Участь Д. Апостола в походах російських військ на чолі українських козаків, багато з яких закінчувалося їх перемогою, виявлена ним особиста хоробрість та знання військової справи свідчили про те, що миргородський полковник був мужньою людиною, талановитим, досвідченим командиром, користувався авторитетом у війську та серед старшини. Гетьман І. Мазепа відзначив у 1708 році: «Апостол породы волошской, человек от отца заслуженый в войске, воин добрий, из всех полковников давнеший, старейший, знатний, заслуживший честь и любов от всех полков».
Однак нерішучість, вагання гетьмана в підготовці антимосковського повстання, його оборонна позиція в дедалі зухвалішому ставленні Москви до України — все це змусило миргородського полковника взятися за організацію старшинського перевороту, метою якого було усунення старого керманича від влади руками Петра І. Зрозуміло, Д. Апостол мріяв посісти гетьманський уряд. Для цього він мав не лише авторитет, а й можливості: практично весь український генералітет за часів правління І. Мазепи з ним породичався. Проте акція його однодумців, зокрема В. Кочубея, не вдалася.
У ході російсько–шведської війни, 28 жовтня 1708 року гетьман Лівобережної України І. Мазепа, реалізуючи наміри опозиційно налаштованої до царського уряду козацької старшини, з 1200 старшинами, компанійцями і козаками перейшов на бік шведського короля Карла XII, розпочавши антимосковське повстання. Серед козацької старшини був і миргородський полковник Д. Апостол, який знав про намір гетьмана відокремити Лівобережну Україну від Росії і в цьому питанні був його однодумцем. За спогадами П. Орлика, у 1707 році Д. Апостол говорив Мазепі: «Очи всіх на тя уповають и не дай, Боже, на тобе смерти, а мы достанемо в такой неволи, то и кури нас загребуть».
Однак 21 листопада 1708 року він покинув І. Мазепу і з великими труднощами добрався до свого маєтку в селищі Сорочинці, де стояла російська військова частина. Звідти він написав листа обраному гетьманом замість Мазепи І. Скоропадському, в якому просив захисту від гніву й кари російського царя. В листі він запевняв Скоропадського, що потрапив у халепу через незнання справи і мусив коритися Мазепі.
Така ж мотивація вчинку Д. Апостола викладена і в козацьких літописах. Так, у літописі Самовидця зазначалося: «Полковник миргородский Даниил Апостол, страхом и лестию от Мазепы уведеними, последовал ему дочасно, [а как] получил свободное и удобное себе время, тотчас от Мазепи тайно на пути отлучившись и отцуравшись его, в сторону государеву к великороссийскому войску прибегл…»
Проте існують документальні дані, які спростовують факт таємної втечі Д. Апостола із шведського табору. Відомий дореволюційний історик Д. Н. Бантиш–Каменський опублікував у збірнику документів до історії України два листи, написані гетьману І. Мазепі Д. Апостолом і канцлером Росії графом Г. Головкіним 22 грудня 1708 року із штабу царя у Лебедині. Із змісту листів випливає, що Мазепа знову вирішив змінити свою політичну орієнтацію і перейти від Карла XII на бік Петра І. Тому для переговорів з царем він направив Д. Апостола. Спочатку посланець гетьмана викликав недовіру царя, бо ніяких документів, що засвідчили б ці наміри Мазепи, миргородський полковник не мав. Однак через деякий час до царя прибули ще два посланці від гетьмана, і тоді між Петром І і Д. Апостолом почалися переговори.
Ці переговори Д. Апостола з царем сприяли погодженню умов переходу І. Мазепи до царя. Однак, не одержавши ніяких відомостей від своїх посланців і не знаючи, як до переговорів з ним поставиться царський уряд, Мазепа продовжував пошуки виходу із скрутного становища. 5 грудня 1708 року гетьман направив роменського жителя Ф. Хлюса до польського короля Станіслава Лещинського з листом, в якому просив його поспішити з військом для взаємної боротьби «проти Москви». Посланця Мазепи було затримано російськими солдатами, а лист обнародувано гетьманом І. Скоропадським. Звичайно, після цього про переговори Петра І та І. Мазепи не могло бути й мови.
Д. Апостол залишився у стані російських військ. Як і деяким іншим представникам козацької старшини, які покинули воєнний табір шведів під час оголошення Петром І амністії, Апостолу повернули посаду миргородського полковника, маєтки, що належали йому раніше, і ще три села.
Відхід сподвижника гетьмана у найкритичніший момент після спалення Батурина є наслідком його зневіри в подальшому успіху справи. Сам І. Мазепа, вражений розбоєм О. Меншикова, на руїнах гетьманської столиці казав: «Уже тепер в нынешнем нашем нещасливом состоянии всі діла иначе пойдут, и Украйна Батурином устраненная боятися будет едно с нами держать».
Пересвідчившись у слабкості шведської та української армій, їх нечисленності (більшість козацьких полків ще до визвольної акції за наказом Петра І були усунуті з теренів Гетьманщини), Апостол вирішив припинити боротьбу.
Перейшовши на бік російського царя, Д. Апостол хоробро воював проти шведських військ до переможного закінчення війни, яка завершилася підписанням у 1721 році Ніштадського мирного договору. Після закінчення війни відбулися зміни у політичному житті Лівобережної України, які внесли свої корективи і в долю Д. Апостола.
Ще за життя І. Скоропадського, який став гетьманом після переходу І. Мазепи до шведів, російський уряд проводив політику на обмеження автономії Лівобережної України. Важливим кроком у цьому напрямі було створення восени 1722 року для управління її територією Малоросійської колегії у складі шести російських офіцерів на чолі з бригадиром Вельяміновим.
1722 року помер гетьман І. Скоропадський. На період до виборів наказним гетьманом Лівобережної України був призначений чернігівський полковник Павло Полуботок. Представники козацької старшини звернулися до царя за дозволом на вибори гетьмана. Претендентами на цю посаду виступили двоє: Д. Апостол і чернігівський полковник та наказний гетьман П. Полуботок. Проте царський уряд, прагнучи до поступової ліквідації автономії Лівобережної України, знаходив різні причини для відмови.
Двовладдя, що виникло на цій території (з одного боку, Малоросійська колегія, яка представляла інтереси російського уряду, а з другого – гетьманський уряд на чолі з Полуботком, який енергійно наполягав на збереженні автономії), призвело до конфліктів, у які втрутився царський уряд. Цар викликав до Петербурга наказного гетьмана П. Полуботка разом з генеральним писарем С. Савичем та генеральним суддею І. Чарнишем. Там вони знову від імені всього Війська Запорозького звернулися до Петра І з проханням дозволити вибори гетьмана.
Миргородський полковник Д. Апостол і після закінчення Північної війни, як свідчать лігописи, брав участь у воєнних походах, У 1722 році він очолював десягитисячне козацьке військо, яке разом з російською армією воювало у Персії. А вже восени 1723 року російські війська на чолі з князем М. М. Голіциним і козацькі полки під керівництвом Д. Апостола, готуючись до нового походу, стояли табором на річці Коломак.
У вересні 1723 року представники козацької старшини представили миргородському полковнику підготовлене прохання до царя про вибори нового гетьмана та про передачу збирання податків на Лівобережній Україні з царської казни до Військового скарбу. Д. Апостол, як зазначалося пізніше в царському указі, у них «многое переправил и некоторые пункты прибавил и приложа сам руку, других полковников и полковую старшину прикладывать заставливал». Потім це царським урядом було йому поставлено в провину.
1 жовтня 1723 року за підписами миргородського полковника і наказного гетьмана Д. Апостола, полкової і сотенної старшини, бунчукового і значкового товариства, від імені усього козацького війська, яке брало участь у поході на Коломак, ці прохання (чолобитні) було передано Петру І. Літописець зазначає, що цар, прочитавши їх «з великим гневом и яростию», відразу ж віддав наказ заарештувати П. Полуботка, С. Савича та І. Чарниша, які тоді були у Петербурзі. 18 грудня 1724 року П. Полуботок помер у в’язниці.
8 лютого 1725 року імператриця Катерина І, яка прийшла до влади після смерті Петра І, видала маніфест, за яким «за те вышепоказанные от старшин вины и преступления наших указов и за чинимые к малороссийскому подлому народу обиды и разорения… надлежали сослать в ссылку на вечное житье в Сибирские городы, а движимые и недвижимые их ймення взять на наше величество; однако ж Ми… указали жить им в Петербурге с женами и детьми безсъездно…» Миргородському полковнику Д. Апостолу, зазначалося в маніфесті, «на которого от малороссийского народа в обидах челобитья хотя и не явились», теж наказано було жити із сім’єю у Петербурзі.
Обидва Апостоли оберталися в найбільш аристократичних колах Петербурга, робили візити і мали стосунки з такими впливовими людьми, членами Верховної таємної ради, як Голіцини, Апраксій, Головкін. Вони мали кілька разів нагоду скласти пошану цариці і бути прийнятими на аудієнції. Такий помітний діяч на петербурзькім горизонті, як Теофан (Феофан) Прокопович, також дуже прихильно поставився до Апостола і його сина. Петро Апостол записав у своєму щоденнику під 31 жовтня 1725 року, що він разом з батьком увечері був у домі Прокоповича, котрий «прийняв нас дуже люб’язно»; жваві стосунки з Прокоповичем, з його учнем ігуменом Кроликом і навіть з такою важливою особою, як духівник цариці, продовжувалися до останніх днів перебування Д. Апостола в столиці.
Цікаво, що Данило Апостол і його син вступили в дуже живі зносини з герцогом голштинським та його дипломатичним представником у Петербурзі графом Басевичем. Очевидно, і тут шукали вони протекції, щоб здобути від цариці дозвіл на виїзд в Україну. Особливо часто ходив Петро до Басевича, який хотів допомогти Апостолам, а можливо, мав на увазі якісь вигоди для свого герцога, наприклад, зближення з Меншиковим через Апостолів.
Як видно з щоденника П. Апостола, Басевич дав Петру Апостолу 2 березня 1726 року знати, що «їхні справи в добрім стані». 11 березня Басевич послав до Петра слугу, і коли молодий Апостол появився, його було поінформовано, що сьогодні буде обговорюватись «наше дело».
Апостолам удалося познайомитися з самим герцогом, найшвидше через посередництво Меншикова. Тут уже вів зносини батько разом із сином, в той час як переговори з Басевичем лягли на плечі самого Петра. Перша звістка про безпосередні стосунки походить від 3 лютого 1726 року, коли батько й син були у герцогині голштинської Анни, щоби поздоровити її з днем народження. Того ж дня Данило Апостол подав прохання герцогові французькою мовою, очевидно, в справі свого від’їзду. З березня обидва знову були у герцога; 6 березня Петро за дорученням батька приїздив до герцога, щоб нагадати йому про справу. 9 травня Данило Апостол був уже з прощальним візитом у герцога.
Але, безперечно, головним протектором Апостола був О. Меншиков. 15 листопада 1725 року Данило Апостол подав йому прохання в справі від’їзду, а 23 грудня того ж року Меншиков заявив йому, що доповість про це цариці. Але, як ми вже бачили вище, справа, незважаючи на прихильну постанову Верховної таємної ради, зразу не пішла. 24 квітня 1726 року Петро Апостол, як це видно з його щоденника, ще раз просив князя за свого батька. І цього разу, очевидно, справа вдалася. 5 травня 1726 року цариця погодилася відпустити Д. Апостола в Україну, але з наказом (як це видно з протоколу Верховної таємної ради від 11 травня) залишити сина свого, Петра, в Петербурзі в запоруку вірності батька, а від самого Данила Апостола взяти «крепкую присягу» вірності. Цю присягу Апостол склав 18 травня 1726 року в Троїцькім соборі, а 27 травня він уже виїхав в Україну.
Щодо тих старшин, котрі як учасники справи Полуботка мусили сидіти в Петербурзі, то вони прийшли на чергу лише кілька місяців пізніше. На запит Сенату від 12 серпня 1728 року Верховна таємна рада 17 жовтня того ж року постановила відпустити в Україну колишніх генеральних старшин Якова Лизогуба, Івана Чарниша і Василя Жураківського, але знову ж таки із зобов’язанням скласти присягу і залишити по синові в запоруку вірності. Отак, врешті–решт, було ліквідовано справу Полуботка.
Таким чином, тільки у 1726 році миргородський полковник Д. Апостол був відпущений на Лівобережжя. Замість нього заложником у Петербурзі залишився його син Петро.
У 1727 році, через п’ять років після смерті гетьмана І. Скоропадського, російський імператор Петро II дозволив вибори нового гетьмана на Лівобережній Україні. Малоросійська колегія, яка з 1722 року управляла цією територією, була ліквідована. Питання політичного та економічного життя Лівобережжя з підпорядкування Сенату Російської держави перейшли до Колегії закордонних справ.
Однією з головних причин, що викликали зміни у політиці російського уряду щодо Лівобережної України, було загострення міжнародної обстановки. На початку 1725 року визначилося розмежування політичних сил у Західній Європі, в результаті чого утворилися два ворожих табори. 19 квітня 1725 року Австрія та Іспанія об’єдналися у Віденський оборонний союз, спрямований насамперед проти Англії та Франції. У відповідь ці країни, до яких приєдналася Пруссія, у Герренгаузені (поблизу Ганновера) підписали договір, оформивши так званий Ганноверський союз.
Росія тривалий час не приєднувалася до утворених союзів. Тільки у липні 1726 року, уклавши у Відні російсько–австрійський договір, вона фактично увійшла до австро–іспанського оборонного союзу. Міжнародна ситуація дедалі більше загострювалася. В Європі запахло війною.
У зв’язку із складною міжнародною обстановкою і утворенням двох ворожих таборів російський уряд був стурбований позицією Туреччини. Французька та англійська дипломатія, яка прагнула до ускладнення відносин Росії з цією країною, підтримувала турецького султана в його агресивних планах.
Відчуваючи неминучість війни з Туреччиною, російський уряд прийняв рішення піти на деякі поступки козацькій старшині і населенню Лівобережної України, бо у майбутній війні ця територія через своє географічне положення мала відігравати важливу роль.