Щоб вивозити харчі, фураж, сировину та корисні копалини, Німеччина й Австро–Угорщина підписали з урядом УНР спеціальний протокол про економічну співпрацю. Характер цього «партнерства» промовисто ілюструють цифри: Україна мала поставити «союзникам» 60 млн пудів зерна, 3 млн пудів цукру, 2,75 млн пудів худоби у живій вазі, а також 37,5 млн пудів залізної руди, різного збіжжя, сировини й матеріалів. Щоб цим стосункам надати вигляду взаємовигідності, німецький та австро–угорський уряди обіцяли УНР військове сприяння, а згодом — промислово–технічну допомогу. Проте реальних підстав для виконання своїх зобов’язань вони просто не мали. Тому економічні відносини між контрагентами угоди набули суто одностороннього характеру.
Щоб мати справу з більш передбачуваним і дійовим урядом, Берлін та Відень розпочали пошук імовірних кандидатів у диктатори. Ще на початку квітня 1918 року німецьке командування звернулося з відповідною пропозицією до Є. Чикаленка, але той відповів відмовою. Тоді настала черга одного з провідних діячів УДХП М. Міхновського, який також не погодився на умови окупантів. І лише після цього вибір упав на Павла Петровича Скоропадського, який більше за інших відповідав посаді гетьмана України.
П. Скоропадський та його прибічники, зі свого боку, також намагалися прорахувати реакцію окупаційного командування на ймовірну зміну влади. Сам Павло Петрович поїхав на зустріч із начальником розвідувального відділу німецького верховного командування («Оберкомандо») майором Гассе. 13 й 15 квітня, під час зустрічей із Гассе та майором Ярошем, Скоропадський відкрив їм свій план і запитав, чи можуть вони гарантувати нейтралітет, а також утримання в казармах січовиків, які охороняли Центральну Раду та уряд. Не маючи відповідних повноважень, Гассе і Ярош порекомендували Павлу Петровичу переговорити з начальником штабу групи армій «Київ» генерал–лейтенантом В. Тренером.
Узагалі відносини з окупантами були предметом особливих турбот П. Скоропадського. Не вірячи в їхню остаточну перемогу у війні, він намагався вести політику так, щоб «не сваритися з ними через дрібниці, рішуче відмовляти у всіх серйозних питаннях, порушених не до нашої вигоди чи на шкоду Антанті». Не маючи реальних сил для здійснення цього курсу, Павло Петрович покладався на свою дипломатичність, досвід, а також на інтуїцію.
Тим часом незадоволені тим, як українська сторона виконує свої зобов’язання (розмір поставок сягав ледве 30% від обумовлених), «союзники» рішуче «закручували тиски». У ніч з 23 на 24 квітня 1918 року відбулася нарада, у якій взяли участь посол Німеччини барон А. фон Мумм, посол Австро–Угорщини граф Й. Форгач, військові аташе Штольценберг (Німеччина) та Флейшман (Австро–Угорщина), начальник штабу німецьких військ В. Гренер. Щоб примусити УЦР діяти в потрібному їм напрямку, учасники наради вирішили домагатися усунення з уряду УНР «непевних елементів», запровадити власне законодавство на окупованих територіях, відродити приватне землеволодіння, а також зберегти польові суди для мешканців України. Як і раніше, Україні заборонялося формувати власні збройні сили.
24 квітня на запрошення В. Тренера П. Скоропадський прибув до «Оберкомандо», де відбулася розмова про ситуацію, що склалася Висловивши загальну підтримку задуму Павла Петровича, німецька сторона запропонувала угоду, що містила кілька принципових пунктів. Насамперед вона вимагала у разі успіху перевороту визнання легітимності її договору із Центральною Радою, стабілізації валюти, встановлення контролю над вивезенням продуктів та постачанням окупаційних військ харчами за чітко визначеними для кожної місцевості й пори року цінами. Дати виборів і скликання сейму мали узгоджуватися з німецькою владою. Майбутній правитель України повинен був узяти під контроль процес відновлення судового апарату та його функціонування, причому із судових органів рекомендувалося видалити «демагогічні елементи». Один із пунктів стосувався запровадження вільної торгівлі. Нарешті, останній передбачав переважне право Німеччини на придбання надлишків харчових продуктів, що підлягали вивезенню з України за кордон.
Надалі Гренер обіцяв нейтралітет австрійсько–німецької влади і втручання лише для ліквідації «вуличних безпорядків».
Як людина без солідного досвіду політичної боротьби, Павло Петрович спочатку сподівався, що його опорою стануть розбудовані вертикальні та горизонтальні структури Української народної громади. Однак дуже швидко ближче знайомство з людьми, які вступали до організації, переконало його в тому, що справді відданих справі й компетентних кадрів для державотворчої роботи в ній обмаль.
Були у П. Скоропадського й сумніви в правильності власного вибору. Нерідко, залишаючись на самоті, він розмірковував над тим, наскільки внутрішньо готовий до виконання місії рятівника держави, чи зможе витримати психологічний тиск справа й зліва.
«Грандіозність завдання вабила мене, — писав Павло Петрович, — тим більше, що я був упевнений, що зроблю справу. Головне ж, мене цікавила тоді думка суто державна й соціальна. Створити сильний уряд для відновлення, передусім, порядку, для чого слід створити адміністративний апарат, якого на той час фактично не було, й провести справді здорові демократичні реформи, не соціалістичні, а демократичні». Цікаві думки П. Скоропадський висловив щодо соціалістичної ідеї й практики: «Соціалізму в нас у народі немає, й тому, коли він і є, то серед маленької, відірваної від народу кугіки інтелігентів, негрунтовних і духовно нездорових. Я не сумніваюсь… що різні соціалістичні експерименти, якби у нас уряд був соціалістичний, призвели б негайно до того, що вся країна за шість тижнів стала б здобиччю всепожираючого Молоха–більшовизму». І далі вже зовсім пророчі слова: «Більшовизм, знищивши будь–яку культуру, перетворив би нашу чудову країну на засохлу рівнину, де з часом усівся б капіталізм, але який!.. Не той слабкий, м’якотілий, який тлів у нас досі, а всесильний Бог, у ногах якого лежатиме й принижуватиметься той же народ».
Певні вагання у Павла Петровича тривали до початку квітня 1917 року. Згодом він цілком віддався приготуванням до захоплення влади. В той час особливої ваги набуло окреслення кола людей, здатних очолити окремі напрями роботи. Зустрічаючись із великою кількістю військових, громадсько–політичних діячів та юристів, П. Скоропадський переконувався, що одні з них патріоти, але не мають ділових якостей, інші, навпаки, наділені організаторськими здібностями, але сповідують ідеологію, що різко розходиться з його поглядами на шляхи досягнення поставленої мети. Після тривалих роздумів на посаду прем’єр–міністра було призначено одного з лідерів Української народної громади М. Устимовича — іншої кандидатури просто не знайшлося. Начальником штабу став генерал–майор В. Дашкевич–Горбацький, який під час Першої світової війни командував 24–ю піхотною дивізією. Одним з найбільш корисних та близьких помічників майбутнього гетьмана став досвідчений юрист, директор канцелярії міністра шляхів сполучення в царському уряді О. Палтов. Павла Петровича приваблювали в ньому ясність розуму, працелюбність, виконавська дисципліна й державницькі підходи до виконання поставлених завдань. Палтов був активним діячем Української народної громади, автором проекту «Грамоти до всього українського народу» й «Законів про тимчасовий державний устрій України», про які тут буде сказано згодом.
Довго не могли підібрати придатну кандидатуру на посаду міністра землеробства. Зрештою, вирішено було запропонувати кандидатуру А. Зноско–Боровського, який брав участь у підготовці хліборобського конгресу.
В 20–х числах квітня підготовка до перевороту ввійшла у завершальну фазу. З вірних Скоропадському офіцерів було сформовано добровольчий полк. Під командуванням полковника Глинського, підполковника Бєлєнькогота Устимовича перебували кілька загонів, які дістали завдання захопити державні установи й окремих діячів УЦР. Офіцер «Оберкомандо» Альвенслебен обіцяв, що німецькі підрозділи не випустять із казарм січовиків і будуть дотримуватися дружнього нейтралітету.
Тим часом до Києва прибували делегати з’їзду хліборобів–землевласників. Останні так і не змогли примиритися з вимогою аграрної реформи на демократичних засадах, яку обстоювали представники УЦР. Критична маса невдоволення діями Центральної Ради досягла піку, далі події розвивалися за сценарієм змовників.
Той факт, що Павло Петрович повернув зброю проти більшовиків і став у цьому питанні на бік Центральної Ради, зумовив цілу низку версій, які й досі обговорюються серед істориків.
На нашу думку, причина цього була в тому, що самостійницький рух українців сприймався російським істеблішментом як відцентровий чинник, спрямований на розвал імперії. Примиритися із цим вони не хотіли й не могли. З більшовиками вони сподівалися справитися власними силами і дуже неохоче йшли на будь–які компроміси у принципових питаннях. Своєю чергою, український табір (сконсолідований і політично багатовекторний) прагнув, але не зміг використати колишню армію: більшовики розпропагували переважну частину військ, а російське офіцерство не бажало воювати за «українську ідею». До того ж ліві сили надто вже боялися втратити владу, хоч би якою ефемерною вона була. То чи міг за таких обставин П. Скоропадський відіграти роль рятівника від більшовизму й фігури, здатної об’єднати два непримиренні табори? Питання риторичне. Адже навіть формально підпорядкувавши свої дії українському уряду, він воював радше не за Центральну Раду, а проти більшовиків. І саме для того, щоб УЦР остаточно не втратила Україну, котра, наче зрілий плід, упала б до ніг більшовиків, він готувався до захоплення влади.
Події кінця 1917 — початку 1918 року переконують у тому, що в Павла Петровича не було далекоглядних планів щодо своєї політичної кар’єри. Пригадуючи той час, він писав: «Мушу відверто сказати, що ще на початку березня я про гетьманство не думав. Коли взимку, перед приходом більшовиків в Україну, я думав про спільну акцію 1–го Українського Корпусу й Вільного Козацтва, то я тоді зовсім не думав про відновлення в Україні Гетьманства, а тільки про дуже коротку диктатуру, на той час, поки вдасться сформувати іншу, більш помірковану владу». Проте обставини склалися таким чином, що довелося пересилювати себе, свідомо зрікаючись внутрішнього комфорту й поринаючи у вир складних політичних інтриг.
«У мене щораз більше зміцнювалася думка, — згадував П. Скоропадський, — що коли я не зроблю перевороту тепер, то у мене залишиться назавжди гнітюче усвідомлення того, що я несмілива й слабкодуха людина і що я ради власного спокою втратив можливість урятувати країну. Я не мав сумнівів, що переворот потрібний і корисний, навіть у випадку, якби влада не змогла довго втриматися. Я вважав, що зможу взяти владу в свої руки й те, що вдасться мені зробити, дасть відпочинок, відновить у краю порядок, а в населенні силу для нової боротьби».
Практичні приготування до перевороту в основному були завершені до 28 квітня. Прагнучи утвердитись у правильності своїх намірів, скріпити дух перед кроком, який міг коштувати йому життя, Павло Петрович поїхав до пам’ятника святому Володимиру. Тут, на Володимирській гірці, він хотів «дати собі ясний звіт у всій тій величезній справі, яку… затіяв». «Мені хотілося розібратись у своїх думках і намірах». І далі вже зовсім інтимно та довірливо: «Я підійшов до пам’ятника й сів неподалік від нього на лавку. Людей майже не було. Тихий, світлий весняний день говорив про нове життя, що народжувалося. Переді мною внизу була дивовижна картина нашого Дніпра, який бачив відтоді, як тут осіло слов’янство, й не такі ще перевороти. За Дніпром розгорталася безмежна далечінь рідної мені Чернігівської губернії. Я довго сидів і милувався цим краєвидом, а потім встав і сказав собі: «Хай там що, але я піду чесно. Зумію допомогти країні — буду щасливий, а не впораюся — сумління моє чисте: особистих Цілей у мене немає… Особистих цілей у мене не було, чи, краще сказати, я усвідомлював, що те почуття дрібного, задоволеного самолюбства не відшкодувалося б уявою тієї бурі, яку я хоч не хоч маю викликати, йдучи обраним шляхом»».
Повернувшись додому, Павло Петрович прийняв благословення з архієпископом Никодимом, який очолив Київську архієпархію після вбивства революційними матросами й солдатами митрополита Київського й Галицького Володимира. Після цього внесли останні зміни в коректуру «Грамоти мешканцям і козакам України», а також вирішили питання про порядок формування уряду. Зійшлися на тому, що спочатку гетьман призначить головою ради міністрів М. Устимовича, а імена членів кабінету буде оголошено наступного дня. Пізно вночі Павло Петрович підписався (уперше українською мовою) під видрукуваною «Грамотою…».
П. Скоропадському та його прихильникам довелося визначати не лише засоби захоплення влади, а й форму майбутнього режиму. Походження майбутнього диктатора, живучість та романтизм козацьких і квазімонархічних гетьманських традицій самі підштовхували до історичних асоціацій. Та й останнє військове звання — корпусний отаман — викликало більшу прихильність українців, аніж генерал російської армії. З огляду на ці міркування вирішено було проголосити Павла Петровича гетьманом, а державу — Гетьманатом.
29 квітня в приміщенні Київського цирку розпочав роботу з’їзд хліборобів, на який прибуло понад шість тисяч делегатів із восьми губерній України. П. Скоропадський залишався вдома й дізнавався про перебіг з’їзду через кур’єрів. Коли критика політики Центральної Ради сягнула апогею, Павло Петрович вирішив, що час діяти. Віддавши всім загонам наказ приступити до виконання планів, він на автомобілі приїхав на з’їзд і сів у бічній ложі.
Після однієї з промов, коли прозвучала пропозиція проголосити гетьманом П. Скоропадського, присутні встали і в загальному пориві вітали його як людину, котрій випало взяти на себе відповідальність у складний для батьківщини час. На це Скоропадський відповів таке: «Панове! Я дякую вам за те, що ви довірили мені власть. Не задля власної користи беру на себе тягар тимчасової влади. Ви самі знаєте, що всюди шириться анархія і що тільки тверда влада може завести лад. На вас, хлібороби, і на статечних кругах населення буду спиратися і молю Бога, щоб дав нам сили й твердості врятувати Україну».
Після цього учасники з’їзду вирушили на Софіївський майдан для відправлення урочистого молебню. Відслужив його архієпископ Никодим, який благословив нову владу.
Однак до повного опанування ситуацією прихильниками гетьмана було ще далеко, хоча керівники Центральної Ради поводились у цей вирішальний момент пасивно й нерішуче. Вони не відреагували належним чином на розформування дивізії «синьожупанників». Мала Рада й уряд Української Народної Республіки не надали значення інформації про підготовку перевороту, що, безумовно, до них доходила. 27—28 квітня в кабінетах завершувалася робота над текстом Конституції УНР та нового закону про громадянство. На заключній стадії перебували підготовка виборів та скликання Українських установчих зборів, формування Великої економічної ради України. Зовнішньополітичне відомство готувало ноту протесту урядам Антанти стосовно анексії Бессарабії Румунією.
Вичікувальна позиція діячів УЦР дивує ще й тому, що вони, безумовно, здогадувалися про підготовку перевороту. Більше того, М. Грушевський у розмові зі своїм заступником професором М. Веселовським нагадав про загрозу існуючому ладу і як контрзахід запропонував йому заради збереження держави очолити «превентивний переворот».
27 квітня 1918 року голова уряду УНР і міністр земельних справ М. Ковалевський зустрілися з німецьким послом в Україні бароном Муммом, щоб обговорити перспективи українського уряду на ближчий час. За словами Ковалевського, посол Німеччини заявив, що «Берлін не має намірів співпрацювати з урядом, який віддав землю селянам та внаслідок цього Україна не може виконати своїх економічних зобов’язань».
На випадок «непередбачуваного» розвитку подій прем’єр–міністру було обіцяно сприяння у переїзді до Німеччини на постійне місце проживання. Цей дипломатичний «реверанс», що сприймався як зловісний натяк на те, яку позицію насправді займає Німеччина, було зроблено нібито на знак уваги й вдячності за укладення Брестської угоди.
Брак чіткого уявлення про реальний стан речей спричинив прорахунки в з’ясуванні позиції Німеччини й Австрії. Голова уряду В. Голубович переконував членів УЦР у тому, що неприхильне ставлення окупаційного командування зовсім не збігається з офіційною доброзичливою позицією Берліна й Відня. Однак уже того дня німці заарештували В. Голубовича, міністра закордонних справ М. Кубинського, військового міністра С. Жуковського, директора адміністративно–політичного департаменту Міністерства внутрішніх справ Ю. Гаєвського, звинувативши їх у викраденні банкіра А. Доброго (якого за наказом уряду було таємно заарештовано за пронімецьку діяльність і потім вивезено до Харкова). Також їм інкримінувалася участь у якомусь «Союзі порятунку України», що проводив антинімецьку діяльність.
Через брак волі усунувся від вирішальних подій і голова УЦР Михайло Грушевський, обраний, за іронією долі, Президентом УНР того самого 29 квітня. У мемуарах співробітника Генерального секретарства закордонних справ УНР Н. Суровцевої міститься стислий опис того, як в той час поводилися провідні діячі Центральної Ради. Оскільки у розпорядженні Генерального секретарства закордонних справ було легкове авто, Н. Суровцева за дорученням виконуючого обов’язки директора канцелярії цього відомства К. Лоського 30 квітня вирушила в пошуках Грушевського для отримання від нього директив. У приміщенні Центральної Ради вже стояли гетьманські вартові, а представники партій засідали на приватній квартирі під головуванням В. Винниченка. Диктатурі гетьмана пропонувалося протиставити власну диктатуру від партій. Як кандидатуру в диктатори висували міністра пошти і телеграфу Г. Сидоренка. У зв’язку з тим, що невідомо було, на чиєму боці війська, Суровцеву відрядили на зустріч із командиром кінного відділу охорони Центральної Ради М. Аркасом і начальником Генштабу полковником О. Сливинським. Обидва запевнили у своїй лояльності щодо УЦР, але останній ще перед тим підписав відозву, в якій визнав гетьмана.