Розташувавши війська по лінії Шепетівка — Вапнярка — Козятин, командувач 1–го Українського корпусу (так прихильники УЦР називали підпорядковані Скоропадському війська) почав обеззброювати, розформовувати й відправляти ешелонами в Росію розпропаговані більшовиками частини. За наказом генерала у переговори з такими з’єднаннями не вступали, а в разі необхідності застосовували проти них зброю.
Неспроможність політики військового будівництва, яку провадила Центральна Рада, виявилась у тому, що вона не змогла протиставити більшовизованим з’єднанням і радянським російським арміям добре навчені, екіпіровані та озброєні частини. Національні формування (богданівці, дорошенківці, наливайківці) концентрувалися в столиці й у вирішальний час виявили повну бездіяльність. Єдиною боєздатною силою УНР у листопаді–грудні 1917 року був 1–й корпус отамана Скоропадського (у грудні 1917 року УЦР скасувала військові звання, що існували в колишній російській армії, натомість упроваджувала звання, що відповідали посадам). Саме ця військова частина, можна сказати, «відповідала» за долю Української революції на початковому етапі першої українсько–російської війни, яка розпочалася наприкінці 1917 року.
У цей час Скоропадський зумів адекватно відреагувати на зміну ситуації й як військовий. Як зазначав відомий історик Г. Папакін, «саме в тому і полягала військова майстерність нового корпусного отамана, який на ходу оволодівав особливостями військових операцій революційного часу. Він уміло зводив протистояння двох військових сил, у розпорядженні яких була не лише легка зброя, а й артилерія, бронеавтомобілі, до операцій з роззброєння, використовуючи відсутність у більшовиків кваліфікованого командування». Розв’язуючи одночасно два завдання — стримання натиску більшовицьких полчищ на Київ і відновлення порядку на залізниці, 1–й Український корпус використовував різні тактичні прийоми, з наступальними операціями включно. Його частини й підрозділи з боями оволоділи Баром, Ворожбою, станцією Старокостянтинів, активно вступали у сутички в районах Вінниці, Волочиська, Жмеринки, Могилева–Подільського, Попонного, Проскурова (нині — Хмельницький), Шепетівки.
Тим часом більшовицька пропаганда дедалі більше розхитувала дисципліну в корпусі, який не мав нормальних побутових умов та постачання. Скоропадський поїхав до Києва, щоб особисто вирішити всі питання з М. Поршем, новим Генеральним секретарем військових справ. Не зустрівши розуміння, Павло Петрович написав рапорт про звільнення, передавши командування начальнику 104–ї дивізії генералові Гандзюку. 29 грудня 1917 року він офіційно залишив корпус і взявся за організацію козацтва. Для цього передовсім було відкрито щось на зразок вербувального бюро офіцерів, а також інструкторську школу для їх підготовки.
В оцінці причин, які обумовили розвал корпусу та відставку його командира, погляди різних військово–політичних діячів того часу збігаються. Так, організатор 2–го Українського корпусу полковник Б. Суликовський констатував: «Рішучий удар корпусові, який можна вважати за початок кінця його існування, завдали, одначе, не більшовики і витворений ними хаос, а своя вища влада — накази й розпорядження Генерального секретаріату по військових справах, на чолі якого тоді вже стояв лихої пам’яті полковник Порш. Остаточно доконав корпус… наказ Головнокомандувача збройними силами України полковника Капкана».
А ось інтерпретація тих самих подій, подана істориком Д. Дорошенком: «Перший український корпус, що ним командував ген. Скоропадський, являв з своїми ще слухняними й дисциплінованими 60000 людей прекрасне ядро майбутньої української армії, властиво це вже була готова армія як на масштаб україно–більшовицької війни. Але її в кругах Центральної Ради боялися не менше, ніж більшовиків, боялися, що спираючись на неї, ген. Скоропадський зробить переворот і створить якийсь інший уряд, правіший, ніж Генеральний Секретаріат Центральної Ради. Коли я скоро після нічної розмови прибув до Києва і спитав там в розмові Шинкаря (М. Шинкар — військовий діяч, член УЦР та Всеукраїнської ради військових депутатів. — Авт.), чому не використовують Скоропадського з його корпусом, то Шинкар мені відповів: “Боїмося, що він схоче стати гетьманом!” Це саме я чув і від інших, в тім числі, здається, і від Петлюри. Отже, замість того, щоб використовувати корпус, постарались швидко його розкласти і знищити…»
Поряд із цими цілком обґрунтованими оцінками існували й інші. Дехто вважав, що справжньою причиною «демаршу» Павла Петровича стало його незадоволене честолюбство та особисті амбіції. Павло Петрович цінував честолюбних людей, які чітко усвідомлювали мету й уміли до неї йти. Сам він також належав до цієї когорти. Але в цьому випадку ним керували інші почуття. Потрапивши в патову ситуацію, він як офіцер і людина зробив саме такий, а не інший крок.
Завершився один з важливих етапів життя, цілком відданого армії. У той період П. Скоропадський змужнів як воїн і людина, набув необхідного досвіду, загартувався в горнилі воєнних подій для майбутніх політичних баталій. А вони почали втягувати його у свій вир ще в останні місяці 1917 року.
Кінець 1917 — початок 1918 року ніби спресував хід історії. Події в шаленому темпі накочувалися одна на одну, перевертаючи будь–які уявлення про логічну послідовність та взаємну обумовленість. На повну господарську руїну, вакханалію погромів і грабунків, яка захопила й армію, накладалися безсилля та аморфність влади, міжпартійні усобиці й брак організованої політичної сили, здатної запропонувати і втілити в життя курс, який вивів би Україну зі стану колапсу.
В той час Павло Петрович відчував, що без втручання третьої сили істотних зрушень у цій справі чекати не варто. Такою силою він вважав Антанту, яка за наявності доброї волі її керівництва мала б допомогти своєму союзнику, що потрапив у надзвичайно складне становище. На початку січня 1918 року П. Скоропадський налагодив тісніші контакти з французькою військовою комісією та особисто генералом Жоржем Табуї. Хистке становище Центральної Ради наводило на думку про угоду з французами, про координацію дій із їхньою місією, яка мала вплив на польські та чехословацькі війська. Павло Петрович вбачав у них силу, здатну разом із козацькими підрозділами підтримати тверду військову владу в формі диктатури та припинити ланцюгову реакцію загального розкладу. Однак французьке командування не виявило особливого ентузіазму та активності щодо цього, а після ухвалення у січні 1918 року Центральною Радою IV Універсалу, в якому Україна проголошувалася незалежною суверенною державою, воно заявило, що Антанта ніколи не визнає її статус легітимним.
За таких обставин більшовицькі армії швидко підійшли до Києва й почали його обстріл. П. Скоропадський виїхав до Білої Церкви, де перебувала Генеральна рада Вільного козацтва, але вірні їй підрозділи розбігалися, а керівництво подалося на Звенигородщину. Сподіваючись на те, що спільними силами вдасться зібрати козачі формування на підтримку Києва, Павло Петрович вирушив до Звенигородки. Але й Полтавець, і Шинкар, які заправляли тоді в Раді, виявилися нездатними зібрати військо, спроможне виступити проти більшовиків. Лише відділи козаків Слобожанщини під командуванням С. Петлюри та Галицько–Буковинський курінь січових стрільців, сформований з військовополонених — вихідців із Західної України, змогли чинити опір більшовицьким військам Муравйова й місцевим збройним формуванням, що підтримували більшовиків.
П. Скоропадський із підробленим паспортом дістався до Бердичева, а потім пробрався в Київ, де під чужим ім’ям зупинився у знайомих.
Тим часом у Бресті завершилися переговори, у яких брала участь і делегація Української Центральної Ради. В пошуках союзників для відсічі російсько–більшовицькій експансії керівництво УЦР орієнтувалося на держави Центрального союзу — Німеччину й Австро–Угорщину. Це тоді здавалося єдиним порятунком від більшовицької навали. А Берлін та Відень без жодного пострілу отримували те, заради чого воювали майже чотири роки.
Брестські угоди відрізали Україні всі шляхи відступу й позбавили останніх сподівань на допомогу держав Антанти, керівництво яких вважало цей крок зрадою союзницьких інтересів.
Доки дипломати розглядали ймовірні варіанти розвитку подій, німецько–австрійські війська рішуче виступили проти більшовицької армії й почали тіснити її з України. В березні 1918 року бруківкою Києва пройшли колони нових окупантів. Формально влада перебувала у руках Центральної Ради. Проте брак розгалуженого й дієздатного державного апарату, особливо владних структур на місцях, а також наявність чужинських військ до краю ускладнили виконання нею своїх повноважень. До того ж німецьке та австрійське командування, почуваючись господарем становища, вдавалося до заходів, які зовсім не сприяли покращенню ситуації. Не узгоджені з українським урядом реквізиції викликали у населення обурення й почуття невдоволення як іноземною присутністю, так і українською владою.
Після вступу німецьких військ у Київ П. Скоропадський багато розмірковував про майбутнє України. Оскільки на поверхні політичного життя опинилися соціал–демократи та есери, які не могли запропонувати ефективних засобів подолання анархії, він схилявся до думки, що цю функцію може успішно виконати партія іншої політичної орієнтації. Павло Петрович вважав, що «необхідно створити демократичну партію, це обов’язково (українець у душі демократ), але зовсім не соціалістичну. Далі, така партія стала сповідувати українство, але не крайньо шовіністичне, а певно стоячи на завданні розвитку української культури, не зачіпаючи й не виховуючи ненависті до всього російського». П. Скоропадський наголошував, що опорою такої партії повинні стати «всі власники без різниці відтінків у боротьбі проти руйнівних соціалістичних гасел». Для нього було аксіомою, що за тогочасних умов соціалістичний шлях вів тільки до більшовизму. Реальний шлях виходу з кризи він вбачав у тому, щоб спочатку «демократизувати країну, виховати людей, розвинути в них усвідомлення обов’язку, прищепити їм чесність, розширити їхній культурний горизонт, і лише тоді можна говорити про наступний етап соціальної революції». Однак коли Павло Петрович ознайомився з програмою майбутньої партії лідерів Союзу землевласників, він не зрозумів її й не відчув у собі прагнення підтримати її.
Мешкаючи в готелі «Кане», П. Скоропадський зустрічався з багатьма громадськими та політичними діячами. Серед них були М. Міхновський — один із засновників Революційної української партії (РУП, 1889), Української народної партії (УНП, 1902) та Української демократично–хліборобської партії (УДХП, 1918) і Д. Донцов, якого Павло Петрович, прийшовши до влади, призначив на посаду керівника Українського пресового бюро.
Саме у той тривожний час обставини підштовхнули генерала до осмислення досвіду його колишнього начальника — Л. Корнілова. Він утвердився в думці про необхідність сильної влади, ознайомившись зі статтею членів Товариства українських юристів, у якій висувалася вимога переходу влади від УЦР до однієї особи з диктаторськими повноваженнями. Оцінюючи потенційні можливості вірогідних кандидатів, які могли б узяти на себе це складне завдання, П. Скоропадський не бачив справді вагомих і впливових постатей ні серед «великоросів», ні серед українців. Єдиний можливий «конкурент» — С. Петлюра, на думку Павла Петровича, був не так державним, як партійним діячем соціалістичної орієнтації, якого не підтримали б центристські та праві політичні табори.
Свої претензії на чільне місце в українській громадсько–політичній еліті П. Скоропадський намагався узаконити шляхом створення партії, яка б ідейно й організаційно консолідувала певні сили суспільства правоцентристського спрямування. Однак на той час ця політична ніша вже не була вільною. Кристалізація ідейно–організаційних засад консервативної частини політичного спектра знайшла вияв у програмних положеннях та діяльності Української демократично–хліборобської партії. Висуваючи гасло «самостійної, незалежної України», «Основні положення програми УДХП» містили вимогу соборності всіх українських земель, чого не ставила за мету жодна тогочасна партія. Пропонована модель державного устрою базувалася на демократичних засадах: законодавча влада мала належати сейму, а виконавча — Генеральному секретаріату, підзвітному сейму. На чолі держави повинен був стати обраний шляхом демократичних виборів президент (на чотирирічний термін, так само як і сейм). Забезпечення прав національних меншин гарантувалося пропорційним представництвом у державних органах та широким місцевим самоврядуванням.
Відкидаючи необхідність відокремлення церкви від держави, ідеологи УДХП наголошували на конструктивній ролі в державотворчих процесах соборної, автокефальної Української православної церкви.
Важливим пунктом програми стало положення про створення регулярних збройних сил, які мають стояти на сторожі інтересів української демократичної республіки.
Привертає увагу соціально–економічний блок програми, провідними ідеями якого були державний контроль над стратегічними галузями промисловості й природними ресурсами, мінімізація анархії та нерегульованого капіталістичного ринку. Аграрна реформа за збереження приватної власності на землю націлювала селян на створення інтенсивного фермерського сільського господарства й ліквідацію поміщицьких латифундій. У соціальній сфері передбачалися запровадження восьмигодинного робочого дня, легалізація профспілок, розвиток кооперативного руху, державне страхування, безплатна медична допомога від власників підприємств на випадок хвороби тощо.
Павлу Петровичу імпонували ідеї, що лежали в основі діяльності УДХП. Про те, наскільки вони збігалися з його власними, свідчить зміст програми Української народної громади — організації, що була створена для встановлення міцної особистої влади в Україні. Не акцентуючи уваги на формі політичного устрою («громадівці» не сприймали ні самодержавної, ні соціалістичної організації держави), автори програми висували концепцію бюрократично–військової диктатури, яка мала б діяти під час перевороту й певний період після нього.
Гарантом політичної та економічної незалежності України мала стати регулярна армія, сформована на засадах загальної військової повинності. Декларуючи широкі демократичні свободи, укладачі програми відводили православній церкві роль державної. Державним визнавався також і статус української мови.
В основу внутрішньої політики було покладено «створення умов для піднесення приватного підприємництва, а також суворого дотримання принципу приватної власності, зокрема й на землю». Реформування аграрного сектора планувалося здійснити шляхом «відчуження земель, за дійсною їх вартістю, від великих землевласників для наділення хліборобів ділянками, здатними забезпечити їм та їх сімействам безбідне існування і достатнє прикладання їх праці». Купівлю й продаж землі мали регулювати правові акти, які унеможливлювали спекуляції.
Законодавство в галузі праці та капіталу мало створити умови для державного страхування зайнятих у промисловому й сільськогосподарському виробництві, забезпечити охорону праці жінок і дітей, а також чоловіків на шкідливих ділянках останнього, впровадження примирних камер із представників праці, капіталу та держави в різних пропорціях для врегулювання всіх суперечок і відносин найму.
Поряд із державною монополією (цукровою, тютюновою, страховою тощо) пропонувалося внутрішню та зовнішню торгівлю довірити приватній ініціативі.
Внутрішньополітичний пасьянс набував дедалі виразніших обрисів. Нез’ясованою для П. Скоропадського залишалася тільки позиція німецько–австрійського командування. На перший погляд, останнє цікавилося лише пунктуальним виконанням Україною своїх брестських зобов’язань. Зрив надходжень продукції сільського господарства став причиною невдоволення Берліна й Відня. Німецько–австрійська агентура доповідала про непопулярність УЦР у масах і брак реальних важелів влади на місцях. Австрійський представник граф Й. Форгач навіть запропонував створити замість українського уряду німецьке генерал–губернаторство, але не знайшов підтримки у свого керівництва, яке вважало подібний крок передчасним.
На виконання брестських угод від 18 лютого 1918 року уряди Австро–Угорщини й Німеччини, з одного боку, і Української Народної Республіки, з другого, уклали військову конвенцію, що підвела юридичне підгрунтя для вступу військ обох держав на українську територію. Офіційно сформульованою метою документа була необхідність боротьби з більшовицькими арміями.
І справді, союзні УНР війська відтіснили червоноармійські з’єднання на північ. УЦР і уряд УНР повернулися до Києва. Однак союзники щораз виразніше демонстрували небажання паритетних стосунків, прагнучи диктувати українцям власну волю. Одним із виявів такої політичної лінії стала заборона формувати регулярні з’єднання з військовополонених українців. Брак міцної регулярної армії в УНР перетворював окупаційні війська фактично на єдину збройну силу, здатну реально впливати на ситуацію у державі. Іноземну присутність в Україні уособлювали шість корпусів німецьких збройних сил (450 тисяч солдатів та офіцерів). Наявність такої кількості військових дозволяла австро–угорському й німецькому урядам розраховувати на використання українського економічного потенціалу для продовження бойових дій на Західному фронті.