В 1710–1711 роках, під час третьої російсько–турецької війни, І. Скоропадський знову проявив своє негативне ставлення до «низового товариства». Разом з генералом І. Бутурліним, котрий очолював вісім полків російської армії, біля Кам’яного Затону (район впадіння р. Кам’янки в Дніпро) вони за наказом Петра І «розорили» Січ, побудовану незадовго перед тим запорожцями замість зруйнованої 1709 року Старої Січі. Це змусило козаків шукати нового місця мешкання в межах території, підвладної кримському ханові.
Треба зауважити, що Іван Скоропадський проводив соціальну й економічну політику, в найважливіших аспектах продовжуючи «традиції» правління попередників, зокрема І. Самойловича та І. Мазепи. Так, при ньому далі тривав процес поступового закріпачення селян, міщан і рядових козаків, обмеження їхніх станових прав, посилення феодальної експлуатації. Скоропадський видавав спеціальні універсали й «листи» про заборону посполитим скаржитися на землевласників (подібний указ–закон видасть на початку 1760–х років Катерина II і поширить його чинність на всю Російську імперію).
Вже в перші роки свого гетьманування Скоропадський безпосередньо втручався в функціонування цехів: підтверджував старий або визначав новий їх статус, боронив у разі потреби від «притиснений» ремісників державцями; цікавився прибутками міських органів управління, особливо Київського магістрату. В зв’язку з цим давав полковій і сотенній старшині відповідні розпорядження. Основним же аспектом усієї внутрішньополітичної діяльності голови старшинської адміністрації залишалися, безперечно, аграрні відносини. Будучи сам великим землевласником (він мав близько 20 тисяч дворів посполитих), І. Скоропадський, щоб завоювати до себе прихильність найбільш впливових і заможних осіб, роздав їм майже сотню маєтків з трьома тисячами феодально залежних селян і міщан. Особливо багато універсалів та дарчих різного роду на цілі маєтки, окремі землі, ліси, пасіки, млини тощо видав він монастирям: практично всім київським (причому повинності мали виконувати на духовенство не лише піддані, а и рядові козаки), Ніжинському Благовіщенському, Єлецькому, Успенському, Переяславському Михайлівському, Чернігівському Кам’яисцькому та іншим. Певну частину земельного фонду для ножалувань становили так звані «изменческие» маєтності, тобто ті, які залишились і були конфісковані після учасників мазепинських подій. Тих, хто потрапляв у полон під час війни, а потім повертався додому, Скоропадський відновлював у правах на маєтки. Крім того, гетьман вирішував суперечки за землі між старшинами і сільськими (міськими) фомадами, визначав міри покарання порушникам, видавав «сберегательные» листи «о нечинении никаких обид» монастирям чи конкретним особам.
Проте авторитет і влада гетьмана продовжували невпинно падати. Місцеві старшини, особливо полковники, часто–густо ігнорували його розпорядження в своїх адміністративних підрозділах, вели нерідко незалежну політику. Дуже обмежував дії Скоропадського і царський указ 1714 року про регламентацію обрання на всі полкові посади, а також сотників. Петро І прямо втручався у цей процес. Так, за власним бажанням він призначив полковником Ніжинського полку «з веяикоросіян» Петра Толстого, Київського — Антона Танського. Одночасно цар почав прямі призначення осіб на уряди сотництва, наприклад, Федора Лисовського, який протягом кількох років, користуючись підтримкою Петра, змушував неабияк тремтіти від страху жителів Новгорода–Сіверського. В 1718 році гетьман змушений був на «прохання» Петра І віддати свою 15–річну дочку від другого шлюбу Уляну (1703–1733) за сина царського улюбленця — П. П. Толстого. В 1720 році Петро І обмежив функції генерального суду.
В останні роки правління на популярності гетьмана негативно позначилися примусові канальні роботи, спорудження фортифікаційних будівель, «військові низові» походи тощо. Козаків і посполитих нерідко «ганяли» до Петербурга, Астрахані, на Кавказ. До них, як правило, залучались найбільш фізично здорові й економічно забезпечені рядові козаки, селяни та міщани. З них додому поверталось лише від 30 до 60 відсотків, а інші вмирали від нестерпних умов життя, епідемій та каліцтв… На думку деяких дослідників, така внутрішня політика прямо вела до поступового знищення українського генотипу (адже мова йшла про смерть десятків тисяч людей). Так, у 1721 році на Ладозькому каналі працювало десять тисяч козаків, з них за один лише рік померло три тисячі. В одному з документів того часу — описі полковника І. Черняка праці козаків на Ладозі в 1722 році — зазначалось, що там велике число козаків хворих і померлих, тяжкі хвороби весь час зростають, проте «приставні» офіцери, не зважаючи на це, за наказом «пана» бригадира Леонтева, б’ють людей при роботі пагтюгами. Праця козаків тривала не тільки у звичайні дні й ночі, а й у святкові дні.
Послаблення гетьманської влади надало можливість здійснити царському уряду деякі обмеження і в сфері економіки України Зокрема, все частіше місцевим купцям і торговим людям заборонялося займатися закордонною торгівлею. Вводилась державна монополія на багато товарів. Широко застосовувалася необхідність перекуповувати різноманітні товари лише в російських купців, з чого останні мали неабиякий зиск. Нерідко центральною владою наперед визначались торги, ярмарки, а особливо порти в Росії, де саме могли торгувати українці. У зв’язку з цим, особливої гостроти на той час набуло питання про торгівлю із Запорожжям. Спеціальні розпорядження царя взагалі забороняли її. Хто ж порушував такого роду укази, міг зазнати «жестокого наказания» і бути засланим до Сибіру. Так, 9 червня 1721 року царський уряд надіслав гетьману Івану Скоропадському «грамоту» про покарання «кнутом» і засланням до Сибіру «полтавців» С. Кириль- ченка та А. Пархоменка за недозволену торгівлю на Запорожжі. Крім того, не зважаючи на те, що імператор, як правило, позитивно ставився до будь–якої промислової діяльності, він значно обмежив українців, які їздили на південь країни по сіль, рибу та звіра. Отже, наведені факти незаперечно свідчать: Петро І фактично скасував вільну українську торгівлю.
Однією з негативних економічних санкцій можна вважати прагнення російського уряду збувати на території українських земель «лихі» мідні гроші, щоб срібні й золоті залишилися по змозі в обігу населення Росії, якомога більше зосереджувались у державній казні.
Дуже підривало місцеву економіку постійне перебування в Україні великої кількості російських військ (іноді понад 10 тисяч чоловік), які утримувалися головним чином за рахунок простого люду, а також швидке зростання податків. Так, у 1722 році тільки з Лівобережжя в царську скарбницю надійшло 45,5 тисячі крб. У тому ж році Скоропадський від імені «всіх малоросіян» з «плачем і слізьми» просив Петра І вивести свої полки з Лівобережжя, скаржився на зловживання Олександра Меншикова. Але Петро 1 удавав, ніби не чує старого гетьмана. Він проводив свою політику. Тоді помітно звузилося вживання національної мови (особливо в офіційних установах, великих містах і т. д.), скоротилося друкування українських книжок, здобуття освіти було взято під нагляд дуже підозрілої й неприязної державної цензури, Українська церква підпала під значний вплив Московської патріархії. В 1721 році навіть Святе Письмо заборонялось передруковувати з давніх книжок, виданих в Україні, а лише з «московських». Усі ці заходи, зрозуміло, викликали невдоволення серед місцевого населення, негативно впливали на суспільно- політичне та економічне життя українства.
В 1722 році, коли старий гетьман разом з дружиною перебував у Москві на святкуваннях у зв’язку з підписанням Ніштадського миру зі Швецією, сюзерен видав спеціальний указ про створення в Україні так званої Першої малоросійської колегії, її безпосередні функції (нагляд за всією діяльністю гетьмана, генеральних, полкових і сотенних старшин, дозвіл на видачу ними розпоряджень по управлінню краєм тощо), як вищої апеляційної інстанції на території регіону, ще більше зміцнили позиції російських сановників. Взагалі на гетьмана перестали зважати. Його становищу не позаздриш. Він весь час перебував під підозрою. І тому гетьман Іван Скоропадський не зміг пережити такого політичного удару, після виходу царського указу він від хвилювання почав слабнути н 3 липня 1722 року помер у Глухові. Через день його поховали у Гамаліївському монастирі. Це був перший гетьман після Б. Хмельницького, який помер у гетьманському чині при посаді й на рідній землі.
Проте й ця смерть не стала на заваді Петру І в здійсненні його великодержавницьких планів. Навпаки — він узагалі заборонив вибори наступного гетьмана.
І. Скоропадський не зі своєї волі став гетьманом, але ставши на чолі пошматованої, колись великої, а нині позбавленої державності країни, на чолі враженого розбратом народу, намагався зробити неможливе, аби якось урятувати цей народ від остаточного винищення і зберегти його від цілковитого приниження.
Данило Павлович Апостол
Гетьман Лівобережної України (1727–1734). Виявив себе умілим воєначальником та талановитим адміністратором. Примножуючи свої багатства, Данило Апостол, на відміну від багатьох інших тогочасних старшин, ніколи не зловживав ні службовим становищем, ні володільницькими правами, не домагався реалізації власних інтересів на шкоду іншим. Саме тому історія не донесла до нас жодної скарги підданих Апостола на свого сюзерена.
Ставиш гетьманом, він, незважаючи на свій поважний вік, з молодечим запалом узявся за облаштування державного життя Гетьманщини: повністю оновив корпус генеральної і полкової старшини, намагався врегулювати поліквідації обмеження на вивіз українських товарів за кордон; сприяв налагодженню взаємовигідних торговельних зв’язків з Кримом; вживав заходів по створенню бюджету Гетьманщини; реформував судову систему, розпочинає процес кодифікації українського законодавства; опікувався освітою та культурою.
Однак більшість починань гетьмана розбилися об глуху стіну колоніальної імперської бюрократії.
Гетьман Д. Апостол — один з небагатьох козацьких керманичів, що знайшов спокій у рідній землі.
Рід Апостолів, що походив з Молдавії (Валахського князівства), у XVI–XVIII століття відіграв помітну роль в історії Української козацької держави. Вперше прізвище Апостол 1649 року засвідчено в козацькому реєстрі війська Б. Хмельницького у списку Андріївської сотні Миргородського полку. Очевидно, ім’я цього козака Павло Охрімович.
Батько Данила — Павло Охрімович Апостол, волоський найманець, який вступив на військову службу до польського короля Владислава IV Вази, а потім служив ротмістром у Яреми Вишневецького, сотником у полку Г. Лісницького, хомутецьким сотником. Згодом він вступив до козацького війська і невдовзі посів у ньому значне становище — перебував на старшинських урядах у П. Тетері, С. Опари, генеральним осавулом у П. Дорошенка (з 1666 року), гадяцьким і миргородським полковником. У 1659 році П. Апостол виконував обов’язки наказного гетьмана. В 1660 році він очолив Гадяцький і Миргородський полки.
Зайнявши у козацькому війську високу посаду полковника, який здійснював на території полку як військову, так і вищу адміністративну владу, Павло Апостол, як і інші представники козацької старшини, прагнув до поліпшення свого економічного становища. З цією метою він почав скуповувати земельні ділянки у козаків та селян сіл Харківці, Хомутці та Бакумівці Миргородського полку.
4 грудня 1654 року в козацькій сім’ї Павла Охрімовича Апостола народився син, якого назвали Данилом. У досить молодому віці (28 років) завдяки військовим заслугам, авторитету батька у 1682 році гетьман І. Самойлович запропонував його кандидатуру як таку, що гідна полковницького уряду (на цій посаді він пробув аж 44 роки).
1687 рік поставив у складне становище миргородського полковника: з одного боку, він зберігав вірність І. Самойловичу за полковницький пернач, а з другого — не міг перешкодити його падінню, діям опозиції. Д. Апостол вберігся від зміщення з посади завдяки приятельським стосункам із севським воєводою Л. Неплюєвим, який, за спогадами С. Величка, «з миргородським полковником дружив». Ця прихильність впливового російського вельможі заважала І. Мазепі розправитись з полковником, якого він повинен був остерігатися через його зв’язки з тими, хто так чи інакше впливав на політику щодо України. Гетьман, не бажаючи мати у власній команді «не свого» старшину, вдався до випробовуваного ще на початку своєї кар’єри засобу: подав до Москви компрометуючі дані про небажану персону. Уже на початку 1688 року Малоросійський приказ був проінформований про те, що Д. Апостол «пишет к запорожцам без ведома ево, і противные на возмущение народу малороссийскому писма».
У жовтні того ж року з Москви до Батурина приїхало посольство Ф. Шакловитого у справі Другого Кримського походу. У статті VIII переговорів записані слова І. Мазепи: «Полковник де Апостоленко, который в прошлую зиму запорожцев кормил и дарил, и обещал им дать зимовые становища в своем полку, также челядника своего, без его ведома, в Польшу посилать и по возвращении челядника о нем не писал же и в том не оправдался, — теперь еще учинил также поступку: был он поставлен с полком своим на побережье для опасения от неприятельских людей, и писал к нему, гетману, чтоб ему для лучшаго поиска над неприятелем перейти за Днепр, и он вместо промыслу, учал иметь съезды, и банкеты и разговоры с вором и беглецом с Апостольцом». Московські урядовці, ознайомившись у листопаді 1688 року з цим гетьманським звинуваченням, вирішили перенести його розгляд на початок військової кампанії 1689 року, коли в Гетьманщину з полками мав прибути В. Голіцин і прийняти відповідне рішення. Російські урядовці, схоже, прислухались до думки А. Неплюєва і залишили все по–старому. Та й відставка миргородського полковника в ході маршу, розгортання військових дій теж була, очевидно, небажана для успіху справи, а тому Д. Апостол утримався на полковницькому уряді.
У 1677 році Д. Апостол одружився з Уляною Іскрицькою. Її батько Василь Іскрицький мав «отчизну» на Переяславщині, був племінником П. Тетері. Він разом з братом, «заслужонные в войску козацком товариши», 28 травня 1659 року були нобілітовані Яном–Казимиром. Оскільки батько І. Мазепи Степан приблизно в той самий час отримав від короля підтвердження на село Мазепинці, то можна зробити висновок, що Іскрицькі служили в І. Виговського, а тому після його поразки залишились у Польщі. Ймовірно, що їхні життєві шляхи свого часу перетиналися з Мазепою. В. Іскрицький був димерським полковником, ротмістром при королі Яні Собєському.
Зустріч В. Іскрицького з І. Мазепою кардинально вплинула на стосунки гетьмана з миргородським полковником. Очевидно, польський полковник зняв сумніви щодо опозиційності свого зятя, пообіцяв залучити його та рідню у Полтаві до співпраці з правителем Гетьманщини. У 1691 році І. Мазепа призначив тестя В. Іскрицького, Павла Герцика, полтавським полковником.
Д. Апостол ще раніше довів свою відданість І. Мазепі активною участю в боротьбі з опонентами гетьмана. Відразу після зустрічі В. Іскрицького та І. Мазепи миргородський полковник доніс у Батурин, що, коли він із старшиною був у Москві, то П. Полуботок говорив про ворожі заміри Михайла Гадяцького. «Если, — зазначав гетьман у донесенні в Малоросійський приказ, — молодий Полуботок знал о замислах Гадяцкого, то должен бил знать и о замислах Соломона, должен был знать об этом и отец его, тем более, что старик, находясь на полковничестве переяславськом, промышлял о гетманстве».
Також Д. Апостол знайшов «неложныи сведытели», які дали показання, що «Кочубей с Жученком, тестем своим, на той час бившим полковником Полтавским, до Сечи и до Криму виправили» Петрика. Як відомо, саме тоді гетьман запідозрив генерального писаря в таємному інформуванні на користь Москви, а тому нейтралізація його руками миргородського полковника була для нього дуже доречною.
У пізніші роки І. Мазепа неодноразово покладав на Д. Апостола обов’язки наказного гетьмана.
Воєнні дії російських військ кінця XVII — початку XVII століття, в яких було задіяне козацьке військо, виявили військові здібності Данила Апостола. Так, у 1695 році, коли козаки взяли участь у поході російських військ під Азов, миргородський полковник Д. Апостол, за свідченням літописця, «знатную паче прочиих показывал храбрость».
Брав він участь і в російсько–шведській війні 1700–1721 років, що увійшла в історію під назвою Північної. В 1701 році миргородський полковник був призначений наказним гетьманом козацьких полків, направлених царським урядом на допомогу російським військам, які билися із шведами у Прибалтиці. В бою біля поселення Ерестфер, на схід від Чудського озера, українські та російські війська здобули блискучу перемогу над шведським генералом Шліппенбахом. У цьому бою проявилися неабиякі командирські здібності Д. Апостола. Звичайно, не всі воєнні операції, в яких він брав участь, закінчувалися перемогою. Так, у 1704 році, коли цар направив Д. Апостола на чолі кількох тисяч козаків у складі російських військ у розпорядження польського короля Августа II, союзника Петра І, російсько–українські війська зазнали поразки і значних втрат.
Нещасливим був і похід козацьких військ у 1706 році на чолі з миргородським полковником Апостолом і російських військ під керівництвом бригадира Неплюєва на допомогу переяславському полковнику Мировичу, оточеному шведськими військами у місті Ляховичі. Літописець, описуючи ці події, відзначив одну з причин поразки російсько–українських військ. Коли війська наблизились до вузької греблі біля Клецька, по боках якої було багнисте болото, Д. Апостол порадив Неплюєву перевірити, чи нема за греблею шведських військ. Однак той не зважив на пораду, і коли війська вступили на вузьку греблю, вони потрапили в засідку. Багато з них загинуло. «…Даниил Апостол, — повідомляє літописець, — спешившись легко, в болото впал и копьем оборонялся от шведов, выскочил до своего через силу войска, ругаючи добре гаразд в глаза Неплюева, что своим нерадением много запропастил войска».