Легенди Старокиївські: читать начало книги онлайн

«Все, – каже, – знаю… І ми, – каже, – даємо лише… Велес? Бог?»

«Таж не інакше, – всміхається на княжу думку дід, – Невже ж ще й досі ти мене не пізнав? Чи, може, призабув аркадійського Пана? Еге ж, еге! Того самого, що в Акакесіоні свою святиню мав. Пан я… що отари стереже, що про звірову дбає, садів пильнує, бджолу благословляє. Ба і в боях не раз я в пригоді бував. Але сам ніколи зброї не діткнувся…»

Слухає князь у півдремлі. Немов чари на нього впали: не може поворушитись й мову неначе згубив. А Пан сріблом буйних кучерів білих, як руно густих, струснув, аж міцний ріг з них вимотався. Й відповідає на власні думки:

– Давні, прадавні згадки… Не забудеш! Ось перед очима стоять Гіганти першорожденці Матері Землі. Прийшли на прю з богами. В хаосі зарозумілої темноти своєї собі уроїли, що вони – великани, тож і рівні богам. А може – ще й дужчі! Й почали нагромаджувати гори. Оссу на Пеліон тягли! Це щоб до високостей небесних досягнути, а звідти богів скинути в безодню.

Отець наш Зевес блискавками велетнів обсипає. Креше небесний вогонь. А я бачу, що – зле! Всі пасовиська мені понищить, всі отари мої обездолить. Тож і вхопив я свою сурму: з мушлі вона, щоб лякати вовків, як занадто наблизяться до отар, – та як засурмлю! Аж гори й упали. І велетні мої, мов метка псів, – урозтіч… Ха-ха-ха! Ну, вже й попосміявся тоді я: не знать, аж де луна мій сміх відбила… й тепер мені весело про це згадати.

А по-друге… було те вже пізніше. Біля Марафона – знаєш, чей? – спробував я знов заграти, коли елліни з персами бились. От пустив я тоді персам страх! Погнав навперейми, на сурмі своїй приграваючи. Повіриш, князю, аж увесь Олімп здивувався!.. Але що тобі до того? – задививсь у далечінь своїх споминів могутній Пан, – Олімп… Там ще добре пам’ятали, як татко мій Гермес злякавсь моїх козячих ратиць, от як і ти перед хвилею. Тоді загорнув був мене, новонародженого, у заячу шкуру та й приніс на посвятну гору. А діва Атена не в ратицях, а в тій заячій шкурі лихий знак догляділа. Каже: це буде страхополох! – І сміх зібрав зашморгом дрібні зморшки коло Панових очей. – За Атеною ж іще й досі люде вважають зайців за моїх вістунів. Ані думки про те, що то лише Панів жарт, щоб з найполохливішим твором на людей жах посилати…

– Ну та вже годі про це. Знаю, що ти, князю, не з полохливих, – відогнав старець тіні спогадів і поклав свою руку на Володимирову, – Тож нині хочу тобі допомогти. Прихилю до тебе херсонесців без бою. Не хочу, щоб ти мав на собі кров, йдучи до святого хрещення.

Вельми дивується в духу Володимир. Не так тому, що Велес, сам себе поганським богом звучи, з ним по-товариському розмовляє, як тому, що з такою пошаною про християнське хрещення говорить. А Пан, мов на вже сказане слово, на князеву думку відповідає:

– Від старця побожного й благочестивого Климента знаю. Від християнського первосвященика. – І вказує очима на понадбережні скелі, що над морем стали темними тінями, – Он, он… З тих скель його лихі люди в море скинули. Від нього знаю про Пастиря Доброго, що сам офірним Агнцем був. Як же було мені, пастирському богові, його не полюбити? І з того часу йому служу, як вмію. От і до тебе заради його прийшов, щоб тебе від вчинку кривавого, від наміру злого відвернути. Не піднось, сину, насильницької руки на Анну, не проливай і крові добрих херсонесців. Стільки вже її пролито на твоїй землі! А скільки ще проллється! Аж доки ви не зрозумієте…

Звів з викопаного скарбу срібний тризуб.

– Аж доки, – кажу, – не збагнете, що, як троє Харит, як троє суддів над тінями в підсвітті, як три Парки, що долею смертельників володіють, як троє сторуких Гакатонхеїренів над землетрусами, морськими хуртовинами та земськими бурями панують… – троє посвятних істот, три вартівниці мусять об’єднано стати на варті краю того – Гармонія, Сила і Любов.

Мов струн, торкнувся пальцями гостряків на тризубі. Вони ж під Пановим дотиком заграли іскрами-зорями.

– Боги промовляють до людей символами. Колись і я, як мав свого оракула в Акакесіонській святині, також людям на їхні питання таємно відповідав. Бо ж дух людський мусить сам свою стежку знаходити, щоб голос божеський розуміти.

Гладив старечою рукою ясну поверхню тризуба, нахиляв його, любуючись грою відблисків світла від важкої срібної світильні, що біля Володимирового ложа поставили отроки.

– Був тут скитський князенко, Боризес, син Тергастерів та еллінської бранки. Таж чув ти про нього? Він перший панував над землею твоєю. І не зрозумів був він, прийнявши цей знак «водного й пільного права» від Посейдона. Забув про дух Матері Еллади й послухався голосу дикої скитської крові… О красна Талестрис, донько людська! – зітхнув Пан приглушено. Обличчя його потемніло, а вогники-очі пригасли сумом, – Не посланниць неба, але сестер пекельних – Насильство., Жорстокість і Помсту – викликав опоєний духом знищення Боризес з глибин підземних. Мирного тризуба не за берло, ознаку влади, за зброю смертоносну він ужив. О Талестрис! Вихованко моя! Дитино людська, амазонко остання!.. Ним була ти переможена…

Обережно, обома руками, неначе крихкий шкляний лекіф, підніс Пантарчу з головою Медузи. Витер її краєм плаща, торкаючись ніжно, мов обличчя сонного друга. І підставив Володимирові рухом слуги, що тримає перед володарем люстро.

– Дивись. Там углядиш, що було. Що буває, те минає. Таж лишається зв’язок минулої події з речами, що бачили її. Відгуки минувшини – клаптики розірваного ніжного павутиння лишаються на німих своїх свідках.

І бачить князь Володимир дії днедавні. Далеким сном линуть видини. В безмежному, безлюдному полі самітня стоїть Грім-баба кам’яна. А до неї кінь бойовий веде свого втомленого господаря – скита Боризеса. Ось і Таврія, населена дивними істотами. Вони поважали себе за богів тому, що були всі безжурні й щасливі. Пливе, як дзюрчання лісового потічка, й щасливе дитинство Талестрис, доньки амазонки, що згубила її мати, відступаючи з нерівного бою.

Центавреса і Пан пожаліли людську дитину, виховали її, ще й поставили для неї храм. Ось зустрілась остання амазонка з власного долею: з коханням до скита Боризеса. Кривава рана була заручинами: Ерос-бо ранить завжди. Розквітла та рана-троянда, але коротким щастям. Так швидко, мов з маку, облетіли пелюстки. Чи ж міг звікувати в аркадійськім спокою буйний скит? Чи міг лишитись у Таврії, де не було кого здобувати? Ні спротиву, ні ворога. Була одна людська істота – Талестрис, і він так легко здобув її.

Й помандрував розлогими степами скит Боризес туди, де була здобич принадна, місто, що «прелестю міра сього» його називали…

І бачить князь Володимир у переливчастому срібнім озерці – Пракиїв. Розлогий, широкий розкинувся він вздовж берега. А храмів у ньому, храмів! І з півдня, і з півночі зійшлися тут боги. Та не з сваркою – людським звичаєм, але ж, як личить безсмертним, – осіли в достойному спокою. І дивляться на рід людський, що роєм мошкари метушиться: здолу – догори, згори – додолу. Та й все на тім самім місці свій танок смерті танцюють…

Володимир шукає поглядом скитової дружини, тієї Талестрис, чиє наймення і по дев’яти сотках літ кропить Пан своїми слізьми. Чує князь: не чужа вона йому, ота красуня далека. І радіє, що знайшов.

Ось вона: в світлиці різьбленій, тисовій, прикрашеній взорами вирізуваними, а між ними конячий череп старою слоновиною біліє. Сидить Талестрис, схилившись: на бойову Боризесову кошулю пришиває костяною голкою тонкі листки, нарізані з кінських копитів. Це та сама Талестрис, що колись знала тільки вільну гонитву полями з центавресою! Це та сама Талестрис, що тут, у Таврії, в іграх з понтійськими нереїдами ранок і вечір вітала…

А біля амазонки лежить широкий пас з вичинбареної шкіри буйволової. Це теж рука Талестрис так прикрасила його бляшками срібними, пацьорками скляними. При лівій руці – дитинка в колисці спить. Цвіте немовлятко хороше, що й міри нема його красі. І мати легенько, кінчиком постола колиску на полозках, – як саночки, – гойдає.

Все ясно бачить Володимир, чути ж – нічого не чує. І не знає, що саме співає Талестрис. Чи журлива, чи весела її пісня? Чи рипить розгойдана колиска? Чи за вікном щебечуть пташки? Не чує князь і твердих кроків, і брязкоту, коли входить у світлицю Боризес у зброї блискучій, у шапці-шлику соболиному. В руці у нього – спис, тризубом закінчений, за пасом – ніж, один – короткий, при ньому – другий, широкий та довгий. Смугасті ногавиці аж на котниках зв’язані й у жовті сап’янці заправлені. Кожному відразу видко: вождь, володар. І сам, як тис – міцний, як тур – нестримний, буйний – як весняний потік у горах, що перешкоди не знає.

Поставивсь перед Талестрис, незадоволений. Дорікає скит. А вона голівку спустила, очі в колиску втупила, дивиться – покірлива, тиха. Коли-не-коли лише слово коротке промовить. А скитів гнів морською хуртовиною наростає, чорною хмарою чоло вкриває, каламуттю наповнює очі.

Дитинка прокинулась, плаче й рученятами до матусі тягнеться. Талестрис – до неї: мужа не чує, про власну журу забула. І раптом в покірливій матері прокидається колишня амазонка…

Не чує князь слів. Таж добре він знає цю блідість обличчя, що стає відразу незломно твердим. Знає цей погляд, – як крига – холодний, – дарма що він пече чоловіка вогнем образи. Не чує Володимир слів, та й не мусить їх чути тепер: чув їх від Рогніди!.. Й не дивується князь, що блискавкою прорізав повітря тризуб. І не в білі дніпрові чечуги – у білі груди Талестрис гостряки його сховались, криваві патьоки по собі залишивши…

Тільки раз руками вимахнула і впала на колиску Талестрис. А за нею, мов підстрелений птах, звився вгору і з дубового столу важко впав шкуратяний, цяцькований пас, що вишивала-гаптувала скитові амазонка.

Каламутна терпкість зводиться у Володимировім серці. В пам’яті відживає бліде з обурення Рогнідине обличчя. Випростана вся, мов гад, що наготовився скочити на ворога. І вся пекуча образа, болючіша за дотик меча, на гарт розігрітого, вложена в одно-єдине слово: