— Ні! Це неправда! Невже ви мене так погано знаєте? Я тільки навчився, нарешті, не вводити самого себе в оману. Я себе не прикрашую. Це ви називаєте моральним каліцтвом. Звісно, легко прикритися пустою фразою, але ж це самообман! — Він мовчки ступив кілька кроків і тихо додав: — У мені сидить якийсь демон, він сильніший за будь-які слова про мораль. Невже потрібно брехати, лицемірить і хитрити? Можливо, я ще мало чому навчився на своїх помилках, але я твердо переконаний в одному: не можна обдурювати і заспокоювати себе красивими словами.
— Згода, — сказав Готтескнехт. — Але тоді дозвольте мені зробити висновок. Демон, яким ви тут хизувалися, — це теж, власне, тільки фраза, пусте поняття.
— Я просто образно висловився, — заперечив Гольт. — Я маю на увазі цілком реальну силу, яка ще живе в мені і яку я поки що не можу точно визначити. Я міг би поставитися до цього легковажно і сказати: це інстинкт руйнування. Чим не поширений світогляд? Я міг би навіть послатись на відоме ім’я. Але мова не про це. Скажіть, хто нас запитав на уроці по-бюхнерівськи: що, мовляв, таке штовхає людину на брехню, крадіжку, на вбивство і розпутство? А тепер ви, наче той лікар з п’єси[98], приходите з реплікою: «Войцек? Та він аморальний!» Втім, те, про що я говорю, не має взагалі нічого спільного з мораллю. Справа стоїть так. Аморальність — зовнішній симптом. За ним криється щось зовсім інше. Хто зна, що там у мені шумує! — І він повільно, задумливо додав: — Феттер з пістолетом докотився ще далі… Людина — погань… Людину можна пристрелити або використати з метою задоволення своєї хтивості, усе це одне й те ж саме! Коли б ви тільки знали, пане Готтескнехт, як у мене часом тяжко буває на серці!
— Знаю, — відказав Готтескнехт тихо. — Ви шукаєте, Гольт. Я називаюсь вашим учителем, але не можу вам допомогти. Я не знаю шляху, яким ви йдете, він пролягає по цілині. Я можу тільки непохитно вірити в вас і потерпати за вас так, як потерпаю за батьківщину, за нашу нещасну, роз’єднану Німеччину. Гольт, ми бідні, як жебраки! Після війни у нас нічого не лишилось, окрім нас самих. І навіть Шнайдерайтів ентузіазм та його сила не вирвуть нас із злиднів, якщо і люди вашого складу не приєднаються до подолання труднощів цього жахливого часу! Гольт, ви мусите вистояти! Ви не маєте права здаватись! Не маєте права розчаровуватись або просто тікати до вашої гамбурзької рідні! — Готтескнехт узяв Гольта за плечі.— Ви дали мені роман Бехера. Пам’ятаєте його девіз: «Треба стати іншим»? — В коридорі задзеленчав дзвоник. Готтескнехт додав: — Колись ви зумієте пояснити і цій жінці, чому ви помилялись, а вона вислухає вас і зрозуміє. А поки що… приховайте свої почуття, прошу вас! Взагалі ви надзвичайно слабовільна людина!
Гольт лишився сам. Так, настане день… На якусь мить він зазирнув у оте далеке майбутнє, побачив себе змужнілим, вільним, без будь-яких протиріч. Але свобода не приходить сама. Він мусить за неї боротись так само, як і за самого себе.
По обіді він написав фрау Арнольд кілька схвильованих рядків:
Сонячний полудень в кінці березня. Після тривалої суворої зими знову настала весна, рання весна з пролісками і теплим диханням вітру. Гольт сидів у своїй кімнаті й працював. Раптом він почув, як зарипіли сходи, і глянув на годинник. Гундель ще не могла повернутись, а батько був на заводі. Мабуть, причулося. Але ось знову — хтось смикає замкнені двері до кімнати
Це був Хрістіан Феттер.
Гольт дивився на нього, як на привид. Феттер одягнений був у демісезонне пальто та широкі штани і мав загнаний, обшарпаний вигляд. Капелюх він насунув низько на чоло. В його дитячому обличчі, перекошеному страхом, тепер не було ні кровинки, він був чимось наляканий. Приклавши палець до губів, Феттер прошепотів:
— Я зайшов у будинок так, що ніхто не бачив! Та не строй ти таких мін, не дивись так на мене, мене справді ніхто не бачив!
Гольт був вкрай здивований, і, щоб трохи отямитися, йому потрібен був якийсь час. Так, Феттера розшукують, його розшукують за вбивство…
Феттер, і досі тримаючись за ручку дверей, шепотів:
— Я переховувався на Заході, але там вони ганяються за мною немов скажені, бо в Кельні я провернув справу з ювеліром… Я сподівався, що тут за цей час усе мохом поросло, адже моя справа не політична. Але… — шепіт Феттера став зовсім хрипким, і на його обличчі відбився відчай, — але й тут також скрізь порозставлено пастки. Мені здається, що на вокзалі хтось впізнав мене. Я мушу зникнути, розумієш, Вернер, мушу! Та скажи нарешті що-небудь!
Гольт лише мовчки дивився на нього.
Феттер, охоплений відчаєм, перестав шепотіти і заговорив голосно:
— Сховай мене, Вернер… прошу тебе! — А потім іще голосніше: — Лише на кілька днів! Адже сховаєш, правда? — І раптом він закричав, не тямлячи себе від страху: — Друже, Вернер, ми завжди були з тобою разом!.. Ти не виженеш мене! Не залишиш у біді давнього друга! Поможи мені, старий вояче, адже ми завжди були друзями!
Гольт встав. Феттер був його минулим, і це минуле переслідувало його, не одпускало від себе, знову і знову штовхало на хибний шлях. Але цього разу він не зробить помилки! Добре, що він побачив своє минуле в людській подобі, що до нього можна навіть доторкнутись. Добре, що чоловік, який стояв зараз перед ним, заклинав його колишньою дружбою, що була найбільшою, смертельною помилкою.
— Ти віддасися в руки поліції,— спокійно сказав Гольт. — Коли ти прийдеш до них добровільно, можливо, вони це тобі зарахують як пом’якшуючу обставину.
Феттер, ніби маючи намір утекти, озирнувся на двері.
— Ти збожеволів! Вони, чого доброго, видадуть мене Іванам, — адже я тоді був у російській військовій формі…
В серці Гольта раптом спалахнула лють. Водночас він відчув жалість до Феттера, співчуття до цього товстуна, вічної дитини Хрістіана.
— Заховай мене! — благав Феттер. — Усього на кілька днів, а там я знову перейду кордон і поступлю в Іноземний легіон!
Лють узяла верх у душі Гольта. Феттер нарешті збагнув, що тут нема на що сподіватись, і вираз його обличчя враз так змінився, що Гольт навіть злякався. Йому стало страшно. Доведений до відчаю і загнаний у глухий кут, Феттер був справді страшний. Гольт кинувся до нього і з усієї сили вдарив його. Феттер прикривався і відповідав на удари лише лівою рукою, а правою потягся в кишеню пальта. Він заточився до дверей, і в його руці з’явився пістолет. Гольт ухопив його за зап’ястя і підставив ногу. Обидва повалились на підлогу. Гольт, не відпускаючи Феттера, продовжував гамселити його в обличчя.
В цю мить двері розчинилися. Гундель!
— О боже, Гундель, біжи за поліцією, та біжи швидше!
Гундель заціпеніла від жаху, але, опам’ятавшись, зробила
саме те, що слід: вона з усієї сили наступила на руку Феттера, і той нарешті випустив пістолет. Гольт намацав зброю і вдарив нею Феттера по обличчю. Феттер скорчився і втратив свідомість. Гундель вибігла з кімнати. Гольт схопився, повернув запобіжник і загорлав:
— Годі, вставай!
Феттер підвівся, обличчя його було закривавлене. Важко дихаючи, він сперся в кутку біля дверей на стіну і хотів було щось сказати, але Гольт, не тямлячи себе від ненависті і жалю, загорлав на нього:
— Бандюга!.. Злочинець!.. Скажи спасибі, що я тебе не застрелив. Адже це був би вимушений захист. І собака не гавкнув би… Ех, Феттер, Феттер, чому все так обернулось? Боже, що ти накоїв…
[98] П’єса Бюхнера «Войцек» (1836).