекало чергове підвищення у званні. Він став поручиком.
На початку того ж року сталася подія, що визначила все наступне житія Павла Скоропадського. 11 січня 1897 року він бере шлюб із Олександрою Дурново — донькою генерал–ад’ютанта Петра Дурново й Марії з княжого роду Кочубеїв, дитинство якої також пройшло на Полтавщині. В подружжя народилося шестеро дітей: Марія (1898), Єлизавета (1899), Петро (1900), Данило (1904), Павло (1915) й Олена (1919). Дружина, Олександра Петрівна, стала справжньою опорою та добрим порадником чоловікові, присвятивши себе вихованню дітей.
Після прикрого випадку, коли під час огляду полку в Красному Селі у червні 1901 року кінь Скоропадського спіткнувся й вершник зазнав травм, він змушений був протягом тривалого часу лікуватися, а потім відновлювати сили у власному маєтку.