Після перевороту 1687 року І. Скоропадський порозумівся з новопризначеним полковником Яковом Лизогубом, який теж був з Правобережжя, і залишився на попередній посаді.
Займаючи понад десять років посаду чернігівського полкового писаря, І. Скоропадський набув собі деякі володіння, зокрема села Бурівку, Вихвостів і Дроздовицю (надані гетьманом І. Мазепою, що, крім іншого, засвідчувало його прихильне ставлення до чернігівського писаря), а також чотири млини (один — разом з братом Василем, інший — з тестем Н. Калениченком), що приносили неабиякий прибуток господарю. За період «писарства» Іванові вдалося добре вивчити систему й структуру гетьманського правління, зарекомендувати себе людиною «тихою», поміркованих політичних поглядів, що особливо було важливо для окремих представників уряду проросійської орієнтації на тлі постійних «зрад» деяких старшин і їхніх угод з турецьким султаном, кримським ханом чи польським королем. Це викликало відповідне, переважно поблажливе, ставлення до нього з боку власного керівництва. Іван Ілліч зміг знайти спільну мову почергово з усіма чернігівськими полковниками, за яких служив. А це за тих неоднозначних політичних умов не так уже й легко було зробити.
Проте інколи, здавалось би, налагоджене життя хвилював неспокій, з’являлися нові непередбачені турботи. Річ утім, що Скоропадський, як кожен старшина чи козак, повинен був брати участь у всіх військових подіях, які мали пряме чи посереднє відношення до України. Так, він ходив у Чигиринські (1676–1678) і Кримські (1687 та 1689 роки) походи. Особливо невдалими виявилися останні два. В травні 1687 року, залишивши рідну домівку, дружину й малолітню дочку Ірину, І. Скоропадський став безпосереднім учасником рейду півторасоттисячного російсько–українського війська (в тому числі півсотні тисяч козаків з України) під керівництвом боярина Василя Голіцина проти Кримського ханства. Але татари на шляху їх просування підпалили степ (на південь від річки Кінські Води).
Велике полум’я та клуби диму, знищивши підніжний корм для коней, примусили в червні місяці повернути всі збройні сили назад. Невдача коштувала Самойловичу гетьманської булави, бо хитромудрі козацькі старшини та російські воєводи зробили саме його винуватцем поразки. Сучасник–літописець тих подій зазначив про це: «И так того часу скончалося гетманство Івана Самойловича поповича и синов его, которий на ураді гетманства роков пятнадцать зоставал і місяц».
Другий похід у Крим також почався напровесні. В 1689 році спільна російсько–українська армія, що сягала близько 150 тисяч чоловік, дійшла до Перекопу. Проте наполегливий опір кримських татар, неабияка спека, нестача води, масовий падіж коней і хвороби людей змусили головнокомандувача Василя Голіцина припинити бойові дії й повернути своє військо на Лівобережну Україну. Багатьох козаків і старшин охопило тоді глибоке розчарування та невдоволення Кримськими походами, хоч вони і мали певне позитивне значення.
Військові походи ніяк не збагатили Скоропадського, не вплинули на його службове становище. І невідомо, як би склалося особисте жютя Івана Ілліча, коли б не звернув на нього свою прихильність гетьман Іван Мазепа. Він завжди наближував до себе людей не хитрих і не самостійних у діях, головним чином умілих виконавців власної волі.
У 1693 році вже новий гетьман відрядив І. Скоропадського до Москви у досить важливій справі — поінформувати про з’їзд старшини та попросити царя висловити свою думку щодо оренд і податків у Гетьманщині. Усе це дає підстави говорити про неабиякі дипломатичні здібності посланця, його авторитет у старшинському середовищі. Після цієї поїздки І. Скоропадський дістав звання генерального бунчужного, тобто ввійшов, так би мовити, до еліти тогочасного українського суспільства, вищої військової й цивільної влади на Лівобережжі. В обов’язки бунчужного формально входила охорона гетьманської регалії — бунчука. Але в дійсності він виконував військові справи, адміністративні й судові доручення, зустрічі та проводи послів тощо.
Задоволення від перебування в новому ранзі несподівано потьмарила смерть дружини (близько 1699 року). Залишившись удвох з дочкою, Скоропадський почав шукати для себе іншу жінку. Можливо, це сталося випадково, але незабаром він уподобав собі вдову колишнього генерального бунчужного Костянтина Івановича Голуба — Анастасію Марківну (1671–1729), дочку засновника відомого на той час роду Марковичів. Дуже норовлива, забезпечена матеріально ще в першому шлюбі, ця неординарна жінка, на двадцять п’ять літ молодша за Скоропадського, мала на нього неабиякий вплив. Про це не міг не знати всюдисущий і обачний гетьман І. Мазепа. Він неодноразово посилав Скоропадського з різними дорученнями до Петра І і не мав жодних сумнівів у незрадливості першого. Таке своєрідне ставлення Мазепи до одного з своїх старшин час від часу проявлялось досить показово. Наприклад, у 1701 році Івана Ілліча призначили вже генеральним осавулом, тобто він зайняв наступний щабель службової драбини після генерального хорунжого. Формально генеральний осавул (як правило, їх було два) вважався за рангом п’ятою особою в старшинській адміністрації (після гетьмана, генерального обозного, підскарбія та писаря). Він мав наглядати за станом війська та бойового спорядження, правильністю складання козацьких компутів (списків–реєстрів), інколи проводив спеціальні «слідства» щодо зловживань у межах регіону, перевіряв права власників на маєтки.
У 1708 році І. Скоропадський отримав нову посаду. У листі до Петра І від 24 березня І. Мазепа повідомляв, що тільки–но вручив «полковничество стародубское Йвану Скоропадскому, ясаулу войсковому генеральному». Ставши першою людиною в полку, він набув фактично необмежену владу й величезні пільги. Паралельно, щоправда, не так успішно, по службі просувався і його брат Василь: у кінці XVII — на початку XVIII століття той очолював керівництво Березнівської сотні Чернігівського полку.
З доносу Кочубея видно, що І. Скоропадський належав до наближених гетьмана. На початку 1707 року воєвода Синицький з кількома тисячами литовців зрадив Москву і перейшов на бік шведів. І. Мазепа 11 травня у присутності В. Кочубея та І. Скоропадського «з того сміятися и немірною радостию веселитися», довго пригощаючи їх напоями.
Стародубського полковника гетьман відіслав до Петра І, а потім у Смоленськ для спростування доносу на нього, контролю за свідченнями В. Кочубея та його спільників. Ясна річ, що таку відповідальну місію, від якої залежало майбутнє гетьмана, І. Мазепа доручив найдовіренішій людині зі свого кола наближених. І Іван Скоропадський успішно впорався з покладеним на нього завданням. Аргументи стародубського полковника спростували слова донощиків.
Треба зауважити, що багато дослідників не вважають І. Скоропадського мазепинцем, бо, мовляв, він у критичний момент не послухав І. Мазепу «і на приказ царя Петра І поспішав до Глухова». З цього приводу треба додати деякі уточнення. І. Мазепа лише ЗО жовтня 1708 року з Дігтярівки, що під Новгородом–Сіверським, надіслав стародубському полковнику І. Скоропадському листа, в якому виклав причини переходу під шведську протекцію, та просив потіснити росіян з міста: «…Яко естесь правдивий отчизны своей сын, берись до единаго с нами согласія і для сполной отчизны своей оборони, старайся всеми способами, по данному себе от Бога разуму и искуству, московское войско из Стародуба искоренить. А если бы ваша милость, для искоренения того московского гарнизона, в Стародубе находящагося, силы и способу не имел, тогда советуем вашей милости, оттуда уходить и к нам в Батурин поспешать, чтоб не попасть в московскія руки». Та цей лист, який віз Тимофій Полугер, був перехоплений росіянами.
Ще 27–28 жовтня 1708 року у Стародуб були направлені один за одним три царські укази, які, безперечно, привели у готовність Московський гарнізон. Стародубська старшина, не маючи звісток від гетьмана, почала слухняно виконувати царські розпорядження. І. Скоропадський за наказом царя прибув у Субочево. Отже, чимало козацьких офіцерів не встигли зорієнтуватися в ситуації. Саме в такому становищі, мабуть, перебував і сам полковник 1. Скоропадський.
До речі, ще раніше йому був підпорядкований надісланий І. Мазепою на підмогу Чернігівський полк. Під його зверхність гетьман також відправив козаків Ніжинського та Переяславського полків. Зрозуміло, царські урядовці оперативно нейтралізували командування Стародубського, Чернігівського, Ніжинського та Переяславського полків, і воно, не посвячене в плани старшини, що пішла з І. Мазепою, не було мобілізоване на повстання.
Опинившись з великою частиною козацького контингенту у розташуванні переважаючих сил російської армії, стародубський полковник змушений був підкоритися силі, царській режисурі виборів. Падіння Батурина, поразки Карла XII не додали йому й тим, хто волею долі опинився у ставці Петра І, натхнення та хисту шукати зв’язку з мазепинцями. Вони мимоволі стали маріонетками у царській політичній грі.
Отже, через два дні після отримання гетьманського листа І. Скоропадський прибув до Глухова, де цар наказав зібрати раду з вірної йому старшини і обрати нового гетьмана.
«Государь не замедлил также своим приездом и на другой день, ноября 6, велел приступить к гетманскому избранию. По совершении литургии в соборной церкви Живоначальныя Троицы, отпел молебен в присутствии полковников, старшин и многих казаков. Князь Долгорукий вышел из собора, произнес войску и народу малороссийскому речь, в коей разительными красками описал, сколь необходимо скорейшее избрание нового предводителя для отражения врагов отчизны и веры их. Потом посольского приказа дьяк Михаила Родостанов, став на стол, прочел вслух государеву грамоту, подтверждавшую сохранение вольностей и преимуществ малороссийских. Началось избрание. После кратковременнаго совещания, полковники и старшини обратились к Скоропадскому с просьбою: чтоб он принял на себя гетманство, как человек царскому величеству верный и в войске малороссийском заслуженый. Скоропадский отказывался от тягостнаго, по преклонности лет его, уряда, советовал лучше предоставить оный молодому и заслуженному черниговскому полковнику Полуботку. Старшини и войско снова возгласили его своим предводителем; несколько казаков желали иметь Полуботка, но принуждены были уступить большинству голосов. Тогда старшини, взяв под руки Скоропадского, поставили на стол. Новоизбранный гетман кланялся народу и говорил: я недостоин гетманского уряда. «Достоин, — ответствовал народ, — ты старый и верный слуга царского величества в войске Запорожском». Князь Долгорукий вручил Скоропадскому войсковие клейноды: бунчук, знамя, булаву и печать, привел к присяге и отправился с ним в дом князя Меншикова, где Скоропадский представлен был государю вместе с находившимися тогда в Глухове полковниками и старшинами. В сей день гетман угощал подчиненных своих обеденным столом, и пальба из пушек не умолкала близ его дома».
Розпочавши правління під могутній гуркіт святкової канонади, новообраний гетьман досить швидко став утрачати і свою політичну владу, і свій, без того не дуже високий, авторитет серед українського населення. Особливо гнітили та обмежували його волю й дії вимушена «дружба» з царськими сановниками, вищим російським офіцерством, а також задушливі «обійми» самого Петра І.
Проте відразу по обранню Івана Скоропадського цар, не довіряючи більше нікому з старшин після мазепинської зради, наказав боярину Андрію Ізмайлову (липень 1709 року) постійно «бути при гетьмані» й спільно з ним вирішувати всі соціально–економічні та політичні питання. А таємно ще доручив наглядати за гетьманом і всією місцевою адміністрацією, не дозволяти їм пряме спілкування з урядами Туреччини, Кримського ханства, Швеції, Польщі, а також із Запорозькою Січчю. В разі виникнення нового «заколоту» чи спалаху народного повстання царському резидентові дозволялося застосовувати війська. Гетьманську резиденцію, згідно з волею Петра І, було перенесено з Батурина до Глухова: поближче до кордонів з Росією. Через рік при гетьмані «сиділо» вже два резиденти, а в їхньому розпорядженні, окрім двохсот дворів селян на утримання, були, «про всяк випадок», два «московські» полки. З часом позиції резидентів так зміцнилися, що вже мало хто не розумів: головним чином саме вони, а не гетьман, вирішують долю українців (і не лише лівобережного регіону).
З одного боку, подумки І. Скоропадський розділяв погляди мазепинців, своїх недавніх побратимів, а з другого — як слухняний арештант під наглядом царських наглядачів, підписував універсали, документи, в яких їхні дії компрометувалися, піддавалися сумніву. Підтвердженням вищесказаного є подорожні нотатки Даніеля Крмана1, який з релігійною місією супроводжував Карла XII у 1708–1709 роках. У Бендерах він став свідком приїзду до короля послів від Петра І з умовами укладення мирного договору. З ними прибув, зазначає він, «й стародубський полковник Скоропадський, наступник воєводи Мазепи, союзника шведів». Далі автор нотаток зафіксував досить важливий момент: «Він (Скоропадський. — Авт.) виправдовувався перед Мазепою, шо прийняв від царя титул воєводи, і пообіцяв, шо йому, своєму воєводі, буде вірний та що при добрій нагоді приведе до нього збунтованих козаків».
________
1 Крман Дапіел (1663—1740) — словацький посол, протестант–рсформатор, автор «Подорожнього щоденника».
У жовтні 1710 року, коли Пилип Орлик з допомогою турецьких і шведських військ задумав звільнити Україну від московського війська, київський воєвода Дмитро Голіцин повідомив канцлера Г. Головкіна про донос коропського сотника Івана Логинова на Скоропадського. Донощик інформував про те, що нібито гетьман вів таємне листування з П. Орликом. Канцлер не надав цьому ніякого значення. «Как мы видим, — писав він гетьману, — что у вашей вельможности с воєводою киевским не согласно, однакож царское величество на нашу верность єсть благонадежен и безосновательным никаким доносам поверено не будет, в чем изволите ваша вельможность быть надежен».
13 грудня 1710 року Д. Голіцин повідомив про свої сумніви О. Меншикова: «Для нынешних причин… не вовсе надобно верить гетману, понеже в малороссийском народе и преж сего не без шатости было и ныне кому верить, Бог весть…»
Підозри київського воєводи все ж мали під собою підставу. Відомо про лист П. Орлика до І. Скоропадського, в якому він запрошує останнього спільно виступити проти Московщини. «Коли Вас зупиняє теперішній мій титул, що я ношу, — писав гетьман у вигнанні, — то будьте певні, що для загального добра я уступлю його Вам, як старішому, сподіваючись, що й Ви не захочете мене губити. Не йміть віри тим, що кажугь, буцім Оттоманська Порта думає панувати над Україною. Ні! Осяйна Порта, Його Величність король шведський і хан кримський уже межи собою таку згоду зробили, щоб Україна не підлягала ні під чию васальну залежність, але була б назавше самостійною державою».
Одразу після появи військ П. Орлика в Україні майже всі правобережні полки, за винятком Білоцерківського, перейшли на його бік. Здалася йому й частина лівобережного війська разом з наказним гетьманом, генеральним осавулом С. Бутовичем. Але московські урядовці здійснили низку превентивних заходів, аби запобігти розгортанню повстання. До гетьмана та полковників були приставлені російські наглядові підрозділи, московські війська увійшли в Гадяч, Сорочинці, Золотоношу. Головкін наказав Скоропадському «оставить жену свою в Глухове», а також «всех полковников и старшини генеральной и знатной полковой женам, по вашем выходе из Глухова, быть в Глухове». Згодом дружин старшин за царською вказівкою зобов’язали «для лутчого безонасения от неприятелей» перевезти у Київ. їх не підпускали, до речі, й після невдалого закінчення акції орликівців, пояснюючи, що незабаром буде нова війна.
Цікавий факт: із щоденника П. Орлика за 1723 рік дізнаємося, що вмер його «старий приятель Скоропадський». Цей запис вказує не тільки на дружні стосунки Мазелиних старшин, а й на їх очевидну таємну співпрацю після 1709 року, оскільки автор нотаток не висловлював негативних оцінок щодо лівобережного гетьмана.
І. Скоропадський доклав чимало енергії, аби пом’якшити участь спійманих мазепинців та їхніх родин. У січні 1709 року він звернувся до Д. Голіцина з проханням звільнити з–під варти заарештованих у Переяславі братів Миновичів, знайшов аргументи для виправдання генерального осавула Михайла Гамалія, полтавського полковника Івана Левенця, хорунжого генеральної військової артилерії Івана Забіли, турбувався, аби дружина В. Чуйкевича не була відправлена до Сибіру.
Особливо трагічно, у зв’язку з самодержавною політикою Петра І, складалися відносини Скоропадського з «низовим товариством». Формально його влада поширювалась і на Запорожжя: він продовжував носити титул «гетьмана Війська Запорозького». Але на Січі гетьмана не визнавали. Конфлікт поступово загострювався. Очевидно, тому до нас не дійшли звістки про дії гетьмана, спрямовані на захист запорожців під час зруйнування Старої Січі в фавні 1709 року за указом Петра І. Більше того, документи зафіксували надто доброзичливе ставлення гетьмана до одного з виконавців його волі командира компанійського полку, а потім чигиринського та прилуцького полковника Гната Галагана. Фамільний архів Ґалаґанів містив чимало універсалів, виданих Скоропадським Гнатові Ґалаґану та його близьким на володіння селами, млинами тощо.
Не набагато краще складалися відносини Івана Скоропадського із деякими царськими сановниками. Після вигнання шведських військ з України окремі з них стали домагатися від голови адміністрації значних земельних надань (серед них царський улюбленець О. Меншиков, князі Долгорукові, Шафіров, Шереметев). Відмовити їм за тих умов — значило б викликати невдоволення дуже впливових осіб, від яких залежало становище в управлінні краєм багатьох старшин та самого правителя Лівобережжя. Крім того, при дворі не припинялись чутки про можливу зраду «малоросіян». А Скоропадський неабияк боявся цього і намагався за будь–яку ціну відвернути від жителів краю і від себе особисто підозри в лихих намірах, навіть у звичайній нелояльності до російського уряду.