— Сама спекла! — пояснила Гундель. — Мав бути пиріг, але, на жаль, не вдався. Доктор Гаген зробив мені штучні дріжджі, а я забула покласти їх у тісто, й тому пиріг не підійшов. Я негайно повезла тісто до доктора Гагена, чи не врятує, бува… — На щоках у неї з’явились ямочки, — Він завжди говорить, що для хімії немає нічого неможливого. Але тут і він був безсилий. Тільки й того, що прочитав мені цілу лекцію, чому процеси випічки необоротні, та порадив порізати пиріг на шматки й посушити, як сухарики.
— І все ж на смак зовсім непогане печиво, — сказав професор Гольт.
— Трохи, правда, незвичне, — зауважив Гольт. — Сюди б тмину, а потім полити розсолом з-під оселедців!
Гундель підвелася з-за столу перша. Гольт іще з годину посидів у лабораторії з батьком. Невдача Гундель спершу розвеселила його, а потім нагадала найпохмуріший період його життя: різдвяні святки 1944 року, проведені в казармі танкістів. Він згадав стан повної безвихідності, у якому тоді опинився. Сьогодні був мир. І про це слід пам’ятати. Хай навіть і зараз йому ще не видно ні дороги, ні виходу, а життя все-таки продовжується.
Надворі під вікнами лабораторії хтось оббивав сніг з черевиків. Цернік. Він був на святковому різдвяному вечорі, влаштованому Комітетом народної солідарності його району для старих людей і, йдучи звідти, промерз до кісток. Вуха в нього почервоніли, з очей котилися сльози, і перше, єдине слово, яке він промовив, було: «Коли!» Окуляри в нього запотіли, він старанно протер скельця й оглянув своїми короткозорими очима лабораторію. Гольт зварив колу, професор зготував грог. Тими напоями Цернік трохи зігрівся, в ньому знову спалахнула жага до диспутів.
Гольт непомітно вийшов з кімнати.
— А тепер слухайте, що я вам скажу! — долинув до нього Церніків голос, коли він піднімався сходами вгору.
У себе в кімнаті Гольт заходився ритися в книжках, яких у нього назбиралось вже чимало. Йому потрібно було знайти подарунок для Юдіт. Він узяв з полиці книжку — добре збережений томик інзельського видання[95], роман «Трістан і Ізольда», переклад з французької. На думку йому одразу спала Анжеліка.
Невже вона для нього зовсім не дорога? Він тепер майже не звертав на неї уваги, хіба що зрідка кивне їй головою в школі. Він знав, що дівчина страждала. Але він мусив бути стійким, щоб не потрапити у скрутне становище, з якого важко буде потім вибратися. І все ж чому він не підтримував з нею дружніх стосунків, як, скажімо, з Гундель або з Юдіт? Чи навпаки: чому він не виходив за межі норм у стосунках з Гундель та Юдіт?
Не обманюй себе. Адже в думках ти нічого так палко не бажаєш, як, не роздумуючи, кинутися у вир великого щастя з Гундель, з Юдіт, хай навіть потім залишиться на душі неприємний осадок. Тільки й того, що з Гундель зовсім не ти вирішуєш, а крім того, поперек дороги тобі стоїть інший, що оберігає її від тебе. А щодо Юдіт то ти не насмілюєшся, вірніше, поки що не насмілюєшся, чекаєш сигналу. Хіба вона не тримала вже тебе під руку? Але ти хочеш діяти цілком певно, перш ніж стати на шлях випробуваних правил фрау Ціше. Як це там сказано? Перевір, верхня поличка, ліворуч скраю. «І як покірно сукахтивість випрошує шматочок духовної поживи, коли їй відмовляють у шматку м’яса…»[96] Кидаєш книжку на стіл! Тобі неприємно, що думки реакційного філософа такі співзвучні всьому твоєму єству, що його минуле тягне назад, у найглибше варварство. Можеш і далі спокійно обдурювати себе. Недовго вже глечику ходить за водою. Ти й сам відчуваєш, що земля хитається під ногами, і варто тобі чесно подумати про все це, як знов опинишся на роздоріжжі.
Гольт рвучко зняв з вішалки кожушок, надів його і знову задумався. Нарешті він загорнув для Юдіт Арнольд два томики віршів Гете, а також узяв з собою роман «Трістан і Ізольда».
Гольт поїхав у Менкеберг. Біля дверей з табличкою «Баумерт» крізь вузький проріз для листів він укинув тоненький томик «Трістана і Ізольди».
Потім повільно побрів зимовими вулицями. Звідкись долинало бовкання дзвонів. Він пішов назустріч тим звукам. У вікнах мерехтіли вогники свічок, але сьогодні це не означало, що припинено подачу електричного струму, сьогодні мало хто засвічував електричне світло. Сьогодні були різдвяні свята. Хто в цей день не згадує свого дитинства? Може, це і фальшивий світ, оте раннє дитинство, що не знає ні помилок, ні провини, проте він ніколи не втрачає своєї принадності. Підготовка до різдва, саме різдво, сподівання великої радості, вогні різдвяної ялинки, світ казок і дитячих мрій. Так, дитинство — це справжнє життя, а те, що зветься життям, є не що інше, як пробудження від щасливих дитячих снів. Щастя зазнає, мабуть, тільки той, хто нічого не знає про різні протиріччя життя.
В холодному парадному Гольт почув крізь двері різдвяну пісеньку, що її виконував по радіо дитячий хор. Він піднявся нагору, постукав і зайшов до кімнати. Арнольд лежав на дивані — для нього сьогодні було справжнє свято, адже оголошеннями про обмін були заповнені майже дві сторінки газети. «Пічку-чудо» міняли на підодіяльник, відріз на пальто — на автопокришки, хатні черевики — на самосад.
Фрау Арнольд сиділа у своїй кімнаті за столом. На плиті сичала в казанку вода. І тут, з її маленького радіоприймача, також линули різдвяні пісні. Коли двері відчинилися, вона підвела голову і рукою відкинула з чола пасмо чорного волосся.
— Вернер! — вигукнула вона, і її обличчя засвітилось радістю. — Просто чудово, що ви прийшли!
Гольт усе ще стояв біля порога. Вони не домовлялися про зустріч, але вона зраділа і назвала його по імені… І Гольт пригадав: з часів дитинства це були перші різдвяні свята, які він зустрічає не сам.
Юдіт Арнольд взяла у нього кожушок.
— І ви залишили свого батька самого?
— У нього Цернік, — відповів Гольт. — Вони знову зчепилися за генетику, аж пір’я летить. — Він спостерігав, як вона готує чай.
Юдіт сполоснула чайник окропом, вкинула в нього листя ожини, залила кип’ятком, дістала дві чашки і поналивала в них чай.
Він подав їй томики Гете. Фрау Арнольд погортала їх, на обличчі в неї з’явилася винувата посмішка. Вона трохи боязко, ніби вибачаючись, але відверто, як завжди, призналась:
— Пам’ятаєте, як я виступала проти віршів… Відтоді я багато думала про це. Я не хотіла, щоб мене щось хвилювало і надихало, крім важкої мети, за яку я борюсь… Я гадала, що зраджу сама собі. Але тепер я зрозуміла, що мені ще треба багато вчитися.
Гольт дивився, як вона перегортала тоненькі сторінки, з якою ніжністю її пальці доторкувались до кожного аркушика. І в душі у нього закипала люта ненависть до чоловіка, що лежав у кухні на дивані.
Вона поклала книжки і хотіла подякувати, але він сказав:
— Людина, що лишилася вірною собі у Равенсбруці, може не боятись, що Гете або хтось інший змусить її зрадити саму себе. Зустрічаючись зі мною, ви також не зраджуєте саму себе, ви це знаєте, інакше не назвали б мене сьогодні по імені. Адже правда? Це означає, що ви довіряєте мені.
Вона ледь помітно кивнула.
— А якщо ви мені довіряєте, — продовжував він, — то повинні допомогти мені в дечому розібратись, бо без вашої допомоги я не дам цьому ради. Чому ви живете з цим чоловіком, чому не підете від нього?
Вона різко повернулась до Гольта, а потім знову втупилась поглядом просто себе.
— Зараз я поясню вам, — сказала вона і, запинаючись, так, наче їй важко давалося кожне слово, почала розповідати: — Я знала Арнольда, ще коли була дитиною. Він на вісімнадцять років старший за мене. Він жив у цій квартирі разом із своєю матір’ю, а ми на кілька будинків далі. Він був соціал-демократ. Мій батько до тридцять третього з ним часто дискутував, але ніколи так і не зміг його переконати. Після приходу до влади Гітлера мені довелося переховуватись, і я загубила Арнольда з поля зору. Потім настали неспокійні часи підпілля, я потрапила у Равенсбрук, і раптом узимку 1943 року мене звільнили. Мені тоді було двадцять років, і я не знала, куди подітись. Ніхто й на поріг не пускав мене. Я була хвора і вкрай знесилена. Зима стояла холодна. Я обійшла всіх знайомих, але ніхто не допоміг мені, бо я була поза законом. Навіть ті нечисленні товариші, які ще залишалися на волі і боролись, відмовлялися мені допомогти. Минуло кілька місяців, перш ніж вони знову стали мені довіряти, певна річ, вони і не мали права довіряти мені після такого несподіваного звільнення… Тяжкі то були часи для мене. Я не знала, як жити далі. І тут я зустрілась з Арнольдом, він підібрав мене буквально на вулиці і взяв до себе. Його матері вже не було серед живих. Він був солдатом і приїхав у відпустку. Перш ніж знову поїхати на фронт, він одружився зі мною. Звичайно, мені не слід було виходити за нього заміж, бо я ніколи його не любила. Але у мене не вистачило духу сказати «ні», я не хотіла бути невдячною і… мені забракло сил сказати «ні», тому що я боялась знов опинитися на вулиці, без даху над головою. Арнольд уже в тридцять третьому примирився з націстами. Сам він не став націстом, але і чути більше не хотів про політику; таким він залишився й по сьогодні. Але по відношенню до мене він тоді поставився людяно…
[95] Інзельське видання— книжка, видана видавництвом «Інзельферлаг» у Лейпцігу.
[96] Ф. Ніцше, «Так говорив Заратустра», розділ «Про цнотливість».